Конфлікт низької інтенсивності (LIC) — це військовий конфлікт, зазвичай локалізований, між двома або більше державними або недержавними групами, інтенсивність якого нижча за інтенсивність звичайної війни. Це передбачає використання державою збройних сил, що застосовуються вибірково та стримано, щоб забезпечити дотримання своєї політики чи цілей.

Цей термін можна використовувати для опису конфліктів, у яких принаймні одна або обидві протиборчі сторони діють у такому руслі.

Офіційні визначення

Сполучені Штати Конфлікт низької інтенсивності визначається армією США як:

У посібнику також сказано:

Реалізація

Зброя Як випливає з назви, порівняно зі звичайними операціями залучені збройні сили діють у значно зменшеному темпі, з меншою кількістю солдатів, обмеженим діапазоном тактичного обладнання та обмеженими можливостями для дій у військовій манері. Наприклад, використання військово- повітряних сил, ключових у сучасній війні, часто зводиться до транспорту та спостереження або використовується лише домінуючою стороною конфлікту в асиметричній війні, як-от урядові війська проти повстанців. Артилерія та реактивні системи залпового вогню часто не використовуються, коли LIC відбувається в населених пунктах. Роль збройних сил залежить від стадії повстання, від того, чи воно перейшло до збройної боротьби, чи перебуває на ранній стадії пропаганди та протестів. Саморобні вибухові пристрої зазвичай використовуються повстанцями, ополченнями та іноді урядовими силами, наприклад бочкові бомби, у конфліктах низької інтенсивності. Більшість жертв у конфліктах низької інтенсивності, як правило, є результатом стрілецької зброї та саморобних вибухових пристроїв.

Збір розвідувальних даних Збір розвідувальних даних має важливе значення для ефективної основи інструкцій з експлуатації LIC. Електронна розвідка та засоби збору сигналів, ELINT і SIGINT, виявилися в основному неефективними проти супротивників низької інтенсивності. LIC зазвичай потребує більш практичних методів HUMINT для пошуку інформації.

Етапи На перших етапах повстання більша частина роботи армії є «м’якою» – робота разом з цивільною владою в психологічних операціях, пропаганді, протидії організації, так званих «серцях і розумах». Якщо конфлікт прогресує, можливо, переходить у збройні зіткнення, роль розвивається з додаванням ідентифікації та видалення озброєних груп, але знову ж таки, на низькому рівні, у громадах, а не в цілих містах.

Приклади

Бірма М’янма (Бірма) регулярно проводить обмежені військові кампанії низької інтенсивності проти руху за незалежність народу Карен у районі південно-східної Бірми (приблизно відповідає адміністративному регіону Бірми під назвою штат Каїн), який активно домагався незалежності з січня 1949 року. Незважаючи на те, що вони нібито обмежені та малоінтенсивні, оскільки території, окуповані силами центрального уряду, повертаються (оскільки вони поки що не можуть утримуватися постійно) наприкінці наступу (із заявленою, але іноді не заявленою, метою послаблення опозиції і рухи за незалежність), правозахисні організації та національні уряди за межами Бірми ставлять під сумнів правдивість, а іноді й прямо спростовують ці заяви.

Судан Уряди Судану також брали участь в обмежених військових наступальних операціях (аналогічно «щорічним наступальним операціям у сухий сезон» у Бірмі проти різноманітної збройної опозиції та рухів за незалежність, які часто переростали у повномасштабну війну, особливо на півдні та в Дарфурі, але також до нещодавно на сході. Ці військові дії (Перша громадянська війна в Судані та Друга громадянська війна в Судані) з часом продовжували спустошувати спірні території та значною мірою сприяли поганим умовам у цих регіонах, а також різноманітним порушенням прав людини, які мали місце (і в деякі випадки все ще трапляються).

Німецька окупація Франції Німецька окупація Західної Європи під час Другої світової війни, зокрема окупація Франції, мала багато спільних аспектів з недавніми випадками LIC, наприклад, рання стадія «серця та розуму», встановлення маріонеткових урядів, потужна пропаганда, спрямована на ізоляцію рухів опору., а також підтримка внутрішніх дружніх сил (таких як Міліс у Франції).

Німецька окупація Польщі У Польщі з 1939 по 1945 роки був сильний партизанський рух. Партизанські загони (головним чином організації АК і БЧ), хоч і менш чисельні, ніж німецька армія, організували сильний рух опору; у 1941-44 роках була проведена успішна акція проти виселення поляків із Замойського краю. Крім того, «польське підпілля» за всю війну знищило сотні німецьких транспортів військового постачання. У Польщі також існував таємний орден і багато невійськових організацій опору, таких як «Зегота», які допомогли тисячам євреїв врятувати свої життя. Коли Червона армія увійшла до Польщі в 1944 році, поляки хотіли підтримати їх у боротьбі з німцями, але радянська влада їх зрадила, хоча під час операції «Буря» партизани значно прискорили наступ росіян, росіяни заарештували або вбили тисячі членів Польської підпільної держави, вони також не допомагали Варшавському повстанню. Загалом за всю війну в лавах польського підпілля служили сотні тисяч людей (навіть 700 тисяч), навіть кожен шостий поляк допомагав полірувати партизанам, але партизани не мали більше 50 тисяч одиниць вогнепальної зброї.

