Рух за незалежність Тайваню — це тайванський політичний рух, метою якого є офіційне проголошення незалежності та суверенності «Тайванської держави», цей рух виступає проти чинного статус-кво відповідно до якого існує «два Китаї» і можливість їх об'єднання.
Наразі в сучасному світі політичний статус Тайваню неоднозначний. Сучасна КНР офіційно стверджує, що Тайвань є провінцією КНР. Проте Тайвань та інші острови наразі перебувають під фактичним контролем Китайської Республіки (РК), ця країна, офіційно підтримує дипломатичні відносини з 12 країнами, які є визнаними ООН. Колишня президентка Республіки Китай Цай Інвень стверджувала, що Тайвань вже є незалежною країною, а отже не повинен домагатися будь-якої формальної незалежності. Чинним президентом є Лай Цінде з травня 2024 року.
Використання терміна «незалежності» для різних громадян Тайваню може бути неоднозначним. Наприклад деякі прихильники «незалежності» висловлюють свою згоду на незалежність Тайваню, оскільки вони можуть мати на увазі ідею формального створення незалежної тайванської держави або ідею, що Тайвань став синонімом чинної Китайської Республіки, а отже він є вже незалежним (як це значиться в концепції однієї країни з кожного боку). Деякі прихильники «незалежності» виступають за виключення островів Цзіньмен і Мацзу, які контролюються Тайванем, але розташовані біля берегів материкового Китаю, який перебуває під контролем КНР.
Незалежність тайванської держави підтримується тайванським політичним рухом так званою «Пан-зеленою коаліцією» на території Тайваню, але проти незалежності тайванської держави виступає інший тайванський політичний рух більш відомий як «Пан-блакитна коаліція», яка прагне зберегти чинний, проте неоднозначний статус-кво Китайської Республіки (Тайвань) відповідно до проголошеного так званого «Консенсусу 1992 року» або поступово відновити єдність, і в якийсь момент об'єднатися материковим Китаєм, який перебуває під владою КНР.
Уряд КНР який контролює материковий Китай, категорично виступає проти незалежності (в будь-якій формі) Тайваню, оскільки вважає, що Тайвань і материковий Китай становлять дві частини території однієї країни, а саме КНР. Уряд КНР сформулював та просуває ідею «політику одного Китаю», відповідно до якого іноземні країни можуть встановлювати офіційні дипломатичні відносини з КНР лише за умови відмови від усіх офіційних дипломатичних відносин і офіційного визнання Республіки Китай.
Передумова Після закінчення Першої китайсько-японської війни 17 квітня 1895 року, острів Тайвань був переданий китайською імперією Цін до складу Японської імперії відповідно до Сімоносекського договору. Ряд відомих чиновників з Тайваню, які виступали проти вищезгаданого договору, проголосили на острові Тайвань, незалежність і утворили Республіку Формоза, яка була розпущена японськими окупаційними силами, після того як японські війська захопили її столицю Тайнань 21 жовтня 1895 року. Після закінчення Другої світової війни та Другої китайсько-японської війни в 1945 році острів Тайвань був переданий під контроль Китайської Республіки, від імені союзників у Другій світовій війні. В Китайській Республіці, тоді був загальновизнаний уряд як материкового Китаю, так і острова Тайвань, цей уряд оголосив що Тайвань тепер «злучений» з Китаєм.
У 1949—1950 роках Комуністична партія Китаю, перемогла у громадянській війні в Китаї, і зуміла вигнати законний уряд Китайської Республіки з материкового Китаю на острів Тайвань (а також на деякі інші невеликі китайські острови). На той час ще не було підписано жодного договору про офіційну передачу острова Тайвань до складу Республіки Китай. Уряд Республіки Китай обрав місто Тайбей тимчасовою столицею Республіки Китай і оголосила «воєнний стан» у 1949 році. Діяльність всіх так званих демократичних інститутів Республіки Китай були «тимчасово» призупинені.
