Миро́нівка () — місто в Україні, центр Миронівської громади Обухівського району Київської області. Колишній районний центр Київської області. Лежить в долині річки Росави. Відстань до Києва — 106 км. Населення становить 11 964 особи.
До 2018 року Миронівській міській раді підпорядкувалися два населені пункти, а саме місто Миронівка і село Нова Олександрівка.
Назва Місто було засновано в першій половині XVII століття. Початок йому поклав хутір козака з Полтавщини Мирона Зеленого. З його іменем і пов'язана назва спочатку села, селища, а потім й міста.
Відомий краєзнавець Лаврентій Похилевич у своїй книзі «Сказання о населённых местностях Киевской губернии», виданій у 1864 році, пише:Село Мироновка получило название по имени осадчого (осадчий — перший поселенець) Мирона Зеленого вольного козака из м. Великих Полог Полтавской губернии. Здесь и в с. Зеленьки, по преданию были основанные им хутора. Село состоит из семи кутков или частей — собственно Мироновка, где церковь; Соломаховка, Небытовка, Слобода, Околотовка, Шафрановка, Розмариновка…
Географія У Миронівці нараховується понад 100 вулиць, а також 15 провулків та 1 проїзд.
Місцевості Дригівка. Нібитівка — частина вулиці Михайлівської від вул. Бузницького до її повороту на вул. Гагаріна, неподалік АЗС «Авіас—плюс». В офіційних документах 1931 року тодішньої сільської ради цей куток називали Небитівкою. Заснувала його родина чи то Нібитів, чи то Небитів. Можливо, назву главі родини першопоселенців дали вправні на язик сільські гумористи, адже «небитий» означає недосвідчену, не навчену життям людину. Або ж глава родини пересипав свою мову сполученням «ніби», «нібито». Околотівка — сучасна вулиця Яблунева. Куток названий так тому, що там споконвіку мешкали Околоти. В українській мові околот — сніп з житньої або ж іншої соломи, обмолочений нерозв'язаним або перев'язаним після обмолоту. Говорили ще «околотити хату», тобто обставити її снопами з околоту. Без сумніву, якраз від цього і пішло прізвисько Околота, родина якого і заснувала цей куток. Соломахівка — сучасна вулиця Героїв Небесної Сотні. Він отримав назву від старовинної української страви соломаха, або ж саламаха — це рідка страва, приготовлена із завареного на воді борошна, переважно гречаного. Більш за все, Соломахою звали першопоселення цього кутка. Шафранівка — частина вулиці Благовіщенської (з непарного боку) між вулицею Захарченка та провулками Марії Лисенко і Канівським. Безперечно, ця назва пішла від багаторічної трав'янистої рослини з родини півникових переважно з оранжево-жовтими квітами. Так називали і висушені приймочки квітів цієї рослини, що використовувалися для виготовлення оранжево-жовтих фарб, прянощів, ліків тощо. Інколи на Шафранівку кажуть Шапранівка. Але це те ж саме, бо згадану рослину називають також і шапранівкою. Цей куток розташовувався у чудовій місцевості над річкою, де густо зростав шафран. А, може, родини, які жили там, займалися виготовленням фарб із шафрану та заробляли на життя фарбуванням полотна.
Клімат
Населення За даними всеукраїнського перепису населення 2001 року у Миронівці мешкало 13253 особи.
Національний склад Розподіл населення за національністю за даними перепису 2001 року: НаціональністьВідсотокукраїнці95,33%росіяни3,65%білоруси0,35%вірмени0,18%інші/не вказали0,49%
Мова Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року був наступним: + Мовний склад населення м. МиронівкаМоваКількість осібВідсоток українська 12756 96,25 російська 451 3,4 інші 15 0,11 білоруська 12 0,09 вірменська 12 0,09 молдовська 4 0,03 німецька 3 0,03+
Історія
Перші згадки про поселення Поблизу міста розкопано кургани бронзової доби (II тис. до н. е.), вісім курганів кочівників XI—XII століть, у яких знайдено кістяки людей та коней, залізні вудила, стремена та різні прикраси. На околиці Миронівки виявлено глиняний посуд, бронзове дзеркало скіфського часу, грецьку посудину VI—IV століття до н. е., а також скарб ювелірних речей XI—XII століття, що складається з срібних гривень, браслетів, ланцюжків та намиста.
