Білошицька Слобода́ — село в Україні, у Корюківській міській громаді Корюківського району Чернігівської області. Населення становить 660 осіб.Білошицька Слобода на вебсайті Верховної Ради України До 2020 орган місцевого самоврядування — Білошицько-Слобідська сільська рада. Сільській раді було підпорядковане с. Майбутнє. Тип населеного пункту при утворенні - слобода.
Географія Село розташоване на річці Слот за 33 км від районного центру і залізничної станції Корюківка на лінії Бахмач — Гомель. Висота над рівнем моря — 155 м. Ліси соснові та дубово-соснові (субори).
Топоніміка Місцеві краєзнавці стверджують, що засновником поселення, яке дало початок селу, був Білошицький, про якого відомо небагато: швидше за все був осадчим, тобто заселяв село. Ймовірно, що він належав до тієї частини козацтва, що походило з української шляхти. Родовим «гніздом» Білошицьких було село Білошиці неподалік від Коростеня. Відстань між Білошицями і Білошицькою слободою 330 км. На Житомирщині й нині зустрічається прізвище Білошицький.
Мікротопоніми: кутки – Зарічка, Кабишовня («кабиш» - очерет; хапати, боротися; у тюркських мовах розпалювання, роздмухування вогню, топити (піч), добувати вогонь), Горновщина, План, Планок, Хуторець, Шматківня (від прізвища жителів Шматок); урочища – Глибочка, Зелений мох, Капильонкове; поля – Чеховка, Кобцеве, За планом, За садом, За Горновщиною, Гарнєков круг; ліси – Берізник, Вареник, Гаврикове; озеро – Чисті Пруди.
Історія
До заснування поселення У місці розташування за давніх часів було розмежування територій полян, сіверян і радимичів. За 600 метрів на південь від Білошицької Слободи, південніше дороги Б.Слобода-Парастовське знайдено поселення колочинської культури (V-VII ст. н. е., ранні слов’яни). За переказами у часи Київської Русі на березі річки Сільної, притоки Слоту, існувало городище – укріплене поселення. Тут проходив кордон між Чернігівським і Новгород-Сіверським князівствами. Також територія входила в склад Сновської тисячі.
Після звільнення від Золотої орди земля входила до складу Великого князівства Литовського (13 ст. - до початку 16 ст.). Після ряду московсько-литовських воєн залишалась у складі Московської держави до початку 17 століття. У 1618 року за Деулінським перемир'ям землі відійшли до Речі Посполитої у складі Чернігівського воєводства.
Край був щільно заліснений. Все лівобережжя Слоту було вкрито бором. Навіть у останній чверті XVIII ст. сюди – "на бори та майдани”, прибували селяни з-під Новгород-Сіверська для виробництва дьогтю.
Заснування села Засноване село у першій половині XVII ст.
Період Гетьманщини Слобода Білошицька входила до Киселівської сотні Чернігівського полку та належала Івану Мазепі, а потім Івану Скоропадському, який універсалом (перша писемна згадка про село) передав її у володіння чернігівському Троїцько-Іллінському монастирю від 22 січня 1709 р.: віддав Перелюб з сільцями Єліним, Прибинкою, слободою Білошицькою та 9 озер. Монастир був одним з найстаріших на українських землях, мав значні володіння: у ІІ пол. XVIII ст. йому належало 24 села, де мешкало 9 000 залежних селян, 30 млинів, кілька рудень та гут, інше майно.
За «Слідством про маєтності Чернігівського полку 1729-30р»: "Оное село Перелюбъ и дерени [Елинъ, Прибинки, слобода Бѣлошацка], по сказки тамошнихъ обывателей, никому ни на якій урядъ не надлежалы, а были зъ давнихъ лѣтъ всегда во владѣніи за гетманами, отъ Хмелницкого до Скоропадского, и плачивалы онимъ гетманомъ стацію. Когда же Скоропадскій сталъ гетманомъ, отдалъ тѣ маетности изъ своего владѣнія монастиру троецкому чернѣговскому, за которимъ и нынѣ во владѣніи".
За часів Івана Мазепи кожен господар сплачував по 30 копійок на рік від кожного коня та вола. Ті, хто не мали тягла сплачували по 10 копійок на рік. Крім того селяни відбували невелику панщину.
