Ріпаблік F-105 Тандерчіф () — американський надзвуковий винищувач-бомбардувальник, який використовувався ВПС США. Здатний розвивати швидкість 2 Маха, в перші роки війни він виконував більшість ударних бомбардувань у В'єтнамі; це був єдиний американський літак, який був відсторонений від боїв через високий рівень втрат. Спочатку він був розроблений як одномісний ядерний штурмовик; Пізніше була розроблена двомісна версія Wild Weasel для спеціалізованого придушення протиповітряної оборони противника (SEAD), проти ракетних майданчиків класу «земля-повітря». Екіпажі F-105 був широко відомий як "Thud".
Як продовження американського F-100 Super Sabre, здатного розвивати швидкість до 1 Маха, F-105 був озброєний ракетами та поворотною гарматою; однак його конструкція була розроблена для високошвидкісного проникнення в територію ворога на низькій висоті з одним ядерним зарядом на борту. Перший політ здійснив в 1955 році, але надійшов на озброєння в 1958 році. Маючи 1 двигун, F-105 міг забезпечити бомбове навантаження більше, ніж деякі американські важкі бомбардувальники часів Другої світової війни, такі як Boeing B-17 Flying Fortress і Consolidated B-24 Liberator. F-105 був одним із основних штурмовиків війни у В’єтнамі; Було здійснено понад 20 000 бойових вильотів, з 833 вироблених літаків, 382 було втрачено, у тому числі 62 експлуатаційні (небойових), тобто майже кожен третій літак. Хоч F-105 ВПС США були менш маневрені, ніж менші винищувачі радянські МіГ, вони зуміли загалом збити 27 літаків.
Під час війни одномісний F-105D був основним літаком, який здійснював бомбардування різних військових цілей. Між тим, двомісні варіанти F-105F і F-105G Wild Weasel стали першими спеціалізованими платформами SEAD, які боролися з ракетами С-75 «Двіна» (назва НАТО: SA-2 Guideline) класу «земля-повітря» радянського виробництва. Два льотчики Wild Weasel були нагороджені почесною медаллю за атаку на Північно-В’єтнамські ракетні майданчики, один льотчиків збив два МіГ-17 в той же день. Небезпечні місії часто вимагали від екіпажів часто діяти по принципу «першим прийшов, останнім вийшов», придушуючи ворожу протиповітряну оборону, тоді як ударні літаки виконували свої завдання, а потім залишали район дії.
Коли Thunderchief надійшов на озброєння, це був найбільшим одномісний, одномоторним бойовим літаком в історії, вагою приблизно 23 000 кг. Він може розвивати швидкість звуку над землею і досягати 2 Махів на великій висоті. F-105 міг нести до 6 400 кг бомб і ракет. Пізніше Thunderchief був замінений як ударний літак над Північним В’єтнамом на користь McDonnell Douglas F-4 Phantom II, та на літак з поворотним крилом General Dynamics F-111 Aardvark. Однак варіанти F-105 «Wild Weasel» залишалися на озброєнні ще до 1984 року після того, як їх замінив спеціалізований F-4G «Wild Weasel V»
Історія створення Проєктування
Republic Aviation запустила Thunderchief як внутрішній проект, щоб замінити RF-84F Thunderflash, який вперше використовував характерні повітрозабірники в корені крила, щоб звільнити місце для камер у носовій частині. Команда конструкторів під керівництвом Олександра Картвелі вивчила близько 108 конфігурацій, перш ніж зупинитися на великому одномоторному AP-63FBX (Advanced Project 63 Fighter Bomber, Experimental), зокрема AP-63-31. Новий літак був призначений в першу чергу для надзвукового проникнення в глиб території ворога на малій висоті, щоб доставити один ядерний заряд у внутрішньому відсіку. Акцент був зроблений на маловисотних швидкісних і польотних характеристиках, дальності та корисному навантаженні. Літак буде оснащений великим двигуном і відносно невеликим крилом з високим навантаженням для стабільного польоту на малих висотах та меншого опору на надзвукових швидкостях. Традиційні властивості для винищувача, такі як маневреність, були поставлені на 2 план.