Доба козаччини Мешканці Миронівки брали активну участь у визвольній війні 1648—1654 років. Чимало їх влилося до загонів Івана Богуна та Максима Кривоноса. У липні 1648 року, поблизу тодішнього хутора, на березі Росави розташувався військовий табір гетьмана Богдана Хмельницького. Саме тут 24 лютого 1649 року Хмельницький провів перемовини з посланцями польського короля. Після поразок під Берестечком 1651 року та у червні 1654 року Миронівка та сусідні села знову стали місцем зосередження сил для боротьби проти ворога. Звідси 2 червня 1654 року Богдан Хмельницький писав лист російському цареві Олексію Михайловичу та просив військової допомоги: «О сем паки и паки радуемся…».
Миронівка, після введення гетьманом полкового адміністративного поділу, входила до складу Канівського полку. Після смерті Богдана Хмельницького у 1657 році в Україні почалася жорстока боротьба за владу, військові напади шляхетської Польщі з метою загарбання держави. Не припинялися повстання проти польського панування, своїх старшин та російського царату.
У 1654—1667 роках відбулася війна Московії з Річчю Посполитою, яка завершилася укладенням Андрусівського перемир'я між Річчю Посполитою та Московською державою, за умовами якого Правобережна Україна, у тому числі й Південна Київщина, залишилася у складі Речі Посполитої, а Правобережна Україна з Києвом та його околицями — до Московії. 6 травня 1686 року на основі Андрусівського перемир'я був укладений мирний договір між Річчю Посполитою та Московією, за яким Південна Київщина мала стати нейтральною територією між сторонами конфлікту. Уряд Речі Посполитої обіцяв надати православним свободу віросповідання, а російський уряд обіцяв їх захищати.
Але народ не припиняв боротьби проти шляхти. На початку XVIII століття повстали козаки та селяни. Козацько-селянські загони, очолювані полковником богуславським Самійлом Самусем знищували польські залоги, а пізніше присягнули на вірність російському цареві.
У 1711 році укладено мирну угоду, за умовами якої Київщина знов опинилася у складі Речі Посполитої. До Миронівки та інших міст, містечок, сіл краю знов повернулася польська шляхта, яка значно посилила утиски українського селянства. Таким чином Миронівка знов увійшла до складу Богуславського староства.
У 1765 році польська влада провела на землях Київщини люстрацію, метою якої було встановлення складу податного населення, його грошових та натуральних повинностей, доходів королівських економій. Тоді Миронівка вже описується, як село, де було 87 дворів, 75 з них сплачували щорічно 1024 злотих різноманітних податків.
Особливо важким був національний та релігійний гніт. Так, за ухвалою польського Сейму 1696 року, все судочинство велося лише польською мовою. Примусово насаджувалося уніатство та католицизм. У 1699 році польський Сейм ухвалив рішення про ліквідацію правобережного козацтва в межах Київського та Брацлавського воєводств. Тоді наказний гетьман правобережних козаків Самійло Самусь був позбавлений гетьманства та оселився у Богуславі. 1702 року представники української шляхти, козаків, міщан та духівництва ухвалили на нараді у Фастові підняти антипольське повстання. У червні того ж року повстання Палія розпочалося збройними виступами на Поділлі та Брацлавщині й невдовзі охопило Київщину та Волинь. Активну участь у цьому повстанні брали також й козаки з Миронівки.
У часи Коліївщини, навесні 1768 року, на Фастів через село проходили загони на чолі з гайдамацькими ватажками Микитою Швачкою та Андрієм Журбою.
За наступні чверть століття кількість селянських дворів зменшилась до 83, проте непомірно зросли феодальні повинності. За інвентарем Богуславського староства 1789 року мешканці Миронівки на той час сплачували 6544 злотих різноманітних податків.
