Фу́зія (від — «злиття») — лінгвістичний термін, який означає тісне з'єднання змінюваного кореня з багатозначними нестандартними афіксами, що приводить до стирання меж між морфемами.
Термін було запроваджено Е. Сепіром у книзі «Мова» (1921).
Явище фузії можна показати на такому прикладі:
українське слово нога з різними афіксами демонструє змінюваність кореня: нож-н-ий — ніж-к-а — ноз-і тощо.
Так само фузія є наочною при відмінюванні частин мови:
іспанське дієслово querer «хотіти, любити» має такі особові і часові форми зі зміною кореня: quiero «хочу» — quise ([я] хотів) — quería ([я] хотів, [вона] хотіла) тощо.
Фузія — явище, протилежне аглютинації.
За принципом фузії-аглютинації відповідно мови поділяють на фузійні та аглютинаційні.
Індоєвропейські мови історично за походженням є фузійними, хоча зараз багато з них тяжіють до аналітизму, так фузія слабше виражена у сучасних романських на відміну від латини, у сучасній англійській у порівнянні з німецькою і в них обох в порівнянні до давньогерманської і т. ін.
Класичними зразками фузійних мов є слов'янські, зокрема українська, та балтійські мови.
Див. також
Аглютинація Афікс Морфема
Джерела і література , Том 12, К., 1985, стор. 71 Реформатский А. А. Введение в языкознание., М., 1955, стор. 210—215