З призупиненням діяльності демократії на острові Тайвань, який перебував під контролем уряду Республіки Китай, який повністю контролювався китайською партією Гоміндан (Китайська націоналістична партія), уряд Республіки Китай насправді перетворив острів Тайвань на звичайну військову диктатуру. Період воєнного стану, який існував на острові Тайвань з 1949 по 1987 рік, призвів до незаконних арештів та засуджень, і час від часу навіть до страт тисяч тайванських і китайських демократичних активістів та інших дисидентів. Цей період в історії Тайваню став відомий як «білий терор».
Після різанини в Лією в 1987 році, китайська партія Гоміндан втратила свою владу і припинила дію воєнного стану на острові Тайвань. Ця подія сталася не лише через тиск з боку громадських активістів які виступали за демократизацію, та (або) незалежність на Тайвані, але й через тиск з боку США, оскільки її громадянин Генрі Лю був убитий членами кримінальної тріади, які були таємно підготовлені та надісланими Бюро військової розвідки Республіки Китай. Після цього, тайванські партії які орієнтовані на незалежність Тайваню, змогли отримати контроль над Тайванем.
Демократичний рух та громадська активність на Тайвані, породив низку політичних партій, орієнтованих на «незалежність» Тайваню. Найпомітнішою та найвпливовішою з них є Демократична прогресивна партія (ДПП), яка тричі обиралася до влади демократичним шляхом. Керівний (центральний) орган Тайваню все ще продовжує ідентифікувати (асоціювати) себе як «Республіка Китай», але багато установ були зайнятті та час від часу були змінені ДПП, що призвело до теорії, що «Республіка Китай — це Тайвань».
Це питання щодо того, чи вже Тайвань досяг фактичної незалежності відповідно до Конституції Республіки Китай, внесеної у 2005 році. КНР і китайська партія Гоміндан продовжують стверджувати, що «Громадянська війна в Китаї ще не закінчилася» а одже статус-кво зберігається. Ці два політичні табори розробили «консенсус 1992 року», щоб закріпити статус Тайваню як провінції «Китай». У помсту за це, ДПП намагається розробити та проштовхнути свій так званий «тайванський консенсус».
Сучасна політична ситуація на Тайвані Сила, яка здійснює реальний контроль над Тайванем, — це сукупність різних політичних партій, які по-різному називають свою країну «Тайвань (Республіка Китай)» або «Китай (Республіка Китай)». В Тайвані як державі немає реального політичного та громадського консенсусу щодо фундаментального статусу Тайваню як держави, оскільки політично країна поділена між двома основними тайванськими фракціями, відомими як «Пан-блакитна коаліція» та «Пан-зелена коаліція». Пан-блакитна коаліція на чолі з китайською націоналістичною партією Гоміньданом, вважає, що їхня країна (включаючи Тайвань) є Китаєм і не визнає легітимність КНР, яка контролює материкову частину Китаю, та яку Гоміньдан розглядає як окупаційний режим який окупував решту Китаю силами повстанців. Вони називають Тайвань, місце, де вони насправді живуть, «Тайвань, вільна зона Республіки Китай». З іншого боку, Пан-зелена коаліція, яку зараз очолює Демократична прогресивна партія, вважає, що їхня країна обмежена географічним визначенням Тайваню (включаючи острови-супутники Тайваню та острови Пенгу), а також, можливо, деякі незначні віддалені острови, і активно не претендує на суверенітет над материковим Китаєм.
Також територіальна суперечка щодо Тайваню пов'язана з різними іншими територіальними суперечками які існують у Східній Азії, особливо суперечкою про острови Сенкаку/Дяоютай та різними суперечками щодо інших островів розташованих в Південнокитайському морі. У першому це пояснюється тим, що як КНР, так і тайванська «Пан-Блакитна коаліція» вважають, що острови Сенкаку/Дяоютай є частиною географічного визначення Тайваню, хоча зараз вони перебувають під фактичним контролем Японії та перебувають під японським правлінням з пізнього часу, а саме з 19 століття, з чого випливає що претензії Китаю на острови Сенкаку/Дяоютай є просто продовженням претензій Китаю на Тайвань. Тим часом, з приводу іншого, то Тайвань зберігає контроль над кількома островами в Південнокитайському морі, а тайванська «Пан-Блакитна коаліція» також претендує на суверенітет над усіма іншими островами Південнокитайського моря. Також, ще однією важливою деталлю територіальної суперечки щодо Тайваню є той факт, що уряд Тайваню зберігає контроль над кількома іншими не тайванськими островами, які належать до Китаю, а саме Острови Цзіньмень і Мацзу, які перебувають під контролем Тайваню, при тому що географічно вони визначені як частини провінції Фуцзянь, яка входить до складу КНР, (у межах Тайваню вони керуються як частини власного визначення Фуцзянь Пан-Блакитної коаліції Провінція, Китай).
