Націона́льний університе́т «Льві́вська політе́хніка» — університет технічного профілю зі статусом національного, заснований 1816 року у місті Львові. За оцінками Times Higher Education 2024, посідає перше місце в Україні як технічний заклад вищої освіти та друге серед всіх закладів вищої освіти після Сумського державного університету.

Університет є найбільшим навчальним закладом України за кількістю студентів та одним з найбільших за кількістю інститутів (підрозділів) та кафедр.

7 березня визначено Днем «Львівської політехніки».

Історія

Реальна школа 7 березня 1816 року у Львові відкрито Цісарсько-королівську реальну школу. Утримували навчальний заклад за кошти нововведеного місцевого промислового податку. В навчальних планах Реальної школи основну роль відвели предметам природничо-математичного циклу, кресленню, малюванню та вивченню мов. Реальна школа невдовзі стала визнаним науково-інтелектуальним та освітнім центром, осередком національної культури, свободи й демократичного розвою. Навчальний процес у навчальному закладі здійснювався на основі німецьких освітніх програм, які були пристосовані до місцевих вимог. Новостворена Реальна школа розмістилася в будинку під номером 20 на тодішній вулиці Пекарській (нині — вулиця Вірменська). Вступати до Реальної школи дозволялося випускникам, які закінчили 4-річну Нормальну школу.

Від Школи технічних наук і торгівлі до Політехнічної школи У 1825 році, згідно з декретом австрійського імператора Франца I, трикласну Реальну школу було реорганізовано в Цісарсько-королівську школу технічних наук і торгівлі. 1835 року заклад було перетворено в Цісарсько-королівську реально-торговельну академію. Тут у 1841 році відкрили технічний факультет.

У 1844 році, в будинку Даровського, що на теперішній вулиці Вірменській, 2, було відкрито Цісарсько-королівську технічну академію з технічним і торговельним відділами (факультетами) як реорганізовану Реально-торговельну-академію. Вона була однією з перших академічних технічних шкіл в Європі й першою в Україні. Технічна академія стала центром найкращих викладацьких технічних кадрів Галичини та молодечих амбіцій її студентів

Після проведеної в Австрійській монархії у 1863 році освітньої реформи, внаслідок чого освіту було поділено на вищу, середню й елементарну, Технічна академія у Львові, тільки за 14 років роботи, стала вищим навчальним закладом, отримавши в 1877 році статус «Hochschule», себто статус закладу вищої освіти.

У 1872 році австрійський уряд ухвалив рішення про зведення нового будинку для Технічної академії на місці колишніх садів графині Фредро поряд з вулицею Новий Світ (на теперішній вулиці Степана Бандери). 12 квітня цього ж року львівський магістрат затвердив дозвіл на спорудження будинку. Проєкт будівлі виконав архітектор Юліан Захаревич. Будівництво було завершено 1 жовтня 1877 року. Академія отримала назву Вищої технічної школи і її було включено до академічних шкіл Австро-Угорської імперії. 15 листопада 1877 року відбулося урочисте відкриття будівлі й інавгурація новообраного ректора — Юліана Захаревича. Новий навчальний рік під керівництвом нового ректора почали в новому корпусі академії. У 1894 році Вищу технічну школу було перейменовано у Цісарсько-королівську політехнічну школу. Вже в перші роки XX століття постала необхідність розширення будинку. До північного фасаду у 1903—1905 роках добудували два ризаліти, де на кожному з трьох поверхів розмістили лекційні аудиторії.

Станом на 1907 рік національний склад студентів був наступний: поляків — 998 студентів (серед яких 6 греко-католиків); русинів (українців) — 69 студентів; чехів — 3 студенти; німців — 1 студент; росіян — 1 студент; французів — 1 студент; англійців — 1 студент; не визначеної національності (імовірно євреї) — 114 студентів; загалом навчалося 1188 студентів.

10 липня 1912 року лекцію у Політехнічній школі прочитала Марія Склодовська-Кюрі, відома польська та французька науковиця. Того ж дня вчена рада Політехніки вшанувала Марію званням почесного доктора технічних наук. Її ім'я увічнено на почесній таблиці докторів Honoris causa Львівської політехніки.

Під час Першої світової війни Політехнічна школа, як і інші вищі навчальні заклади Львова, не діяла. У її головному корпусі розмістився австрійський військовий шпиталь. Через відсутність у місті дров для опалення у цей час було спалено майже все дерев'яне обладнання аудиторій. Також постраждав внутрішній вистрій залів і музейні колекції.

