Золота доба піратства — приблизно 80-річний період між 1650-ми та 1730-ми роками, коли морське піратство було помітним і впливовим фактором в регіоні Карибського басейну, Північної Америки, Західної Африки та Індійського океану. Фактори, що сприяли піратству під час його Золотої доби, включали збільшення кількості цінних вантажів, які доставлялися до Європи через великі океанські простори, скорочення європейських флотів у певних регіонах, навчання та досвід, який багато моряків отримали в європейських флотах (зокрема, у Британському королівському флоті), а також корумпований і неефективний уряд у європейських заморських колоніях. Колоніальні держави того часу постійно воювали з піратами та брали участь у кількох відомих битвах та інших пов'язаних із цим подіях. Сучасне уявлення про піратів, яке втілене творах масової культури, в основному, хоча і не завжди точно, походить з часів Золотої доби піратства.
Назва Найдавніша відома літературна згадка про «Золоту добу піратства» датується 1894 роком, коли англійський журналіст Джордж Пауелл писав про «те, що, здається, було золотою добою піратства до останнього десятиліття XVII століття»George Powell, "A Pirate's Paradise, " in The Gentleman's Magazine, vol. CCLXXVI, N.S. 52, Jan–June 1894, p. 23.. Пауелл використав цю фразу, в своїй рецензії на книгу Чарльза Леслі «Нова і точна історія Ямайки» і застосував її лише один раз.
У 1897 році історик Джон Фіске ввів більш систематичне використання фрази «Золота доба піратства». Фріске зазначав, що: «жодного разу в історії світу піратство не процвітало так сильно, як у XVII та першій частині XVIII століття. Його золота доба, можна сказати, тривала приблизно з 1650 до приблизно 1720 року»John Fiske, 1897, Old Virginia and Her Neighbors, p. 338.. Фіске включив діяльність берберських корсарів і східноазійських піратів у цю «золоту добу», зазначивши, що «оскільки ці мусульманські пірати та пірати Східної Азії були настільки ж активні в XVII столітті, як і в будь-який інший час, врахування їх не шкодить моєму твердженню, що епоха буканьєрів була золотою добою піратства»Fiske, p. 339..
Історики піратства першої половини XX століття іноді використовували термін Фіске «Золота доба», не обов'язково дотримуючись дат його початку та кінцяR.D.W. Connor, 1909, Cornelius Harnett: An Essay in North Carolina History, P. 10; Francis Hodges Cooper, 1916, "Some Colonial History of Beaufort County, North Carolina, " in James Sprunt Studies in History and Political Science, v. 14, no. 2, p. 32.. Найбільш широке визначення епохи піратства було дано Патріком Прінглом, який у 1951 році писав, що «найвидатніша епоха в історії піратства… почалася за часів правління королеви Єлизавети I і закінчилася у другому десятилітті XVIII століття»Patrick Pringle, 1951, Jolly Roger: The Story of the Great Age of Piracy, p. 9 of the 2001 edition.. Ця ідея різко суперечила Фіске, який активно заперечував проти того, щоб відносити до піратів «морських псів» Єлизавети, таких як Дрейк чи ГокінсFiske, pp. 341—342..
Періодизація Історики піратства часто поділяють Золоту добу піратства на три періоди:
Період буканьєрів (приблизно з 1650 по 1680 рр.), що характеризується нападами англо-французьких моряків на Ямайці та Тортузі на іспанські колонії та кораблі у Карибському басейні та східній частині Тихого океану. Піратський раунд (1690-ті роки), пов'язаний з далекими подорожами з Америки з метою пограбування мусульманських торгових суден та кораблів Ост-Індської компанії в Індійському океані та Червоному морі. Період після Війни за іспанську спадщину (1715—1726), коли англо-американські моряки та капери, які після завершення Війни за іспанську спадщину (1701—1714) та її американськогої похідної Війни королеви Анни (1702—1713), залишилися без роботи масово звернувся до піратства в Карибському морі, Індійському океані, на східному узбережжі Північної Америки, і узбережжі Західної Африки.
