Дрогобицький державний завод мінеральних олив «Польмін» () — один із найбільших нафтопереробних заводів Європи початку ХХ століття та провідний виробник нафтопродуктів у міжвоєнній Польщі.
Історія
Австрійський період У 1908 році австрійський уряд виділив 2,5 мільйона крон для будівництва заводу з очищення нафти від газу в Дрогобичі. Того ж року Національна асоціація нафтопромисловців уклала договір із Міністерством державних залізниць про постачання 300 тисяч тонн очищеної нафти, яка мала використовуватися як паливо для залізничного транспорту.
Будівництво заводу розпочалося в 1909 році, і вже 1910 року відбувся перший запуск переробних потужностей у 500 тисяч тонн нафти на рік. Сам завод остаточно ввели в експлуатацію до 1912 року. Первісно завод спеціалізувався на очищенні сирої нафти для потреб залізниці. У той період підприємство носило назву Державна фабрика мінеральних олив «Державна дегазація» ().
Підприємство мало прямий нафтопровід із Борислава, що давало змогу значно скоротити витрати на транспортування сировини. Проєктна потужність «Державної дегазації» становила 4500 цистерн на місяць, тоді як середня потужність інших заводів Дрогобича перебувала в межах кількох сотень. У той період на заводі переробляли 54 % усієї видобутої нафти Австро-Угорщини.
Варто також зазначити, що один із перших фільмів на Галичині було знято саме на території заводу. Так, у 1912 році львівська студія «Кінофільм» фотографа Марена Мюнца створила кінохроніку «Велика пожежа на нафтярні у Дрогобичі», яка зафіксувала наслідки масштабної аварії на підприємстві.
Перша світова війна 16 вересня 1914 року війська Російської імперії зайняли Дрогобич. Інформація щодо стану заводу перед здачею міста відрізняється: одні стверджують, що австрійська адміністрація здали завод цілим; інші ж стверджують, що австрійське військо розібрали трубопроводи на підприємстві. Проте точно відомо, що вояки Російської імператорської армії в перші ж дні розграбували завод, знищивши телеграфну та телефонну лінії на підприємстві.
Через деякий час російські чиновники вирішили відновити роботу заводу. Щоб оцінити стан справ на підприємстві направили представника гірничого департаменту міністерства торгівлі та промисловості дійсного статського радника Маяковського. Після оцінки ситуації він запропонував передати завод в оренду приватним компаніям до кінця 1915 року.
Щоб остаточно вирішити питання із заводом, 14 жовтня у Львові відбулася нарада. Пропозицію Маяковського відхилили через загрозу монополізації ринку Галичини. Основною причиною стало небажання конфронтації із союзними Англією та Францією, капітал яких становив значну частку в галицькій нафтовій промисловості. У підсумку завод вирішили залишити в державній власності, призначивши прибулого з Росії Остроградського на посаду директора заводу.
Протягом кількох місяців завод виконував функцію нафтобази, забезпечуючи паливом залізницю та підприємства Львова. Лише в березні 1915 року вдалося найняти 200 працівників, щоб розпочати ремонт обладнання. Проте вже наприкінці квітня того ж року, через австро-німецький наступ, розпочалась евакуація обладнання та нафтопродуктів із Дрогобича.
Після відступу російських військ із Дрогобича в 1915 році завод відновив роботу. Протягом усієї війни на підприємстві впроваджувати, а на ньому вводили нові лінії виробництва. Так, у цей період впроваджено технології із виробництва мазуту.
Польсько-українська війна (1918—1919) Після Першої світової війни виникла двояка ситуація: з одного боку, Польща, вважаючи своїми землі Королівства Галичини та Лодомерії, через Польську ліквідаційну комісію проголосила перехід австрійської державної власності на території Королівства Галичини та Володимирії до власності Польської Республіки; з іншого боку — Західноукраїнська Народна Республіка, яка, проголосивши свій суверенітет над «українською суспільною етнографічною областю в межах колишньої Австро-Угорської монархії», фактично проголосила себе власником австрійської державної власності на території Східної Галичини.