Північна Ірландія Конфлікт, відомий як Смута, був переважно політичним і націоналістичним, підживлюваним історичними подіями та санкціонованим державою утиском ірландських католиків. Він також мав етнічний чи сектантський вимір, але, незважаючи на використання термінів «протестантський» і «католицький» для позначення двох сторін, це не був релігійний конфлікт. Ключовим питанням був статус Північної Ірландії. Юніонисти та лоялісти, які походили від колоністів, які прибули під час Ольстерської плантації, були переважно ольстерськими протестантами та хотіли, щоб Північна Ірландія залишилася у складі Сполученого Королівства. Ірландські націоналісти та республіканці, які були переважно ірландськими католиками, хотіли покласти край розділу Ірландії, залишити Сполучене Королівство та возз’єднатися з 26 графствами, які утворили Республіку Ірландія після розділу. Основними учасниками Смути були республіканські воєнізовані формування, такі як Тимчасова ірландська республіканська армія (IRA) та Ірландська національно-визвольна армія (INLA); лояльні воєнізовані формування, такі як Ольстерські добровольчі сили (UVF) і Ольстерська оборонна асоціація (UDA); Британські державні сили безпеки, такі як Британська армія, Королівська поліція Ольстера (RUC), Ольстерський полк оборони, MI5 та менш відомі групи, такі як підрозділ дослідження сил ; та політичні активісти. Сили безпеки Республіки Ірландія зіграли меншу роль. Республіканці провели партизанську кампанію проти британських військ, а також кампанію бомбардувань інфраструктурних, комерційних і політичних цілей. Лоялісти іноді нападали на республіканців/націоналістів, але зосереджувались переважно на ширшій католицькій спільноті, що вони назвали відплатою. Часом виникали спалахи міжконфесійного насильства «око за око», а також чвари всередині та між воєнізованими групами. Британські сили безпеки взялися за контроль і боротьбу з повстанцями, насамперед проти підозрюваних республіканців. Це включало інтернування без суду будь-кого, звинуваченого в тому, що він є або підтримує республіканців. Ця проблема зрештою призвела до голодування ірландців у 1981 році. Розслідування також виявили значну змову між британськими державними силами та лояльними воєнізованими формуваннями, що доходило до формування гібридних підрозділів, таких як банда Гленанна та Ольстерський полк оборони.

Партизанська війна: головний виклик війні низької інтенсивності Основним противником війни низької інтенсивності є партизани, або нерегулярні бійці. Цей опонент може бути фінансованим державою або приватними недержавними суб’єктами, керованими релігійною чи іншою ідеологією в міських, напівміських і сільських районах. Сучасна партизанська війна в її найповнішому розгортанні є інтегрованим процесом, доповненим складною доктриною, організацією, спеціальними навичками та можливостями пропаганди. Партизани можуть діяти як невеликі, розрізнені загони рейдерів, але вони також можуть працювати пліч-о-пліч із регулярними силами або об’єднуватися для далекосяжних мобільних операцій у розмірах загону, взводу чи батальйону або навіть формувати звичайні підрозділи. Виходячи зі свого рівня складності та організації, вони можуть перемикатися між усіма цими режимами залежно від ситуації, оскільки партизанська війна є гнучкою, а не статичною.

Партизанська тактика ґрунтується на розвідці, засідці, обмані, диверсії та шпигунстві, підриваючи авторитет тривалим протистоянням низької інтенсивності. Він може бути досить успішним проти непопулярного іноземного чи місцевого режиму, як продемонструвала війна у В’єтнамі. Партизанська армія може збільшити витрати на утримання окупації або колоніальної присутності понад те, що іноземна держава може хотіти нести. Проти місцевого режиму партизани можуть унеможливити врядування терористичними ударами та диверсіями або навіть об’єднанням сил для повалення своїх місцевих ворогів у звичайній битві. Ця тактика корисна для деморалізації ворога та підняття морального духу партизанів. У багатьох випадках партизанська тактика дозволяє невеликим силам тривалий час стримувати значно більшого та краще оснащеного ворога, як, наприклад, у Другій чеченській війні Росії та Другій семінольській війні, яка велася в болотах Флориди, Сполучені Штати. Партизанська тактика і стратегія підсумовані нижче та широко обговорюються в стандартних довідниках, таких як Мао «Про партизанську війну».

Трифазна маоїстська модель

Підхід Мао/Гіап Теорія народної війни Мао ділить війну на три фази. На першому етапі партизани заручаються підтримкою населення, атакуючи урядовий механізм і поширюючи пропаганду. На другому етапі посилюються напади на урядові військові та життєво важливі установи. На третьому етапі звичайні бойові дії використовуються для захоплення міст, повалення уряду та контролю над країною. Фундаментальна праця Мао «Про партизанську війну» була широко розповсюджена та застосована ніде так успішно, як у В’єтнамі, під керівництвом військового лідера та теоретика Ви Нгуєна Джапа. Народна війна Гіапа, Народна арміяPeople's War, People's Army, Võ Nguyên Giáp уважно слідувала маоїстському триетапному підходу, але з більшим наголосом на гнучкому переході між мобільною та партизанською війною та можливості для спонтанного «загального повстання» мас у поєднанні з партизанськими силами.

Організація Партизанська організація може коливатися від невеликих місцевих повстанських груп із кількома десятками учасників до десятків тисяч бійців, розгортаючи від крихітних осередків до формувань чисельності полку. У більшості випадків є керівництво, яке має чітку політичну мету. Організація зазвичай структурована на політичне та військове крила, що іноді дозволяє політичному керівництву правдоподібно заперечувати військові напади. Найбільш повно розроблена структура партизанської війни була бачена китайськими і в'єтнамськими комуністами під час революційних війн у Східній і Південно-Східній Азії.

Нижче наведено спрощений приклад цього більш складного організаційного типу, який використовувався революційними силами під час війни у В’єтнамі. Види операцій