Вужчі визначення Золотої доби іноді виключають перший або другий періоди, але більшість включає принаймні деяку частину третього.
Звужене трактування рамок доби
З останніх визначень, трактування рамок доби, надане Прінглом, здається, має найширший часовий діапазон і є винятком із загальної тенденції у бік звуження рамок Золотої доби, що домінувала серед істориків з 1909 по 1990-х роки. Ще в 1924 році Філіп Ґоссе зазначив, що піратство набуло найбільшого розмаху «з 1680 до 1730 року». У своїй дуже популярній книзі 1978 року The Pirates для TimeLife The Seafarers, Дуглас Боттінг визначив, що Золота доба тривала «ледве 30 років, починаючи з кінця XVII століття і закінчуючи в першій чверті XVIII»Douglas Botting, 1978, The Pirates, p. 20.. Френк Шеррі в 1986 році уважно дотримувався визначення БоттінгаFrank Sherry, 1986, Raiders and Rebels: The Golden Age of Piracy, p. 7.. У науковій статті 1989 року професор Маркус Редікер визначив, що Золота доба тривала лише з 1716 по 1726 рікMarcus Rediker, 1989, «'Under the Banner of King Death': The Social World of Anglo-American Pirates 1716—1726», William and Mary Quarterly, ser. 3, 38 (1981), 203—227.. Ангус Констам у 1998 році вважав, що ера тривала з 1700 до 1730 рокуF; Konstam, supra, p. 5..
Можливо, остаточним кроком в обмеженні Золотої доби стала книга Констама «Історія піратів» 2005 року, в якій він відступив від свого власного попереднього визначення, назвавши визначення Золотої доби 1690—1730 рр. «занадто широким» і дійшов висновку, що "найгірші із піратських ексцесів обмежувалися восьмилітнім періодом, з 1714 по 1722 рік, тому справжню Золоту добу навіть не можна назвати «Золотим десятиліттям»Angus Konstam, 2005, The History of Pirates, p. 96..
Тенденція до розширення рамок доби Девід Кордінглі у своїй впливовій праці «Під чорним прапором» 1994 року визначив «велику добу піратства» як таку, яка тривала з 1650-х років приблизно до 1725 року, що дуже близько до визначення Золотої доби ФіскаDavid Cordingly, 1995, Under the Black Flag: The Romance and Reality of Life Among the Pirates, pp. xvi–xvii..
Редікер у 2004 році описав найскладніше на сьогодні визначення Золотої доби. Він пропонує «золоту добу піратства, яка охоплювала період приблизно з 1650 до 1730 рр.», який він поділяє на три чіткі «покоління»: буканьєри 1650—1680 рр., пірати Індійського океану 1690-х рр. та пірати періоду 1716—1726 роківMarcus Rediker, 2004, Villains of All Nations, p. 8..
Мартін Марез, спираючись на Кордінглі та Редікера, розвинув їхні аргументи щодо періодизації Золотої доби піратства ще далі у своїй основоположній праці «Внесок Британії в розвиток піратства в Золоту добу піратства», запропонувавши, що довша періодизація може бути також розуміється як безперервний і безперервний процес з його точками піків і регресій. Крім того, Марез стверджував, що така інтерпретація дозволяє нам повністю зрозуміти, як Золота доба піратства допомогла британцям розвинути розуміння своєї імперської політики як єдиного цілого з взаємопов'язаними інтересами, а не як окремих західних і східних сфер впливу. Пізніше цей аргумент був підкріплений з економічної точки зору Ніколасом Родрігесом Аросеменою. Аросемена, використовуючи аналіз розвитку Ямайки з роботи Мартіна Мареса, припускає, що емпіричні дані, зібрані Маресом, мають ширші наслідки, зокрема, юридичні, такі як визнання ius cogens ще до промислової революції з точки зору несправедливого збагачення, оскільки «Цілком можливо мати острови процвітання в морі нещасть. І, звичайно, якщо ми просто розглядаємо острови, світ буде виглядати як рай».