Станом на 1726 р. селяни Перелюбщини відбували лише панщину на монастир. Грошова та хлібна данина з них не збиралася вже третій рік через зубожіння. У 1729 р. монастирю у слободі належало 25 дворів, 1732 р. – 16, 1766 р. – 35, 1781 р. - 57 дворів. Працював монастирський шинок. Деяке скорочення кількості дворів на 1732 р. можна пояснити тим, що посполиті ще не були кріпаками і мали право вільного переходу від одного господаря до іншого. Як правило, монастирські селяни відбували дво-, триденну панщину на тиждень по одному чоловіку з двору, сплачували грошову та натуральну ренту, виконували другорядні повинності. Також повинні були виконувати і державні повинності. У 1732 р. згадуються 4 двори стрільців. Стрільці належали до козаків. Їх обов’язком була заготівля дичини для гетьмана та царя.
Період Північної війни с. Новоселівка: урочище – СІЛЬНА; річка – СІЛЬНА; могили – КУРГАНКИ («на березі Сільної 9 могил шведів , котрі загинули у 1708 р.»).
Дивує несподівано велика кількість могил, мікротопонімів, пов’язаних із походом Карла ХІІ. Відомо, що на Чернігівщині не було генеральних баталій росіян із шведами.
Виявлені нами поховання засвідчують насамперед маршрути шведських полків та обозів. Армія Карла ХІІ йшла на Новгород-Сіверський, Батурин кількома шляхами. На нашу думку, у могилах на Городнянщині, Корюківщині, Менщині, Щорсівщини поховані передусім померлі шведи, що отримали тяжкі поранення у Білорусії, на Стародубщині, у битві під Лісною. Так, під Наумівкою Корюківського району є могила — Кончемогиль, де нібито лежить прах якогось литовського генерала, учасника походу. Скалічених везли услід за основним військом, поки вони ще жили...
Збереглися перекази старожилів, які зібрали і записали у 1955 році учні Перелюбської школи Сокольський і Федченко. Ці матеріали засвідчують, що раніше Білошицька Слобода була розташована на березі річки Сільної (на шляху до хутора Майбутнього). Саме в цьому місці знаходилась садиба Білошицького та житла інших переселенців. У роки Північної війни (1708-1709 рр.) під час переходу шведів на Полтаву село було спалене, будинок Білошицького зруйнували і його подальша доля невідома. На березі річки Сільної залишилось 9 поховань шведських воїнів. Ще перед Другою Світовою війною тут проводились розкопки, які очолював О.П.Балабай (директор Перелюбської школи). Було знайдено зброю і особисті речі шведських воїнів, але під час німецької окупації знахідки безслідно зникли.
Після Північної війни поселення почало відроджуватись, але житла почали будувати на березі річки Білошийка, подалі від попереднього місця. І вже до наших днів своє розташування село не змінювало.
У складі Російської імперії У 1786 р. на землях колишньої Гетьманщини було проведено секуляризацію монастирів - Троїцький монастир було закрито. Монастирських селян переведено у розряд «економічних» і прирівняно до державних селян, або, як їх тоді називали, казенних. З 1797 р. утворювалися волості державних селян як складові частини повітів. Так було утворено Перелюбську волость: Перелюб, слобода Білошицька, дєрєвні Прибинка, Шишківка, Рудня, хутори Святець (Шейдівка) та Баляси. На 1801 р. Перелюб вже належав до Новгород-Сіверського повіту Малоросійської губернії.
На час звільнення від монастиря білошицько-слобідські селяни проживали у 57 дворах. Деякі двори мали по 2 хати. Хати будували з рубленого дерева, вкривали не соломою, а тесом. З усіх боків слободу оточувала пуща. Рівчак Глибочка розділяв поселення на 3 частини. Оскільки орних земель було обмаль, то землеробством селяни займалися лише для власного забезпечення, та й то змушені були докуповувати зерно. Прибуток отримували від виробництва возів, саней, коліс, дерев’яного посуду, а також від вирощування та переробки конопель. В основному всю продукцію збували в містечках Семенівці, Понорниці, Орлівці, Сосниці та Коропі. Коноплі ж скуповували старообрядці зі Стародубщини. Життя і побут селян мало мінялися до початку ХХ ст.
З «Опису Новгород-Сіверського Намісництва 1779р.»: местоположение оной деревни над небольшим яром, узложистое, пещаное и болотистое, при полявинах и окруженное рушею. Лежит оное при проселочной дороге. Проток, именуемый Глибочка, разделяет селение сей. От села Перелюба в 2, от Тополиовки в 7, от села Радунки Стародубовцкого полку в 12 верстах.
