Морські́ те́чії — поступальні рухи водних мас у певному напрямку на великі відстані в океанах і морях, обумовлені вітром, гравітаційними причинами, різною щільністю води.

Класифікація За температурними умовами розрізняють Подобедов Н. С. Общая физическая география и геоморфология. — М.: Недра, 1974. С. 312.: теплі течії мають температуру води вищу за температуру навколишніх вод, здебільшого мають напрям від екватора до полюсів. Значно пом'якшують клімат прилеглої акваторії. Наприклад, Північно-Атлантична течія суттєво підвищує середні температури та зменшує їхні амплітуди на узбережжі Скандинавського півострова (Середньорічна температура повітря узбережжя Норвегії дорівнює середньорічній температурі в Одесі). холодні течії мають температуру води нижчу за температуру навколишніх вод, здебільшого мають напрям від вищих широт до нижчих. Значно погіршують клімат навколишніх акваторій, знижуючи середньорічні температури повітря, підвищуючи посушливість. Холодні течії поблизу західних узбереж материків у тропічній зоні утворюють пустелі: Бенгельська течія і пустеля Наміб, Перуанська течія та пустеля Атакама. нейтральні течії несуть води з температурою навколишніх вод.

Залежно від розміщення в товщі океанічних вод розрізняють: поверхневі течії. глибинні течії. придонні течії.

Генезис За походженням морські течії поділяють на: Дрейфові — викликані постійними вітрами, що дмуть в певному напрямку (наприклад, пасати), саме тому вони витримують заданий напрямок течії на довгих відстанях. Загальні положення подібних явищ обґрунтував німецький геофізик , однак згодом були введені деякі поправки до теорії, які вказували на вплив обертання Землі. Дрейфові течії відхиляє вбік сила Коріоліса, ліворуч в південній півкулі, праворуч — в північній. За достатньої глибини, віддаленості від берега та протяжності течії відхилення може скласти 45° від початкового. Гольфстрим, наочний приклад дрейфової течії. Має швидкість течії від 6 до 20 км/год, ширину 75-120 км та глибину до 800 м. Гравітаційно-градієнтні: стокові течії утворюються, коли на певній ділянці Світового океану рівень води збільшується (наприклад, внаслідок великих атмосферних опадів) або зменшується (наприклад, внаслідок великого випаровування). Зміна атмосферного тиску відбивається на течіях, тому ці зміни відбиваються нарівні океану або моря (зміна тиску на 1 мм змінює рівень води на 13 мм). Очевидно, існуючі на водоймах центри високого або низького тиску створюють часткові піднесення або опускання рівня; це в свою чергу може бути причиною припливу чи відпливу води. Особливо цей вплив позначається на течіях у протоках між двома сусідніми морями, над якими переважають різні області тиску (Флоридська протока, через яку проходить Флоридська течія, що дає початок Гольфстриму). щільнісні течії утворюються, коли на однакових глибинах Світового океану існують водні маси з різною щільністю води (наприклад, через різну солоність). Якщо, наприклад, два моря сполучаються протокою, при чому в одному з цих морів більш солона, отже й важча вода, ніж в іншому, то в цій протоці виникнуть дві течії — одна поверхнева з менш солоного моря в більш солоне, а на деякій глибині буде зворотна течія солонішої води. Такі течії утворюються в Босфорі (між Чорним та Мармуровим морем), Гібралтарській протоці (між Середземним морем та Атлантичним океаном) та Данських протоках, (між Північне море та Балтійське (протоки Скагеррак, Каттегат, Зунд). При цьому межа між солонішою і густішою течією і між поверхневою являє хвилясту поверхню, що змінює протягом року своє положення, тобто товщина менш солоної течії то збільшується на глибину, то зменшується, а нижня течія то піднімається, то опускається. Так само й у відкритому океані від впливу різних причин може змінюватись густина води на сусідніх ділянках неоднаково, і тоді між цими ділянками виникає обмін води у вигляді подвійних течій супротивного напряму. Зменшення густини води може, наприклад, статися від танення криги, від проходження зливи, а згущення води — від інтенсивного випаровування; на зміну густини також впливає приплив теплої або холодної води та загальна зміна термічного фону середовища. Припливно-відпливні виникають при настанні припливу біля берегів, де водяні струмені, рухаючись по верхній частині своїх орбіт, утворюють течію. Припливний рух починається, коли приплив досягає середнього рівня, при чому із збільшенням його висоти поступово наростає швидкість припливної течії і досягає максимуму під час повної води; при відпливі швидкість припливної течії доходить до нуля приблизно при середній воді, після чого починається відпливна течія з наростаючою швидкістю до моменту настання припливу, після чого починається зменшення швидкості до моменту, коли приплив дійде до свого середнього положення. Звичайно, так само як бувають неправильні припливи, так і в припливних і відпливних течіях бувають помітні відхилення від нормальних. Швидкість припливних течій буває дуже різна і залежить вона від висоти припливу та від похилу берега, іноді сягає 5 м/с. Проходячи кам'янистим ложем у вузьких протоках, при звивистих берегах, внаслідок розмежування поворотів течій, припливно-відпливні течії можуть зустрітися між собою й утворити вири.

