Микола Дмитрович Межуєв (, Нікополь — , Київ) — радянський партійний і державний діяч, народний комісар комунального господарства Української РСР протягом 1935—1936 років, член ВКП(б) з 1920 року. Член Всеукраїнського центрального виконавчого комітету (1928—1937).
Партійну та управлінську кар'єру розпочав після встановлення радянської влади в Україні, працював у виконавчих органах місцевого та республіканського рівнів, залучався до реалізації соціально-економічної політики радянської держави, зокрема в галузі міського господарства та комунальної інфраструктури. У 1930-х роках перебував у сфері підвищеної уваги органів НКВС як представник вищого управлінського апарату.
Заарештований у період Великого терору 1937 року за звинуваченнями у «контрреволюційній діяльності», а згодом засуджений за кількома пунктами 54-ї статті Кримінального кодексу УРСР (1927) та розстріляний. Посмертно реабілітований у 1957 році.
Життєпис
Походження Микола Дмитрович Межуєв народився 6 грудня 1899 року в Нікополі Катеринославської губернії Російської імперії в українській родині. Його батьками були Дмитро Межуєв, матрос за фахом, та Мотрона Межуєва, швачка. У виявлених газетних матеріалах трапляється також форма написання прізвища «Межуїв», що дає підстави припускати русифікацію прізвища у варіанті «Межуєв».
Закінчивши кілька класів церковно-парафіяльної школи в рідному місті, Микола Межуєв розпочав трудову діяльність помічником кочегара на пароплаві, де вже служив його батько. Згодом працював у слюсарських майстернях Нікополя, де опановував слюсарське ремесло, а пізніше — в майстернях Катеринослава (нині — Дніпро). За життя Микола Межуєв мав робітничу кваліфікацію слюсаря 9-го розряду. У 1917 році Микола Межуєв приєднався до загонів Червоної гвардії більшовиків, у складі яких перебував до 1919 року. У 1920 році вступив до Всесоюзної комуністичної партії (більшовиків). В 1937 році були відомості про те, що нібито був колишнім дезертиром з Робітничо-селянської Червоної армії.
Кар'єра Член РКП(б) з 1920 року. Від літа 1920 до 1922 року працював слюсарем: спочатку в Катеринославі, згодом в Києві в дніпровських майстернях. У 1922—1923 роках — на профспілковій роботі: представник лінійного комітету профспілки працівників водного транспорту (Лінктрану), член бюро каси взаємодопомоги Дніпровського районного комітету водників. 1 травня 1923 року був задіяний як промовець на показовому мітингу в Медведівці поблизу Холодного Яру. Під час мітингу Микола Межуєв виступав як представник водного транспорту та радянської влади. У своєму виступі він інформував присутніх про перебіг революційних перетворень у краї, зокрема про досягнення радянської влади та ліквідацію збройного опору, який у тогочасній офіційній риториці визначався як «бандитизм». Окрему увагу Межуєв приділяв ідеї зближення селянства й робітництва, яку подавав як необхідну умову культурного та соціально-економічного розвитку. У межах цієї концепції він закликав до підтримки радянської влади та наголошував на важливості політичної лояльності сільського населення. Зміст виступу мав агітаційний характер і був спрямований на утвердження радянської влади на півдні Київщини, а також на зменшення підтримки збройного опору серед селянського населення.
У 1923—1925 роках — голова виконавчого комітету Бородянської районної ради Київської губернії. На 1926—1927 роки — у Всеукраїнській спілці радянських працівників торгівлі. На 1927—1929 роки — на відповідальній роботі в Народному комісаріаті освіти Української СРР. 20 червня — вересень 1930 року — голова виконавчого комітету Лубенської окружної ради. З грудня 1930 до 1932 року — голова Вінницької міської ради. У 1932—1933 роках — член колегії Народного комісаріату комунального господарства Української СРР.
У 1933—1934 роках — голова Полтавської міської ради. Період перебування Миколи Межуєва в Полтаві висвітлений у джерелах фрагментарно та переважно в контексті його публічних висловлювань щодо Голодомору 1932—1933 років. У матеріалах україномовних газет міжвоєнної Галичини «Нове село» та «Діло», а також американського видання «Свобода» за 1933—1934 роки, містяться уривки з інтерв'ю та коментарів Межуєва для західної преси щодо ситуації з продовольчим забезпеченням на Полтавщині. До прикладу, львівські газети «Нове село» (5 листопада 1933) та «Діло» (21 жовтня 1933) подали переказ матеріалів кореспондента британського часопису Manchester Guardian у Москві Малкольма Маґґеріджа, опублікованих 17–21 жовтня 1933 року, присвячених становищу в радянській Україні. У цих публікаціях зазначалося, що Полтава, як і інші радянські міста, перебувала на обмеженому пайковому забезпеченні, з гострим дефіцитом основних харчових продуктів. У межах журналістського розслідування Маґґерідж звертався за коментарями до Межуєва, який у своїх відповідях заперечував масштабність голоду та покладав відповідальність за повідомлення про масову смертність на «вигадки емігрантської преси». Водночас він визнавав наявність окремих випадків голоду та смертності, пов'язуючи спростування таких повідомлень із результатами весняної сівби та майбутнім урожаєм. У цих же коментарях Межуєв наводив статистичні дані щодо роботи медичних закладів Полтави, згідно з якими за відповідний період було прийнято близько 2400 хворих, з яких, за його твердженням, близько 10 % становили летальні випадки.