Правова основа незалежності Тайваню Незалежність Тайваню підтримується тайванською «Пан-зеленою коаліцією» на Тайвані, яка зараз очолюється Демократичною прогресивною партією, але їм протистоїть «Пан-блакитній коаліції» на чолі якої стоїть китайський Гоміндан. Зелена коаліція прагне в кінцевому підсумку досягти повної незалежності та суверенності тайванської держави. Тоді як блакитна коаліція, має на меті покращити відносини з урядом КНР, який вона називає «материковим Китаєм» — і в кінцевому підсумку в якийсь момент «возз'єднатися».
Обидві політичні коаліції вже давно змушені невпевнено танцювати навколо так званого «статус-кво» який зараз є політичним статусом Тайваню. ДПП не може негайно проголосити про незалежність Тайваню, через тиск з боку уряду КНР. При цьому, Гоміньдан і КНР не можуть негайно досягти своєї мети об'єднати Китай через тиск з боку ДПП та її неофіційних союзників (включаючи політичні угруповання в США, Японії та Європейського Союзу).
Договір Сімоносекі 1895 року та договір Сан-Франциско 1951 року часто називають головними основами для незалежності Тайваню в міжнародному праві, якщо такі принципи, як «самовизначення» та Конвенція Монтевідео (про права та обов'язки держав) не слід брати до уваги. Ці два договори не визнаються урядом КНР та «Пан-блакитною коаліцією» Тайваню.
У той час як влада КНР зазвичай відкидає (не визнає) право на самовизначення (тобто право на незалежність) і міжнародну Конвенцію Монтевідео, вони вважають змовою проти суверенітету та територіальної цілісності КНР, обидва вищезгадані договори мають міцну правову основу в міжнародному праві і були визнані багатьма країнами світу. Примітно, що договір Сан-Франциско формує головну основу сучасної незалежності Японії (від союзників у Другій світовій війні) і значною мірою диктує сучасну геополітику Японії.
Причиною чому були згадані саме ці договори було:
а) Японська імперія отримала суверенітет над островом Тайвань у 1895 році.
б) Японська держава втратила суверенітет над островом Тайванем у 1951—1952 роках.
в) Японія ніколи не вказувала «державу-наступницю» острова Тайвань після цього.
Тому, на думку деяких політиків та активістів, це означає, що Тайвань контролюється лише Республікою Китай від імені союзників у Другій світовій війні і не є частиною суверенної території Республіки Китай.
Уряд КНР не визнає чинності цих двох договорів, стверджуючи, що:
а) Сімоносекський договір був анульований.
б) Сан-Франциський договір був незаконним. Крім того, уряд КНР зазначає, що Потсдамська декларація та Каїрське комюніке є незаперечними основами суверенітету КНР над Тайванем.
Влада КНР також неухильно наголошує на тому, що ООН, називає Тайвань «Тайвань, провінція Китаю». Однак цей пункт є досить сумнівним, оскільки КНР має величезний вплив на ООН як один з п'яти постійних членів Ради Безпеки ООН. Більшість країн світу не визнають незалежність та суверенність Тайваню, і лише 12 членів ООН мають з ним дипломатичні відносини.
Влада КНР також звинувачує США, Японію та ЄС у втручанні у «внутрішні справи Китаю», стверджуючи, що США несуть відповідальність за відокремлення Тайваню від Китаю і несуть відповідальність за створення «штучних» настроїв за незалежність всередині Тайваню. Більшість урядів, включаючи уряд США, стверджують, що дотримуються так званої «політики одного Китаю», яка базується на китайській політичній платформі «принцип одного Китаю».