Клі́тор () — еректильна частина внутрішніх та зовнішніх жіночих геніталій, що забезпечує оргазм. Клітор має високу чутливістьВеликий тлумачний словник сучасної української мови. Київ, 2005, є головною ерогенною зоною в жіночому тілі і єдиним органом, призначеним винятково для сексуального задоволення. Печеристі ніжки клітора охоплюють вагіну, зсередини якої пеніс непрямо стимулює клітор при статевому акті. Голівка клітора, захищена каптуром, міститься у вульві і має понад 8000 нервових закінчень (рецепторів) у центрі і біля 4000 з боків. За статистикою, 70-80 % жінок потребують пещення клітора (насамперед, прямої стимуляції голівки) для досягнення оргазму.
Науково визнали клітор анатомічним гомологом пеніса і його подібне значення для досягнення оргазму, лише у 1960-х.
Клітор складають 17 структур, які докладно описані в 1981 році медикинями-феміністками. Зовнішня його частина (голівка клітора з каптуром та вуздечкою) значно менша від внутрішньої (тіло клітора, дві ніжки (печеристі тіла клітора) та дві кліторальні цибулини). Сальні залози, на які багатий клітор, виділяють смегму.
Розмір голівки клітора від 4-5 мм до 2 см (при кліторомегалії може сягати розмірів пеніса). Діаметр голівки від 2 до 20 мм. Повні розміри тіла клітора з голівкою і ніжками є значно більшими.
Хоча клітор був відомий медицині з ІІ ст. н. е., його справжній розмір і анатомію, відкрила 1990 року австралійська урологиня Гелен О'Коннелл (), МРТ-дослідженням живих тканин виявивши, що об'єм печеристих тіл клітора вдесятеро більший, ніж вказували до того анатоми і гінекологи, вважаючи всім клітором, лише його зовнішню частину: голівку і каптур.
Те, що звуть пещенням ерогенних точок і вагінальним оргазмом, є стимуляцією й оргазмом кліторальних утворень.
Історія дослідження Клітор був предметом уваги людей ще до нашої ери (Різдва Христового), вже тоді деякі лікарі вважали його відповідником чоловічого пеніса. Але більшість лікарів і науковців, що були чоловіками, не надавали уваги органові, який не мав значення для дітонародження і чоловічого задоволення. Внаслідок цього, згодом історія медицини пережила низку «відкриттів» і «перевідкриттів» клітора, його будови та призначення. Справжнє улаштування та розміри клітора, відкриті лише у 1990 році (увесь час до цього клітором вважалась лише його зовнішня частина — голівка та каптур, а розміри вважалися вдесятеро меншими за справжні).
У II ст. н. е. Клавдій Гален вважав жіноче тіло «вивернутим навиворіт» чоловічим, вагіну — «вивернутим» пенісом, а клітору місця у цій системі не було. Його праці вважалися класикою протягом всього Середньовіччя, і подібні погляди, сприйняті послідовниками, панували впродовж Середньовіччя і Відродження аж до Нового часу.
Лесбійки Древньої Греції, «трибади» (гр. τριβάδος) практикували секс прямою стимуляцією голівки клітора тертям (трибадизм). Одне з пояснень поширення гомосексуальності на Лесбосі приписувало його мешканкам збільшені клітори, які використовувалися як пеніс.
У ХІ ст. у трактаті Liber de coitu («Книга про зносини») кілька разів згадує клітор.
У ХІІІ ст. Альберт Великий, розуміючи необхідність показати відповідність чоловічих та жіночих статевих органів, відзначає, що Арістотель не описує докладно клітора. Альберт Великий приділяє рівну увагу чоловічим та жіночим геніталіям, уживаючи авіценнівське virga щодо клітора і пеніса. Попри його зусилля урівняти пеніс і клітор, в науці концепція не закріплюється.
У творі 1520 року «Conciliator differentiarum philosophorum et medicorum» («Узгодити суперечності між філософами та медиками») італійський філософ та лікар П'єтро д'Альбано писав, що тертя «верхнього отвору» (ōrificium superius) біля лобка викликає збудження жінок, сам клітор, проте, не згадуючи.
