Європейська еміграція — це послідовні хвилі еміграції з європейського континенту на інші континенти. Походження різних європейських діаспорThe use of the term "diaspora" in reference to people of European national or ethnic origins is contested and debated- можна простежити в людей, які залишили європейські національні держави або етнічні спільноти без громадянства на європейському континенті.

З 1815 по 1932 рік 65 мільйони людей покинули Європу (багато з них повернулися додому), в першу чергу до «районів європейського поселення» в Північній і Південній Америці"To Make America": European Emigration in the Early Modern Period edited by Ida Altman, James P. P. Horn (Page: 3 onwards) на додаток до Південної Африки, Австралії, Нової Зеландії та Сибіру. Ці популяції також швидко розмножувалися в новому середовищі існування; набагато більше, ніж населення Африки та Азії. Як наслідок, напередодні Першої світової війни 38% населення світу мало європейське походження. Більшість європейських емігрантів до Нового Світу прибули з Німеччини, Ірландії, Сполученого Королівства, Італії, Іспанії, Португалії, Франції, Нідерландів, Норвегії, Швеції, Польщі, Росії й України.

Більш сучасна європейська еміграція може також означати еміграцію з однієї європейської країни в іншу, особливо в контексті внутрішньої мобільности в Європейському Союзі (мобільність всередині ЄС) або мобільности всередині Євразійського Союзу.

З 1500 до середини XX століття Європу покинуло 60-65 мільйонів людей, з яких менше 9% виїхали в тропічні райони (Карибський басейн, Азія та Африка).

Історія

VIII — початок V століття до н.е.: греки

В архаїчній Греції торговельна та колонізаторська діяльність грецьких племен з Балкан і Малої Азії поширювала грецьку культуру, релігію та мову в басейнах Середземного та Чорного моря. У Південній Європі, Північній Лівії та на узбережжі Чорного моря були засновані грецькі міста-держави, а греки заснували в цих районах понад 400 колоній. Завоювання Олександром Македонським імперії Ахеменідів ознаменувало початок елліністичного періоду, який характеризувався новою хвилею грецької колонізації в Азії та Африці; грецькі правлячі класи встановили свою присутність в Єгипті, Південно-Західній Азії та Північно-Західній Індії. Багато греків мігрували до нових елліністичних міст, заснованих після Олександра, таких географічно розкиданих, як Узбекистан"Menander became the ruler of a kingdom extending along the coast of western India, including the whole of Saurashtra and the harbour Barukaccha. і Кувейт.

1450—1800 роки

Колоніальні поселенці Європейський континент був центральною частиною складної міграційної системи, яка включала територію Північної Африки, Близького Сходу та Малої Азії задовго до Нової ери. Проте лише зростання населення пізнього середньовіччя дозволило збільшити переміщення населення всередині та за межами континенту. Європейське дослідження Америки стимулювало постійний потік добровільної міграції з Європи. Близько 200 000 іспанців оселилися в своїх американських колоніях до 1600 р., невелике поселення в порівнянні з 3-4 мільйонів індіанців, які жили на території Іспанії в Америці.

Приблизно півтора мільйона європейців оселилися в Новому Світі між 1500 і 1800 роками. Хоча абсолютна кількість європейських емігрантів у період раннього Нового часу була дуже невеликою в порівнянні з пізнішими хвилями міграції в XIX та XX століттях, відносний розмір цих міграцій раннього Нового часу був значним.

Протягом 1500-х років Іспанія та Португалія посилали постійний потік урядових і церковних чиновників, представників дрібної знаті, людей з робітничого класу та їхніх сімей, у середньому приблизно три тисячі людей на рік з населенням близько восьми мільйонів. Загалом близько 437 000 виїхали з Іспанії за 150-річний період з 1500 по 1650, головним чином до Мексики , Перу в Південній Америці та Карибських островів. Підраховано, що понад 1,86 мільйона іспанців емігрували до Латинської Америки в період між 1492 і 1824, один мільйон у XVIII столітті, а ще мільйони продовжують іммігрувати після здобуття незалежности.