У вересні 1952 року, ВПС США на ентузіазмі надала контракт на 199 літаків. Однак до березня 1953 року ВПС США скоротили замовлення до 37 винищувачів-бомбардувальників і дев’яти тактичних розвідувальних літаків, посилаючись на наближення кінця війни в Кореї. До того часу, коли макет F-105 був завершений у жовтні 1953 року, літак став настільки великий, що призначений для нього турбореактивний двигун Allison J71 буз замінений на користь більш потужного Pratt & Whitney J75. Передбачаючи тривалу розробку двигуна, очікувалося, що перший літак буде використовувати менший Pratt & Whitney J57. Ближче до кінця 1953 року вся програма була скасована ВПС США через низку затримок і невизначеності щодо літака. Проте 28 червня 1954 року ВПС США офіційно замовили 15 F-105 (два YF-105A, чотири YF-105B, шість F-105B і три RF-105B) під позначенням системи зброї WS-306A.
Прототип YF-105A вперше здійснив політ 22 жовтня 1955 року, а другий YF-105A – 28 січня 1956 року. Незважаючи на те, що він оснащений менш потужним двигуном J57-P-25 з тягою 67 кН у форсажному режимі, перший прототип під час свого першого польоту досяг швидкості 1,2 Маха. Очікувалося, що J75 генеруватиме 109 кН з форсажною камерою. Обидва літаки мали звичайні повітряні забірники крила та фюзеляжі з плитами, типові для ранніх реактивних літаків; Republic вважали, що прототипи не показують реальні можливості літака через численні зміни до виробництва. Недостатня потужність та аеродинамічні проблеми з трансзвуковим опором, а також досвід Convair із їхнім F-102 призвели до зміни дизайну фюзеляжу, щоб він відповідав правилу площі, надавши йому характерну «осину талію». У поєднанні з характерними повітрозабірниками зі змінною геометрією, які регулювали потік повітря до двигуна на надзвуковій швидкості, та двигуном J75, ця перебудова дозволила F-105B досягти 2,15 Маха.
Виробництво
У березні 1956 року ВПС США зробили замовлення на 65 F-105B і 17 RF-105B. Для виконання ядерної місії було інтегровано систему керування вогнем МА-8, радар дальності AN/APG-31 та приціл K-19, що дозволяло б виконувати бомбардування. Перший передсерійний YF-105B здійснив політ 26 травня 1956 року. П'ять тренувальних варіантів F-105C були додані до плану закупівель у червні 1956 року, але потім були скасовані в 1957 році. Розвідувальний варіант RF-105 був скасований у липні 1956 року. Перший серійний F-105B був прийнятий на озброєння ВПС 27 травня 1957 року. У червні 1957 року Republic Aviation попросила назвати F-105 Thunderchief, продовжуючи послідовність літаків компанії з назвою Thunder: P-47 Thunderbolt, F-84 Thunderjet та F-84F Thunderstreak. ВПС США оголосили цю назву через місяць.
Щоб виконати вимогу ВПС для всепогодної атаки, Республіка запропонувала варіант F-105D у 1957 році. Ця версія мала збільшений носову частину та обтікач, в якому містилася бомбардувально-навігаційна система AN/ASG-19 Thunderstick. AN/ASG-19 був розроблений на основі радара Autonetics R-14A, який працював у режимах "повітря-повітря" та "повітря-земля", і доплерівського навігаційного радара AN/APN-131. У кабіні F-105D мав вертикальні стрічкові дисплеї приладів для роботи в несприятливих погодних умовах. Також була додана можливість носити ядерну зброю TX-43. Також було відновлено розробку розвідки RF-105, яка тепер базується на F-105D. Перша модель D здійснила свій перший політ 9 червня 1959 року. Плани побудувати понад 1500 F-105D були припинені, коли міністр оборони Роберт Мак-намара вирішив оснастити цим типом не більше семи бойових машин. У листопаді 1961 року виробництво було скорочено на користь того, що ВПС взяли на озброєння ВМС F-4 Phantom II і, в довгостроковій перспективі, General Dynamics F-111 Aardvark програми TFX.