Порівняно зі становищем у сусідніх селах, мешканці яких були закріпачені, слобідчани перебували у дещо кращому становищі, оскільки були особисто вільними, володіли землею і могли її продавати. Проте казенні селяни були оподатковані грошовим податком. Щоб його сплачувати жителі Слободи йшли на заробітки або займалися ремеслом. Частина слобідчан йшли на сезонні заробітки до ближніх панських маєтків. Зокрема, багато хто працював на хуторі Глуховщина у поміщика Михневича. Влітку займались виробництвом продуктів харчування, в міжсезоння жінки пряли нитки з льону, конопель і вовни, ткали полотно, чоловіки виготовляли необхідний реманент: граблі, ціпи, дерев’яні борони, вози, сани, колеса тощо. Розвинутим було і виготовлення з деревини посуду, діжок, відер тощо. Одяг та взуття також шили самотужки. У цій місцевості були поширені личаки (постоли), що плелися з лика, яке отримували з липової кори. Взимку бідняки носили постоли, які виготовляли з тонких мотузок з льону чи конопель: ноги обмотували онучами, поверх надягалися постоли, а потім онучі обв’язували мотузками.
Оскільки власної церкви довгий час не було, місцеві жителі належали до Перелюбської парафії. У 1859 р. тут у 124 дворах мешкало 1115 жителів. Напередодні скасування кріпосного права у громаді рахувалася 471 ревізська душа (чоловічої статі). У користуванні громади перебувало 730 десятин землі: 330 середньої та 400 низької якості. Громада також мала власний млин на річці Слот. За призначенням земля розподілялася таким чином: 30 десятин – присадибні ділянки, 470 десятин – рілля, 230 десятин – сінокіс. Свого лісу не було, зате громада була достатньо забезпечена пасовищем. Селяни жили за рахунок землеробства і заробітків. Як тягло використовували коней (100 голів) та волів (100 голів).
Остаточну свободу державні селяни отримали за реформою у 1866 р., але на кращих умовах, ніж кріпаки: зокрема, їм повністю залишили земельні наділи. Щоправда, у Білошицькій слободі на одну ревізьку душу припадало лише по 1,55 десятини землі, що вдвічі менше, ніж становив середній наділ по Сосницькому повіту. З 1868 р. за місцевою громадою згадується 10 341 десятина (11 271 га) казенного лісу.
На 1872 р. кількість населення зросла до 1466 чоловік. Переважно це були селяни (1323 особи). Окрему категорію складали відставні, безстроково-відпускні солдати та солдатські діти (137 осіб). Також проживала родина євреїв-міщан з 6 осіб. Всі вони мешкали у 159 дворах. Крім землеробства місцеві жителі ще займалися ремеслом, зокрема, бондарством. У господарствах утримувалось 672 коня, 614 голів ВРХ, 596 овець, 536 свиней.
З 70-х років ХІХ ст. у Б. Слободі оселяються 2 єврейські міщанські родини. 30-ти річний Залман Левін з дружиною Нехамою-Сарою та 6-ма дітьми переїхав із Сосниці. Проживали вони у найманій хаті. Чоловік заробляв дрібною торгівлею, а дружина працювала у місцевому шинку. Інша родина приїхала з Черикова Могилівської губернії. У селі у найманій хаті мешкала лише жінка Цита з трьома дітьми, заробляючи власною працею. Глава родини Іцка Ліфшиць працював службовцем у Бобруйському повіті Мінської губернії.
У 1884 р. на кошти слобідчан з ініціативи держави було збудовано дерев’яну Вознесенську церкву і будинок для священника (був неподалік від семирічної школи). Священиком, а також викладачем Закону Божого у школі був Іоан Григорович Тичина – рідний брат Павла Тичини. Старожили стверджують, що Павло приїжджав свого часу відвідати брата.
Поселення офіційно отримало статус села. У 1892 р. у 275 дворах проживало 1790 чоловік, а у 1897 р. у 282 дворах – 2105 чоловік. В кінці ХІХ ст. в селі працювало багато вітряних млинів, з доходом від 25 до 85 рублів. На початку ХХ ст. частина їх припинила існування. Це були вітряки Мисника Євдокима Петровича, Мисника Кузьми, Мисника Сави, Мисника Пантелія, Федченка Семена.