Історія Піратство виросло з конфліктів між колоніальними європейськими імперіями, такими як Британія, Іспанія, Нідерланди, Португалія та Франція, і було віддзеркаленням цих конфліктів, хоча і у меншому масштабі. Більшість піратів цієї епохи були англійського, голландського, валлійського, ірландського та французького походження. Багато піратів прибуло з бідних міських районів у пошуках способу легко заробити гроші. Зокрема, Лондон був відомий високим рівнем безробіття, скупченістю та бідністю, що спонукало людей до піратства. Піратство також давало владу та можливість швидкого збагачення.
Період буканьєрства, бл. 1650—1680 рр
Такі історики, як Джон Фіске, відносять початок Золотої доби піратства приблизно до 1650 року, коли закінчення Релігійних війн дозволило європейським країнам відновити розвиток своїх колоніальних імперій. Це призвело до збільшення обсягів морської торгівлі та загального економічного покращення: зароблялось більше грошей і значна їх частина перевозилась на кораблях по морю.
Французькі буканьєри облаштувалися на півночі Еспаньйоли ще в 1625 році, але спочатку вони переважно займались мисливством на великих тварин, а не грабіжництвом. Їх перехід до постійного піратства був поступовим і до цього частково призвели зусилля самої Іспанії знищити як самих буканьєрів, так і тварин, на яких вони полювали. Міграція піратів з материкової частини Еспаньйоли на більш обороноздатний прибережний острів Тортуга обмежила їх доступ до природніх ресурсів та прискорила перехід до заняття піратськими набігами. Згідно з Александром Ексквемеліном, піратом та істориком, який залишається основним джерелом інформації про цей період, саме пірат з Тортуги П'єр ле Гран став піонером нападів поселенців на галеони, що поверталися до Іспанії.
Зростанню буканьєрства на Тортузі сприяло захоплення англійцями іспанської Ямайки в 1655 році. Перші англійські губернатори Ямайки достатньо вільно видавали каперські свідоцтва як піратам з Тортуги, так і своїм співвітчизникам, а вибухове зростання Порт-Рояла забезпечило цим рейдерам набагато вигідніше та комфортніше місце для прихистку та реалізації своєї здобичі. У 1660-х роках Бертран д'Ожерон, новий французький губернатор Тортуги, також без обмежень надав каперські комісії як своїм власним колоністам, так і їх англійським колегам з Порт-Рояла. Ці обставини призвели до досягнення карибським буканьєрством в цей період свого піку.
Піратський раунд, 1693—1700
Низка факторів змусила англо-американських піратів, деякі з яких познайомилися з піратством у період буканьєрства, на початку 1690-х років шукати скарби за межами Карибського моря. Кінець британського періоду правління Стюартів відновив традиційну ворожнечу між Британією та Францією, тим самим припинивши вигідну співпрацю між англійською Ямайкою та французькою Тортугою. А катастрофічне руйнування Порт-Рояла внаслідок землетрусу в 1692 році ще більше зменшило привабливість Карибського басейну, знищивши головний прихисток піратів в цьому регіоніNigel Cawthorne (2005), Pirates: An Illustrated History, Arturus Publishing Ltd., 2005, p. 65.. Карибські колоніальні губернатори почали відкидати традиційну політику «немає миру за межею», згідно з якою вважалося, що у Карибському басейні війна (а, отже, і видача каперських свідоцтв) буде тривати постійно, незалежно від мирних договорів, підписаних у Європі. Відтепер каперські свідоцтва почали видавати лише у офіційно оголошений воєнний час, а їх обмеження суворо дотримуватимуться. Крім того, значна частина Іспанського Мейна була просто спустошена піратськими нападами. В період між 1667 і 1678 роками Маракайбо було захоплене тричіCawthorne, pp. 34, 36, 58, на Ріоачу нападали п'ять разів, а на Толу — вісімPeter Earle (2003), The Pirate Wars, , p. 94..