1545 року, анатом Шарль Етьєн першим з учених нашої ери згадав клітор у праці з анатомії, заснованій на розтинах, проте приписав органу сечовипускне завдання.
У 1559 році, ґрунтуючись на роботі Етьєна, викладач медицини в Падуї у книзі De re anatomica («Про справу анатомічну») описав клітор, назвавши «осереддям жіночого задоволення». Коломбо доходить висновку, що «оскільки ніхто ще не знає про ці частини та їхні призначення, якби я міг дати назву речам відкритим мною, вони мали б зватися коханням або солодкістю Венери».
1561 року, наступник Коломбо на посаді, анатом Габріеле Фаллопіо, оприлюднив трактат «Observātiōnēs anatomicae» («Анатомічні спостереження»), у якому заперечив відкриття попередника: «Сучасні анатоми нехтували його… не казали жодного слова про нього… і якщо інші щось казатимуть про це, знайте — вони дізналися про це від мене або моїх учнів». Це спричинило неоднозначний відгук у європейській науковій спільноті.
Анатом XVI ст. Андреас Везалій взагалі заперечував наявність клітора у жінок, поділяючи думку Галена на жіноче тіло, як «вивернуте» чоловіче. По прочитанні робіт своїх учнів Коломбо та Фаллопіо він заявив: «Нерозумно ганити інших за їхнє незнання, ґрунтуючись на цьому дивацтві природи, яку ви спостерігали у деяких жінок; ця нова і некорисна частина навряд чи може бути приписана здоровій жінці…». І дійшов висновку: «Думаю, що подібна структура з'являється у гермафродитів, які іноді мають добре сформовані геніталії, як їх описує Павло Егінський, але я ніколи не спостерігав статевого члена у жінок (який Авіценна звав „альбарата“, а греки — збільшеною „німфою“ і вважали хворобою) або навіть його рудиментів».
Мало який анатом наважився б перечити Галену або Везалію. Плутанину вносила й безліч назв клітора. Так, Авіценна арабською звав його «альбарата» (у латинському перекладі virga, «прут»); Коломбо — «солодкістю кохання» (amoris dulcedo) або «сидінням похоті» (sedes libidinis), Гіппократ — «стовпчиком» (, лат. columella), арабський лікар Альбукасіс — «напруга» (лат. — tentigo). Назви відбивали будову тіла і голівки, але переважно описували саме голівку. У латинській мові існувала і питома стара назва клітора — landica, але вона була вельми непристойною, через це не зустрічається у наукових текстах.
У XVII ст. з'являється виправдання для кліторідектомії (видалення клітора), спричинене уявленням про клітор як ознаку і причину гермафродитизму. Свою роль зіграло й те, що клітор звали словом «німфа» (nympha), яке викликало асоціації з німфоманією. Операцію з видалення голівки звали «німфотомією» («видаленням німфи») і виконували у випадках незвичайно великого клітора. Але розуміння «незвичайно великий» було вельми невизначеним і часто залежало від упереджень.
Данський анатом XVII ст. Каспар Бартолін спростував заяви Коломбо та Фаллопіо, стверджуючи, що вони не відкривали клітора — він був добре відомий медикам з ІІ ст.
Хоча лікарі XVII ст. радили подружнім парам прагнути оргазму для сприяння заплідненню, загального здоров'я та зміцнення стосунків, суперечки щодо важливості клітора тривали. Наприклад, у працях Реньє де Граафа у XVII ст. та Георга Кобельта у XIX ст.
Де Грааф у XVIII ст. закидав Коломбу за спробу привласнити відкриття, його робота містила перші свідчення з анатомії клітора. «Не надивуєшся, що деякі анатоми приділяють йому таку увагу, начебто його взагалі ніколи не існувало», — писав він. — «У кожному тілі, яке ми розтинали, він чітко проглядається та промацується». Де Грааф підкреслив необхідність відрізнення «німфи» від клітора, обравши термін clitoris для уникнення плутанини. Термін прижився серед анатомів, але через те, що «німфа» ще вживався, це заплутало термінологію ще більше. Нарешті слово «німфа» закріпилося за малими статевими губами.