Останні 143 побудовані Thunderchief були двомісним тренувальним варіантом F-105F. На основі F-105D ця модель була на 79 см довшою, щоб забезпечити місце для задньої кабіни; в іншому випадку літальні характеристики літака були подібні до попереднього F-105D. Всього було виготовлено 833 F-105 до завершення виробництва в 1964 році. F-105 був розроблений для короткої ядерної кампанії, що призвело до недоліків, які стали очевидними в тривалій звичайній війні, таких як погане розташування гідравліки та паливні баки, які не були самогерметизовані. Подальші оновлення підвищили надійність і озброєння існуючих F-105D. У відповідь на загрозу з використанням ракет «земля-повітря» у небі над В’єтнамом, десятки F-105F були переобладнані в протирадіолокаційні літаки «Wild Weasel», кульмінацією яких був F-105G.
Конструкція Огляд
F-105 був монопланом, середньопланом зі стріловидністю крила та оперення 45°. Один двигун живився двома повітрязабірниками в коренях крила, залишаючи ніс вільним для якому розміщується багаторежимного радара. Його фюзеляж давав місце для 4480 л палива та внутрішнього бомбового відсіку. Розмір бомбового відсіку 4,83 м × 0,81 м; Спочатку він був розроблений для одного ядерного заряду, але зазвичай на його місце встановлювали додатковий паливний бак об’ємом 1300 л. Він мав чотири пілони під крилами та один по центру фюзеляжу; два внутрішніх пілони крила і центральний пілон були здатні приймати паливо 1700 і 2500 л з підвісних баків. Одну М61 Вулкан (спочатку позначалося Т-171Е3) 20 мм 6-ствольну гармату типу Гатлінга встановили в лівій частині носа. Ракета класу повітря-повітря малої дальності AIM-9 Sidewinder могла розташовуватися на кожному з зовнішніх пілонів крила. F-105 був розроблений в основному для роботи на низьких висотах, а його швидкість на малій висоті була його найбільшою перевагою під час боротьби з ворожими винищувачами, такими як МіГ-17 і МіГ-21. F-105 здобув 27 перемог у повітрі. Виходячи з бойового досвіду, F-105D був оновлений за допомогою кращого катапультного крісла, додаткової броні, покращених прицілів і блоків електронних контрзаходів (ECM) на крилах.
Льотні характеристики Колишній північноамериканський пілот F-86 Sabre Джеррі Ноель Хобліт згадав, що був вражений розмірами F-105, побачивши його вперше; він навіть стрибнувши з розбігу не зміг дістати до повітрозабірної губи. F-105 мав простору кабіну з гарною оглядовістю і компонуванням (особливо після впровадження «стрічкових» приладів); просунуту електроніку було легко освоїти та працювати. Зльоти та посадки часто виконувались у діапазоні 370 км/год. Спойлери забезпечували хороший контроль крену на всіх швидкостях, а характерні чотирипелюсткові пневматичні гальма (які також злегка відкривалися при включенні форсажної камери, щоб забезпечити більший потік вихлопних газів) були високоефективними навіть на надзвукових швидкостях. Втрата керування через обертання або ускладнення, викликаного несприятливим поворотом, вимагала свідомих зусиль від пілота, а спонтанне відновлення обертання було швидким.
Початкова реакція спільноти пілотів-винищувачів на їхній новий літак була прохолодною. Поміж своїми величезними розмірами та неспокійним раннім терміном служби F-105 здобув низку бездоганних прізвиськ. На додаток до вищезгаданого «Тупіт», прізвиська включали «Squat Bomber», «Свинцеві сани», а також «Гіпер свиня» та/або «Ультра свиня». Останні дві назви виникли від попередників F-105, Republic F-84 Thunderjet і F-84F Thunderstreak, які отримали прізвисько «Свиня» і «Суперсвиня» відповідно. За словами пілотів і екіпажів F-105, прізвисько «Глум» було натхнене персонажем «Головний Громовий удар» із телесеріалу "Привіт Дужі".
Наступальні можливості літака саркастично називали «Потрійною загрозою» — "він міг бомбити вас, вразити вас або впасти на вас". Позитивні аспекти, такі як чуйне керування F-105, сильна продуктивність на високій швидкості та низькій висоті, а також його електроніка підкорили деяких пілотів. Для деяких «Туд» був терміном прихильності; заднім числом RF-84F Thunderflash стала відома як "Мати Туда". Пілот F-105, полковник Джек Бротон сказав про прізвисько: "Глух виправдав себе, і ім'я, яке спочатку було вимовлено з насмішкою, стало одним з найвищої поваги в авіаційному братстві".
Спеціальні модифікації