Під владою Царської Росії Наприкінці XVIII століття Миронівка перейшла у власність графів Браницьких. Після інвентарної реформи селяни втратили понад 20 % найкращих сіножатей і польових наділів, тому почастішали виступи проти інвентарів, самовільно розорювали межі, захоплювали відібрані у них сіножаті та інші землі. Напередодні селянської реформи 1861 року в Миронівці налічувався 331 селянський двір, у тому числі 167 дворів піших, 142 — городників та 22 — тяглих, селяни користувалися 1608,5 десятинами землі, але вона розподілялася нерівномірно. Тяглі мали в середньому по 12 десятин на двір, піші — майже вполовину менше, а городники володіли клаптиками землі значно менше десятини. Причому за одну десятину польового наділу селяни платили щорічно панові чинш у розмірі 5 руб. 10 коп. сріблом або відбували панщину — 20 чоловічих днів з двору. Руками кріпаків лише протягом 1845—1850 років збудовано декілька млинів на річках Бутеня та Росава, великі греблі, винокурню, цегельню, а 1858 року — цукровий завод.
Боротьба селян за відміну кріпосного права тривала і під час Київської козаччини 1855 року. Одним з організаторів виступу тут був відставний солдат Ю. Лисогоренко, котрий (навіть після приходу війська) провадив серед миронівчан агітацію, спрямовану проти пана та місцевої влади. В результаті проведення реформи 1861-го селяни одержали 2091 десятину землі, ще й найгіршої, за яку мали сплатити 45025 рублів. Також вони були позбавлені права користуватися лісом, полювати звіра, ловити рибу у навколишніх річках та ставках і навіть збирати у лісі хмиз. Невдоволені грабіжницькою реформою, вони відмовлялися платити викуп за землю. У березні 1866 року селяни відмовилися від викупу 160 десятин непридатної землі та відклали на 2 роки викуп за надільні землі. Частина селян, переважно з числа городників, відмовилася від земельних наділів та у пошуках засобів існування залишила село.
У 1863 році Миронівка стала волосним центром, де налічувалося 1865 мешканців. У 1869 році Браницькі продали свої землі разом із цукровим заводом удільному відомству. На заводі тоді працювало 550 робітників, переважна більшість з них — поденно, а також було багато жінок та дітей. Прокладена у 1876 році залізнична колія від Фастова через Миронівку сприяла економічному зростанню села як значного центра торгівлі хлібом, цукром, крупою. Тут було збудовано декілька водяних млинів та вітряків, великі цегляні склади для збіжжя.
1895 року у Миронівці разом із присілком біля залізничної станції налічувалося понад 360 дворів, де мешкало 3442 особи. На 1900 рік з 3521 десятини землі 1166 належало удільному відомству, 40 — церкві і лише 2615 десятин селянам. Використовуючи дешеву робочу силу, товариство цукрозаводчиків, що придбало завод, швидко розбудовувало підприємство. Прокладення залізниці суттєво здешевило перевезення цукру до Києва, покращило постачання палива. Наприкінці 1890-х років на заводі щорічно перероблялось 154 тисяч берковців буряків, а підприємство виробляло продукції на 580 000 рублів. У 1899 році. тут працювало 625 робітників, із них 579 — місцеві. У 1900 році розпочалося переобладнання заводу, з'явилося електроосвітлення, а 1906 року — проклали залізничну лінію від станції до заводу. Після реконструкції на підприємстві, яке переробляло на добу близько 500 тонн буряків, зменшилася чисельність працівників — до 350—420 осіб, що працювали у надскладних умовах. Робочий день тривав 12—14 годин на добу. Власники заводу не дбали про техніку безпеки посилюючи експлуатацію робітників, більшість яких мешкала у темних бараках, де спали на нарах по декілька осіб на одних. Лікарня з одним лікарем і фельдшером містилась у трьох сирих кімнатах і, навіть за визначенням фабричного інспектора, «мала занехаяний вигляд».
У церковнопарафіяльній школі Миронівки 1861 року навчалося всього 30 учнів, а єдиним учителем був піп. У 1869 році почала працювати двокласна земська школа, де навчалося близько 100 учнів та викладало 5 вчителів, а 1876 року відкрили однокласне народне училище, яке відвідували 70 учнів. Земське двокласне училище заснували лише 1909 року. При цукровому заводі існував клуб, при якому працював драматичний гурток. де у 1910—1912 роках в спектаклях виступав Антін Хорошун.