Вплив материків

Океанічна циркуляція прямо залежить від обрисів узбережжя. Зміни контурів материків, наявність або відсутність проток між водоймищами спричинюють істотні зміни природи різних регіонівБагров М. В., Боков В. О., Черваньов І. Г. Землезнавство. — К.: Либідь, 2000. ISBN 966-06-0057-7. Наприклад, до початку еоцену (55 млн років тому) Антарктида поєднувалась з Австралією й могутня течія Західних вітрів не існувала. Тому Антарктида не була відрізана від решти частини світу морськими течіями і перенесенням повітряних мас. Перенесення тепла мав переважно міжширотний характер, перешкоджаючи сильному переохолодженню й утворенню покривного льодовика. Відділення від Австралії, внаслідок тектонічних рухів літосферних плит, призвело до саморозвиткового зниження температури й появи постійного снігового покриву. Внаслідок зледеніння води Антарктичної циркумполярної течії біля берегів континенту охолоджуються, стають важчими, занурюються і розтікаються по поверхні усього океанічного дна планети.

Загальна циркуляція вод

За стаціонарну великомасштабну циркуляцію беруть середню за десятирічний період картину руху вод. Поверхнева циркуляція вод визначається атмосферною циркуляцією, вітром. До головних елементів циркуляції належать кругообіг вод між широтами 15-50° функціонують великі горизонтальні циркуляційні системи з обертанням вод за годинниковою стрілкою — субтропічний антициклонічний кругообіг, що приурочений до атмосферних стаціонарних антициклонів. Окремими елементами таких кругообігів є течії Гольфстрим і Куросіо. Антициклональні кругообіги північної й південної півкуль поділяються екваторіальною зоною конвергенції. У вищих широтах розташовуються циклонічні кругообіги вод.

За останні роки в океані виявлені потужні завихрення, подібні до атмосферних циклонів і антициклонів. Але океанічні вихори на 1-8 порядки менші від атмосферних. Основним механізмом їх утворення є гідродинамічна нестійкість океанічних течій, яка за певних умов досягає стадії утворення замкнутих вихрових циркуляцій вод середніх масштабів, нестаціонарних в просторі й часі. Сприятливими умовами є горизонтальна неоднорідність щільності води і швидкості течій, вплив атмосфери. Основними є фронтальні завихрення. Фронти в океанах — це межі між водами з різною температурою і солоністю. Поступово утворюється потужний вихор з ядром, де чітко виражені аномальні властивості вод, та кільцем, що оточує ядро, з наявними максимальними градієнтами. Це так званий ринг розміри якого в середньому становлять 100—200 км, аномалії температур досягають 10-14 °С солоності — 1 ‰ і більше. Спостерігаються фронтальні вихори і більших розмірів (300—400 км), але меншої інтенсивності. Ринги часто рухаються складними траєкторіями зі швидкістю кілька кілометрів на добу. Коли зникають аномальні властивості вод ринги розмиваються. Час їх існування — від кількох місяців до 2 років. Ринги простежені в течіях Гольфстрим, Куросіо, Антарктичній, Бразильській, Східно-Австралійській, в Мексиканській затоці, Середземному, Чорному морях та ін.

Із супутників вдалося виявити в поверхневому шарі океану течії грибоподібної форми, наприклад у Тихому океані на схід від Охотського моря. Це вихрові диполі, тобто об'єднані в пару циклонічні й антициклонічні вихори. Швидкість руху води в таких течіях досить значна. Цікаво, що 120 років тому англійський вчений І. Томсон теоретично передбачив існування подібних вихрових пар.

Поверхневі води Світового океану знаходяться в стані постійної циркуляції, що утворить систему квазістаціонарних течій, що відіграють важливу геологічну та геоморфологічну роль у географічній оболонці.

Глибинна циркуляція

Глибинні рухи вод вивчені ще недостатньо. Добре зафіксовані рухи глибинних вод з Антарктики і Арктики в бік екватора. Щільні донні води з шельфів Антарктиди опускаються по материковому схилу і материковому підніжжю до океанічних котловин. А котловини з'єднані між собою проходами, отже, переохолоджена щільна вода розтікається по дну усього Світового океану. З півночі подібно до цього розтікаються води Гренландського шельфу. У Тихому океані аналогічну роль відіграють холодні води Охотського моря. Вода високої солоності з Середземного моря через Гібралтарську протоку виходить в Атлантику і шельфом та материковим схилом розтікається на великій площі. Донні абісальні течії діють на великих площах, мають великі придонні швидкості (від 20 до 50 см/с) і здійснюють велику ерозійну, транспортну та акумулятивну роботу.

Система донних абісальних течій, що впливає на геологічну будову дна океану, утворюється за рахунок опускання і розтікання по дну вихолоджених шельфових вод Антарктики та Арктики. Більш локальне значення має донний стік дуже солоних, а тому аномально щільних вод, що втікають в океан із Середземного, Червоного морів, Перської затоки. Головну роль у формуванні донних течій відіграють антарктичні води. На шляху донних потоків холодних антарктичних вод, що випливають на північ, розташовуються ділянки планетарної системи серединно-океанічних хребтів, однак вони не перешкоджають течії. Досить добре вивчено Атлантично-антарктичну донну течію у південній частині Аргентинської улоговини, вона проривається через вузький прохід у зоні Фолклендського розламу та розтікається в обидва боки від проходу, але головним чином здійснює рух на захід й утворює сітку Західно-фолклендських абісальних течій. З течій, утворених стоком аномально солоних вод, вивчена Лузитанська течія (на захід від Гібралтарської протоки). Її швидкість за даними безпосередніх вимірів на глибині 700—800 м перевищує 150 см/с.