Між 1500 і 1700 роками 100 000 португальців перетнули Атлантичний океан, щоб оселитися в Бразилії. Проте з відкриттям численних високопродуктивних золотих копалень у регіоні Мінас-Жерайс португальська еміграція до Бразилії збільшилася в п’ять разів. З 1500 року, коли португальці досягли Бразилії, до її незалежности в 1822 році, від 500 000 до 700 000 португальців оселилися в Бразилії, 600 000 з яких прибули лише у XVIII столітті. З 1700 по 1760 рік до Бразилії прибуло понад півмільйона португальських іммігрантів. У XVIII столітті, завдяки золотій лихоманці, столиця провінції Мінас-Жерайс, місто Віла-Ріка (сьогодні Ору-Прету) на деякий час стало одним з найбільш густонаселених міст Нового Світу. Цей масовий приплив португальської імміграції та впливу створив місто, яке залишається донині, одним із найкращих зразків європейської архітектури XVIII століття в Америці."To Make America": European Emigration in the Early Modern Period edited by Ida Altman, James P. P. Horn (Page: 3 onwards) Проте розвиток гірничодобувної економіки у XVIII столітті підвищив заробітну плату та можливості працевлаштування в португальській колонії, а еміграція збільшилася: лише у XVIII столітті близько 600 000 португальців оселилися в Бразилії. Від половини до двох третин європейських іммігрантів до Тринадцяти колоній між 1630-ми роками та американською революцією потрапили під договори. Galenson 1984: 1 Практика була досить поширеною, щоб Habeas Corpus Act року частково запобігав ув'язненню за кордоном; він також передбачав для тих, хто має діючі контракти на транспортування, і тих, хто «молиться, щоб їх перевезли» замість того, щоб залишатися у в'язниці після засудження.Charles II, 1679: An Act for the better secureing the Liberty of the Subject and for Prevention of Imprisonments beyond the Seas., Statutes of the Realm: Volume 5, 1628–80, pp 935–938. У будь-якому випадку, хоча половина європейських іммігрантів до Тринадцяти колоній були слугами за контрактом, у будь-який момент їх кількість переважала робітників, які ніколи не були за договором або термін дії договору минув. Безкоштовна наймана праця була більш поширеною для європейців у колоніях. Обмежені особи мали чисельне значення здебільшого в регіоні від півночі Віргінії до Нью-Джерсі. Інші колонії бачили їх набагато менше. Загальна кількість європейських іммігрантів до всіх 13 колоній до 1775 р. становила близько 500 000-550 000; з них 55 000 були вимушеними в'язнями. За оцінками Томлінса, із приблизно 450 000 європейців, які прибули добровільно, 48% мали контракт. Близько 75% були у віці до 25 років. Вік повноліття чоловіків становив 24 роки; ті, кому понад 24, як правило, укладали контракти на 3 роки. Стосовно дітей, які приїхали, Гері Неш повідомляє, що «багато слуг насправді були племінниками, племінницями, двоюрідними сестрами та дітьми друзів англійців-еміграторів, які заплатили за проїзд в обмін на свою працю одного разу в Америці».Gary Nash, The Urban Crucible: The Northern Seaports and the Origins of the American Revolution (1979) p 15 Дані для імміграції Іспанської імперії 1650-1800 і Бразилії 1700-1800 не наведені в таблиці. Кількість європейських емігрантів 1500-1783 Країна народження Кількість Період Іспанія 437 000 1500-1650 Португалія 100 000 1500-1700 Португалія 500 000 1700-1760 рр Королівство Великої Британії 400 000 1607-1700 рр Королівство Великої Британії (всього) 322 000 1700-1780 рр    Шотландія, Ірландія 190 000-25 000 Франція 51 000 1608-1760 рр Німеччина ( південно-західна, загальна кількість) 100 000 1683-1783 рр    Швейцарія, Ельзас-Лотарингія Підсумки 1 410 000 1500-1783 рр

У Північній Америці в імміграції переважали британці, іспанці, французи та інші північні європейці.Boris Fautos – Fazer a América: a imigração em massa para a América Latina." Еміграція до Нової Франції поклала початок сучасній Канаді з важливою ранньою імміграцією колоністів з Північної Франції.