У 1844 році анатом Георг Людвіг Кобельт публікує дослідження «Die männlichen und weiblichen Wollust-Organe des Menschen und einiger Säugetiere» («Чоловічі та жіночі органи сексуального збудження у людини та деяких інших ссавців»), яке містить всеосяжний та точний опис анатомії клітора.
Суперечки про те, чи потрібен оргазм жінкам, почалися у Вікторіанську добу під впливом фрейдизму. Фройд вважав, що дорослі жінки повинні відчувати тільки «вагінальний» оргазм. «Кліторальні» ж оргазми приписував дівчатам у період дозрівання, а у дорослих називав свідченнями про «незрілість».
1900 року, опис клітора внесено в славетний медичний підручник «Анатомія Грея», але вплив пуританства приводить до того, що в давніх роботах з анатомії клітора, які видавалися на початку XX ст., вилучали подробиці його будови.
В Енциклопедичному словнику Брокгауза і Єфрона (1890–1907) стаття «Клітор» існувала тільки як посилання на «Статеві органи», і далі на «Розмноження органи» і «Сечостатева система»: в останній, опису клітора призначено 4 рядки. У першому виданні «Великої медичної енциклопедії» під редакцією М. О. Семашка (1930 р.) клітору присвячена окрема стаття з докладним описом органа на двох сторінках із зображеннями.
Початок сучасного вивчення клітора пов'язують з іменами Вільяма Мастерса і Вірджинії Джонсон, які у 1966 році описали клітор, але у дуже заплутаному викладі, що спричинило малу увагу до цих описів.
1981 року, «Федерація феміністських клінік жіночого здоров'я» (Federation of Feminist Women's Health Clinics, FFWHC) надала докладні рисунки та описи 18-ти структур клітора. Попри ці дані анатомка і сексологиня Джозефіна Севлі () у 1987 році, пише книжку «Секрети Єви або нова теорія жіночої сексуальності» (Eve's Secrets: A New Theory of Female Sexuality), де стверджує, що гомологом клітора є не сам пеніс, а лише його печеристі тіла («чоловічий клітор»), тоді як голівці пеніса, відповідають кліторальні цибулини.
1990 року, австралійська урологиня Гелен О'Коннелл () провела дослідження, які змусили переглянути уявлення про кліторальну анатомію. О'Коннелл звернула увагу на те, що описи жіночої сечостатевої анатомії ґрунтувалися на розтинах мертвих тіл, у яких тканини були вже спотворені і зіщулені. Тобто, необхідно дослідити живі тканини. Відкинувши роботи Кобельта, що вважалися найбільш поважними, О'Коннелл провела дослідження з використанням магнітно-резонансної томографії і виявила, що об'єм еректильної тканини клітора вдесятеро більший, ніж вказували анатоми доти.
Етимологія
В українській мові клітор є запозиченням з латинської: латинський медичний термін «clitoris» походить від , що, можливо, є похідним від κλείειν («закривати»)The Oxford English Dictionary, чи від κλειτοριάζω («лоскочу»), чи від κλίνω («схиляю»). Деякі тлумачать κλειτορίς просто як «горбок», але не відкидається, що давні греки могли скористатися грою слів («горбок-лоскотун»). Окрім запозиченого грецького слова, у латині було питоме слово landīca, яке, втім, вважалося непристойним.
Власне українська назва клітора «си́кель», «се́кель», «се́кіль» (зараз вважається непристойною). Це загальнослов'янське слово (новг. Зализняк А. А., Янин В. Л. Берестяные грамоты из новгородских раскопок , ) пов'язане, ймовірно, з «сикати», «сцати» («мочитися») і походить від — ітератива дієслова *sьcati < *sьkati: пор. («він мочиться»), дав.-в.-нім. seichan («мочитися»), дав.-інд. siñcati («він виливає»), авест. hinčaiti, hičaiti (так само). Ймовірно, така назва виникла унаслідок помилкової думки, що жінки мочаться («сикають») через клітор, а не через близьку до нього уретру. Поряд зі словом «сикель», відомі й інші позначення органа: «линди́к» (походить від , яке, у свою чергу, є похідним від того ж латинського landīca), «семе́н», «качка», «ско́ботень», «пипоть», «похітливець», «розкі́шниця».
Розвиток і гомологія