Достеменно невідомо, чи брали участь польські працівники Державної фабрики мінеральних олив у польському виступі 2 листопада 1918 року, проте протягом усієї Польсько-української війни (1918–1919) на підприємстві діяло польське підпілля. Так, під час завершального етапу битви за Дрогобич, коли війська Польської Республіки вже перебували на околицях міста, підпільники здійснили кілька рейдів, де вступали в перестрілки із вояками Галицької армії.
Про функціонування заводу за часів української влади збереглося вкрай мало свідчень. Ймовірно, підприємство працювало на значно нижчих потужностях, адже існують відомості про розкрадання та спекуляцію заводськими нафтопродуктами з боку службовців Державного нафтового комісаріату.
Також підприємство згадується в постанові Державного секретаріату ЗУНР від 13 лютого 1919 року. Згідно з нею, усі фізичні та юридичні особи, які мають право на видобуток нафти та отримують із цього дохід, повинні були передати 22% нафти, видобутої в листопаді 1918 року, на потреби Державної фабрики мінеральних олив за ціною 42 крони за 100 кілограмів нафти.
У травні 1919 року Дрогобич зайняли польські війська. Тоді ж підприємство офіційно отримало нову назву — «Państwowa Fabryka Olejów Mineralnych „Polmin“ w Drohobyczu», що в перекладі означає «Державний завод мінеральних олив „Польмін“ у Дрогобичі» (або, згідно з українською термінологічною традицією, Дрогобицький державний завод мінеральних олив «Польмін»). Акронім «Polmin» утворили від сполучення слів Polskie та Minerały («польські мінерали»).
Задля забезпечення заводу сировиною польська влада передала у його власність усі активи, реквізовані урядом ЗУНР. У післявоєнний період це спричинило судову тяганину з попередніми власниками, які вимагали від «Польміну» або повернути майно, або виплатити за нього компенсацію.
Міжвоєнний період У міжвоєнний період «Польмін» остаточно оформився як концерн, що охоплював не лише нафтопереробний завод, а й власні видобувні потужності та мережу автозаправних станцій, яка налічувала 289 об'єктів по всій Польській Республіці.
Паралельно концерн активно інвестував у модернізацію заводу, яка відбувалась на початку 1920-х років, а також різноманітні соціальні та інфраструктурні проєкти: будував житлові будинки, школи, стадіони, басейни, трубопроводи й асфальтовані дороги. Так, довкола Дрогобицького державного заводу мінеральних олив навіть сформувався окремий житловий масив — Польмінівська колонія.
Станом на 1921 рік переробні потужності заводу «Польмін» становили лише 300 тисяч барелів нафти на рік, а вже до кінця 1922 року їх вдалося довести приблизно до 1,2 мільйона барелів на рік, що становило 24% від усього виробництва нафтопродуктів Польщі за цей рік. Проте під тиском іноземного капіталу, який володів іншими нафтопереробними заводами в регіоні, польська влада обмежувала виробництво на державному «Польміні», щоб забезпечити комфортний інвестиційний клімат для іноземних інвесторів, які продовжували заходити в нафтову промисловість Галичини. Так, до 1925 року частка «Польміну» в загальному річному виробництві нафтопродуктів у Польщі скоротилася до 14,2%, а частка проданої за кордон продукції заводу зменшилася з 36,3% у 1920 році до 13,4% у 1925 році.
Проте іноземний капітал, який у період з 1923 по 1928 роки контролював понад 80% усієї нафтової промисловості Польщі, усіляко домагався виведення «Польміну» з ринку. Так, у березні 1925 року іноземні представники вимагали від польської влади віддати завод в оренду іноземним компаніям за 1 мільйон злотих на рік. За деякими джерелами, у такий спосіб іноземні інвестори прагнули зупинити «Польмін», щоб усунути конкурента з боку польської держави.