Еміграція в XIX—XX століття Масова європейська еміграція до Америки, Південної Африки, Австралії та Нової Зеландії мала місце в ХІХ-ХХ століттях. Це було наслідком драматичного демографічного переходу в Європі XIX століття, наступних воєн і політичних змін на континенті. Від кінця наполеонівських воєн до 1920 р. близько 60 мільйони європейців емігрували. З них 71% прибуло до Північної Америки, 21% до Центральної та Південної Америки та 7% до Австралії. Близько 11 мільйони цих людей поїхали до Латинської Америки, з них 38% були італійцями, 28% були іспанцями і 11% були португальцями. Між 1821 і 1890 роками 9,55 мільйони європейців оселилися в США, в основному німці, ірландці, англійці, скандинави, італійці, шотландці та поляки. З 1890 по 1914 рік прибуло ще 18 мільйонів, у тому числі 2,5 мільйона з Канади. Незважаючи на велику кількість іммігрантів, які прибувають, люди, народжені за межами Сполучених Штатів, становили відносно невелику кількість населення США: у 1910 році іноземці становили 14,7 відсотка населення країни або 13,5 мільйонів осіб. Величезна кількість іммігрантів до Аргентини, яка мала набагато меншу кількість населення, мала набагато більший вплив на етнічний склад країни. До 1914 року 30% населення Аргентини були іноземними громадянами, а 12% населення народилися в Італії, найбільшій групі іммігрантів. Далі була Канада: до 1881 року 14% населення Канади були вихідцями з інших країн, а в 1921 році ця частка зросла до 22%. У Бразилії частка іммігрантів у національному населенні була значно меншою, і іммігранти, як правило, зосереджувалися в центральній та південній частинах країни. Частка іноземців у Бразилії досягла свого піку в 1920 році і становила лише 7 відсотків або 2 мільйони людей, переважно італійців, португальців, німців та іспанців; однак приплив 4 мільйонів європейських іммігрантів між 1880 і 1920 роками значно змінив расовий склад країни.Boris Fautos – Fazer a América: a imigração em massa para a América Latina." З 1901 по 1920 рік імміграція становила лише 7 відсотків зростання населення Бразилії, але в роки високої імміграції, з 1891 по 1900 рік, ця частка становила 30 відсотків (більше, ніж 26 відсотків в Аргентині в 1880-х).

Країни Америки, які прийняли велику хвилю європейських іммігрантів з 1820-х до початку 1930-х років, були: Сполучені Штати (32,5 млн), Аргентина (6,5 мільйонів), Канада (5 мільйони) Бразилія (4.5 млн), Венесуела (2,1 млн), Куба (1,3 млн млн.), Чилі (728 тис.), Уругвай (713 тис.). Іншими країнами, які отримали більш скромний потік імміграції (на частку яких припадає менше 10 відсотків загальної європейської еміграції до Латинської Америки), були: Мексика (270 000), Колумбія (126 000), Пуерто-Рико (62 000), Перу (30 000) і Парагвай ( 21 000).

Прибуття в ХІХ і ХХ століття Європейські емігранти 1800–1960 Пункт призначення Відсоток Сполучені Штати 70,0% Південна Америка 12,0% Російський Сибір 9,0% Канада, Австралія, Нова Зеландія, ПАР 9,0% Всього 100,0% Пункт призначення Роки Прибуття Прим. Сполучені Штати 1821–1932 рр 32 244 000 Аргентина 1856–1932 рр 6 405 000 Канада 1831–1932 рр 5 206 000 Бразилія 1818–1932 рр 4 431 000 Австралія 1821–1932 рр 2 913 000 Куба 1901–1931 рр 857 000 Південна Африка 1881–1932 рр 852 000 Чилі 1882–1932 рр 726 000 Уругвай 1836–1932 рр 713 000 Нова Зеландія 1821–1932 рр 594 000 Мексика 1911–1931 рр 226 000

Спадщина

Розповсюдження

Після Доби великих географічних відкриттів різні етнічні європейські спільноти почали емігрувати з Європи з особливою концентрацією в Австралії, Новій Зеландії, США, Канаді, Аргентині, Уругваї, Кубі, Коста-Риці, Бразилії, Чилі та Пуерто-Рико, куди вони прибули. становити більшість населення європейського походження... Важливо, однак, зазначити, що ця статистика спирається на ідентифікацію з європейською етнічною групою під час переписів, і як така є суб’єктивною (особливо у випадку змішаного походження). Нації та регіони за межами Європи зі значним населенням:

Північна Америка