У 1934 — лютому 1935 року — завідувач Київського обласного відділу народної освіти. На цій посаді Межуєв відзначився корумпованістю, адже був піддатливим на різні подарунки від підлеглих та колег по роботі. З лютого до серпня 1935 року — заступник голови Київської міської ради. На цій посаді курував усе культурне життя столиці. У розмові з журналістами газети «Вісті ВУЦВК» у квітні 1935 року Межуєв виклав тодішню позицію міської влади щодо організації масового літнього відпочинку в Києві. В інтерв'ю Межуєв наголошував, що створення й утримання відпочинкових зон належали до безпосередньої компетенції органів місцевої влади та мали здійснюватися на системній основі. Він звертав увагу на перевантаженість наявних пляжів і виступав за освоєння нових рекреаційних територій у межах міста та його околиць. Серед пріоритетних напрямів Межуєв називав Труханів острів, який, за його твердженням, мав використовуватися як центр масового культурного відпочинку, а не для розширення об'єктів річкового транспорту. Також у розмові згадувалися плани облаштування зон відпочинку в районі Чорторию, на острові Муромець і в гирлі Десни із забезпеченням регулярного пасажирського сполучення. Межуєв зазначав, що Київська міська рада планувала залучити міські організації до забезпечення транспортного обслуговування, харчування та організації фізкультурно-оздоровчих заходів. Питання підготовки літніх зон відпочинку передбачалося винести на розгляд президії міської ради з метою визначення відповідальних установ і координації робіт.
23 липня 1935 — 20 липня 1936 року — народний комісар комунального господарства Української СРР. На посаді наркома комунального господарства Межуєв займався керівництвом довкола процесів будівництва житлової та урядової забудови в Києві, а також низкою об'єктів критичної інфраструктури (системи водопостачання і електропідстанції) в Бердянську, Запоріжжі, Одесі, Дніпропетровську (нині — Дніпро), Харкові. Звільнений за п'яну бійку з архітекторами на Десні поблизу Києва 6 липня 1937 року.
У вересні 1936 — серпні 1937 року — голова виконавчого комітету Новоград-Волинської окружної ради Київської області. На засіданні II партійної конференції окружкому, що відбувалася 7–11 травня 1937 року, Микола Межуєв, голова Новоград-Волинського окрвиконкому, використав свій виступ, щоб відмежуватися від дискредитованого керівництва та засвідчити лояльність до позиції обкому. Він визнав, що «припускався помилок» у присутності першого секретаря окружкому партії Абаша, тим самим підкреслюючи його вплив на роботу місцевих органів. Крім того, Межуєв вимагав перевірки комуніста Трояна, звертаючи увагу на його службу в корпусі Гая, інтернування німцями та можливі зв'язки частини бійців із формуваннями Булах-Балаховича. Такий виступ демонстрував готовність Межуєва підтримувати загальну атмосферу підозри та викривань, що стала визначальною на конференції після офіційного оголошення «провин» Абаша.
Арешт, страта та реабілітація
Напередодні арешту, в липні 1937 року на пленумі партійної організації з різкою критикою на адресу Миколи Межуєва виступила партійна активістка Городницька, яка разом з іншими діячами віднесла його до числа «порушників партійної дисципліни». У підсумку учасники пленуму ухвалили рішення вивести Межуєва зі складу пленуму та виключити його з партії. Постанова була прийнята поспіхом, що проявилося у формальній помилці: спочатку проголосували за виведення Межуєва з учасників пленуму, а вже потім — за його виключення з партії.
Свідчення проти Миколи Межуєва були отримані від інших заарештованих у ході слідства НКВС у 1937 році. До прикладу, запитання щодо його діяльності фігурують у протоколах допитів колишнього голови Вінницького облвиконкому Олександра Триліського (1892—1937), датованих 23 липня — 9 серпня 1937 року, а також у свідченнях колишнього міського голови Одеси Миколи Рощенюка (1902—1937) від 26–31 липня того ж року. Основні компроматні свідчення були відібрані приблизно за тиждень до арешту Межуєва й, імовірно, слугували формальним приводом для застосування до нього запобіжного заходу. У наданих свідченнях Межуєв поставав не як організатор, а як один зі співучасників так званої «антирадянської змови». У постанові оперуповноваженої IV відділу УДБ НКВС УРСР Пери Гольдман про обрання арешту як запобіжного заходу від 31 липня 1937 року зазначалося, що колишній народний комісар комунального господарства Микола Межуєв обвинувачується у вчиненні злочинів, передбачених пунктами 8 і 11 статті 54 Кримінального кодексу УРСР, та на цій підставі кваліфікувався як «активний учасник української антирадянської націоналістичної організації».
Арештований 1 серпня 1937 року в Новоград-Волинському та етапований до спецкорпусу Київської в'язниці. Зі слів дослідника життєпису Межуєва А. Бойди, Микола Межуєв намагався вийти на волю за рахунок неправдивих свідчень проти свого колишнього начальника — Василя Порайка. Під час очної ставки між Миколою Межуєвим і Василем Порайком, проведеної 17 жовтня 1937 року, Порайко заперечив усі свідчення, надані підлеглим. Ексзаступник голови РНК УРСР відкинув твердження про нібито вербування Межуєва до підпільної організації, причетність до перевірки обороноздатності Новоград-Волинського укріпленого району, у тому числі збору відомостей про особовий склад, бронетанковий парк та наявні роди військ. Так само Порайко відкинув обвинувачення Межуєвим у зриві промислового замовлення за кордоном і здійсненні фотозйомки мосту через Дніпро поблизу Черкас. Під час допитів Миколу Межуєва особисто допитував нарком внутрішніх справ УРСР Ізраїль Леплевський. Кваліфікуючи його як «значного націоналіста», слідство обмежувало зміст показів: спроби Межуєва викласти власне бачення зв'язків між окремими діячами були перервані, а Леплевський вимагав зосередитися виключно на свідченнях щодо Панаса Любченка, відкидаючи інші твердження як «нісенітниці».