Князь Сергій Павлович Голіцин ( - ) — чернігівський губернатор з 17 лютого 1861 по 18 січня 1870, дійсний статський радник та генерал-лейтенант (1878).
Біографія Син князя П. О. Голіцина, онук графа С. П. Румянцева, спадкоємець рум'янцівського родового маєтку Троїцьке-Кайнарджі. Названий на честь діда. Народився у Санкт-Петербурзі 13 (25) серпня 1815 року, охрещений 24 серпня 1815 в Симеонівській церкві при сприйнятті графа М. П. Рум'янцева та графині дівчини П. н. ГоловіноюЦГИА СПб. Ф. 19. — Оп. 111. — Д. 179. — С. 366. Метрические книги церкви Симеона и Анны..
Навчався у школі гвардійських підпрапорщиків разом із М. Ю. Лермонтовим. Служив ад'ютантом 2-ї гвардійської піхотної дивізії, якою командував спадкоємець, майбутній імператор Олександр II. В 1848 вийшов у відставку в чині капітана.
У 1854—1858 роки жив за кордоном, будучи зарахований до місії в Штутгарті. Там Голіцин, «людина цікава і собі на умі»Мемуары графа С. Д. Шереметева / Федеральная архивная служба России. — М.: Из-во «Индрик», 2001. — Т. 1. — С. 258., був «головним фактотумом у великої княгині Ольги Миколаївни»Из записок Н. В. Исакова // Исторический вестник. — 1915. — Т. 141. — С. 93..
У 1862—1870 роки очолював Чернігівську губернію. Відповідав за проведення у цих краях реформ селянської, судової та земської. Не дуже зручний вибір світових посередників Голіцин компенсував наполегливим, але тактовним відстоюванням селянських інтересів. В 1863 він був зроблений в дійсні статські радники, в цьому ж році отримав звання камергера; 30 серпня 1868 року був перейменований на генерал-майори; з 30 серпня 1874 — генерал-ад'ютант, 16 квітня 1878 проведений в генерал-лейтенанти і призначений членом Головного військово-шпитального комітетуКн. Голицын. Сергей Павлов. // Список генералам по старшинству. Исправлено по 1-е января 1885. — С. 243..
Помер 2 (14) лютого 1888 року і був похований у сімейній усипальниці на території некрополя садиби Троїцьке-Кайнарджі.
За відгуком А. М. Лазаревського, Голіцин був «безумовно людина чесна і добра, а до того ж безсрібник. Йому безсумнівно належала заслуга невинного більш-менш дозволу у Чернігівській губернії селянської справи. Він дав у губернії той тон, якого слухали та якому вторили посередники, бачачи, що тон дається наполегливий»А. М. Лазаревский. Отрывки из черниговских воспоминаний // Киевская старина. — 1901. — Т. 72, № 3. — С. 363..
Сім'я
Дружина (з 05 лютого 1837 року) — графиня Любов Петрівна Апраксина (13.03.1819-14.06.1882), фрейліна двору (1836), дочка графа Петра Івановича Апраксина (1784—1852) від його шлюбу з Єлі. На відгук сучасників, молода графиня Апраксина «була зіркою московського суспільства, вона полонила і вражала всіх блиском надзвичайної своєї красиЗаписки графа М. Д. Бутурлина. Т. 1. — М.: Русская усадьба, 2006. — С. 387. і чудовими очима». Будучи безмірно добра, вона мала ще й неабиякий розум. Живучи в 1850-х роках за болючим своїм становищем з чоловіком у Штутгарті, княгиня Голіцина здобула сердечну приязнь королеви Ольги Миколаївни, яка часто відпочивала в її суспільстві, і користувалася її дружнім прихильністю і потім. Похована у сімейному усипальниці на території некрополя садиби Троїцьке-Кайнарджі.
Діти:
Варвара (08.12.1837ЦГИА СПб. ф.19. оп. 111. д. 283. с. 82. Метрические книги Симеоновской церкви. -1897), охрещена 25 грудня 1837 в Симеонівській церкві при сприйнятті графа С. П. Румянцева і бабусі В. С. Голіцин; Фрейліна двору, перший чоловік (з 1858) Олексій Сергійович Муханов, син від цього шлюбу Олексій. Другий чоловік (з 1868) князь Андрій Олександрович Лівен. Ольга (26.08.1839ЦГИА СПб. ф.19. оп.111. д. 303б. с. 623. Метрические книги Симеоновской церкви. -1919), охрещена 14 вересня 1839 в Симеонівській церкві при сприйнятті діда князя П. А. Голіцина і тітки В. П. Шереметєвої; дружина Федора Миколайовича Рюміна (1835—1889). Любов (1841—1910), фрейліна, дружина генерала Олександра Олексійовича Свічіна (1823—1896). Микола (1848—1922), останній власник садиби Троїцьке-Кайнарджі.
Примітки
Література
Голицыны, русские полководцы и государственные деятели // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона: в 86 т. (82 т. и 4 доп.). — СПб., 1890—1907.