У квітні 1927 році відбулася комерціалізація державного концерну «Польмін». Тоді підприємство отримало до своєї власності не тільки нафтопереробний завод, а й Державне управління газопроводів у Ясло, Центральне управління будівництва газопроводу в Сандомирі, газопровід у Мосцицях, а також нафтові та газові родовища в Дашаві, Розтоках, Собнюві, Садковій, Ґурках, Франкові, Турзе Поле, Ліпінках, Вєтшно, Тарговиській та Рувному. А до того, 7 березня того ж року головний офіс концерну повернули з Варшави назад до Львова — спочатку в будинок на вулиці Шпитальній, 1, а згодом до будівлі на вулиці Академічній, 7.
Спочатку підприємство продовжувало отримувати значну частку надходжень від продажу гасу, яким тоді ще освітлювали вулиці й домівки, проте з кожним роком дедалі більшу роль у доходах відігравало пальне для різних видів транспорту. Згодом завод став головним виробником авіаційного пального в Польській Республіці.
За даними 1930 року, на заводі «Польміні» працювало 3 тисячі працівників — 8 % від загального населення міста та 32 %, враховуючи членів їх сімей, — а випуск нафтопродуктів досяг позначки 731 тисяч барелів на рік. Крім того, Державний завод мінеральних олив став потужним науково-дослідним кластером. На його науково-виробничій базі проводили дослідження у сфері переробки й виробництва різноманітних нафтопродуктів. Зокрема, протягом 1930-х років науковці «Польміну» здійснили низку відкриттів у галузі виготовлення асфальту.
У другій половині 1930-х років розпочалося поступове скорочення видобутку нафти в Дрогобицько-Бориславському басейні, спричинене значним виснаженням родовищ. Це позначилося й на нафтопереробці: зокрема, у 1938 році обсяг переробки на «Польміні» скоротився до 713 тисяч барелів на рік. Проте попри скорочення виробництва «Польмін» за період з 1937 до 1938 року вийшов на рекордний чистий прибуток у 3,1 мільйона злотих.
Друга світова війна Перше авіабомбардування заводу відбулося 10 вересня 1939 року. Тоді німецькі літаки завдали авіаудару по залізничній станції та території «Польміну». На заводі спалахнула пожежа, яку не могли загасити аж до 26 вересня.
Ще напередодні війни Міністерство внутрішніх справ Польської Республіки розпорядилося, щоб усі державні інституції купували нафтопродукти лише в «Польміну», що зробило завод ключовою ціллю для авіаударів противника, адже на його території зберігалися польські військові запаси. Так, станом на 20 лютого 1939 року в спеціальних резервуарах містилося 1587 тон авіаційного й 1320 тон автомобільного бензину, які належали Збройним силам Польської Республіки.
Коли 18 вересня до міста зайшли німці, роботу з гасіння перекинули на євреїв. Паралельно уцілілі нафтопродукти з «Польміну» почали вивозити до Німеччини.
Після приходу радянської влади 24 вересня офіційну процедуру націоналізації не провели одразу, а відклали на деякий час. Лише 1 жовтня 1939 року в Політбюро ЦК ВКП(б) ухвалили постанову, згідно з якою ЦК КП(б)У мав скласти список підприємств, які необхідно націоналізувати. Остаточно питання вирішили наприкінці жовтня, коли на Народних зборах Західної України було прийнято «Декларацію про націоналізацію банків та великої промисловості Західної України».
Газета «Більшовицька правда» надає статистику зростання числа робочих місць на нафтопереробних заводах: так у вересні (за радянської влади) на колишньому «Польміні» працювало 720 робітників, а вже в жовтні — 1511.
Вже на початку 1940 року всі нафтопереробні підприємства міста були об'єднані в трест «Укрнафтопереробка». І за перший квартал того ж року дрогобицькі підприємства виконали план виробництва нафтопродуктів на 117 %. Частина вироблених нафтопродуктів експортувалися до Нацистської Німеччини.
Згодом, під час Німецько-радянської війни, 1 липня 1941 року колишній «Польмін» зайняли німецькі війська. Вже у вересні 1941 року колишній завод «Польмін», який передали німецькій компанії «Віра-Бескид» (нім. Beskiden-Vera), відновив свою роботу і за неповний 1941 рік виробив 76 тонн бензину, 2478 тонн дизельного палива та 1167 тонн мастил.