У листопаді 1918 року під час польсько-української війни тут розмістився головний шпиталь польського війська у Львові.

Після завершення боїв були відновлені фасади корпусу та влаштовано центральне опалення будинку, також частково переплановано будинок та змінено функцію частини приміщень.

Львівська політехніка як сучасний заклад вищої освіти З 1921 року заклад став називатися Львівською політехнікою, а з 1939 року, після захоплення Львова радянською армією — Львівським політехнічним інститутом. Під час Другої світової війни в будинку розміщувався німецький військовий шпиталь.

За радянської доби існувало шість факультетів: енерго- та машинобудівний, електротехнічний, хіміко-технологічний, архітектурно-будівельний, шляхово-водний, сільськогосподарський та лісовий. Загалом функціонувало 79 кафедр, на яких працювало 395 викладачів. Навчальний заклад фінансували з державного бюджету Радянського Союзу; суттєво збільшилася кількість навчальних корпусів, побудовано сучасні гуртожитки.

Особливого розвитку університет набув у 1963—1971 роках за часів ректора Григорія Денисенка. Тоді на 21 факультеті та двох філіалах у Луцьку і Тернополі навчалося 27500 студентів. Навчальний процес у 1970-х роках у Львівському політехнічному інституті забезпечували 89 кафедр, на яких працювало 1589 професорів, доцентів і викладачів, а навчання студентів вели за 49 спеціальностями.

У червні 1993, за рік до святкування свого 150-річчя, Львівський політехнічний інститут отримав найвищий — четвертий — рівень акредитації, статус університету і назву Державний університет «Львівська політехніка». У 2000 році «Львівська політехніка» отримала статус національного університету. У 2001 році Львівська політехніка реформувала свою структуру; факультети були перерозподілені та перетворені у 16 інститутів.

8 липня 2009 року Кабінет Міністрів України на своєму засіданні надав Національному університету «Львівська політехніка» статус самоврядного дослідницького національного вищого навчального закладу.

З часу заснування і донині Ректорами Львівської політехніки була ціла низка видатних науковців та освітян, серед яких — відомий архітектор Юліан Захаревич, автор проєкту головного корпусу університету. У 1879 році ректором уперше став українець — Юліан Медвецький. Першим демократично обраним ректором «Львівської політехніки» у сучасній незалежній Україні став Юрій Рудавський у 1991 році. З 2007 по 2025 рік університет «Львівська політехніка» очолював професор Юрій Бобало.

Архітектура Львівської політехніки Архітектура «Львівської політехніки» витримана в чотирьох стилях: неоренесанс, неокласицизм, модернізм та бруталізм.

Основне архітектурне тло розташоване на території між вулицями Степана Бандери, Митрополита Андрея, Професорською, Миколи Устияновича та площею Святого Юра. Західну частину (вздовж вулиць Митрополита Андрея та Старосольських) було забудовано сильно пізніше, ніж східну: вже за радянської доби.

Головний корпус Головний корпус «Львівської політехніки», споруджений 1877 року в стилі неоренесансу під орудою тодішнього ректора, професора Юліана Захаревича, став перлиною архітектури міста. Будівля є однією з головних архітектурних домінант на вулиці Степана Бандери.

Полотна в актовому залі головного корпусу символізують технічний прогрес. Всього в актовому залі є 11 написаних олією картин, які створені у 1880-х роках видатним польським художником Яном Матейком у малих композиційних ескізах. У великих розмірах вони написані майстрами краківської художньої школи під керівництвом автора.

Упродовж трьох століть свого розвитку університет є невіддільною складовою європейської технічної науки, уславився висококваліфікованими кадрами інженерів, конструкторів, вчених.

Фасад Головний фасад із трьома тонкими ризалітами виконаний у строгих архітектурних формах неокласицизму. Центр його композиції утворює ризаліт потрактований у вигляді монументального неокласичного шестиколонного портика коринфського ордера висотою у два поверхи. Портик завершений високим аттиком зі скульптурною групою роботи Леонарда Марконі. Архітектор переосмислив стиль віденського історизму і додав у конструкцію будови елементи ренесансу і бароко. Алегоричні фігури групи символізують Інженерну науку, Архітектуру та Механіку — три основні факультети, що початково містилися у будинку. На аттику встановлений латинський напис «Litteris et Artibus» (присвята будинку, дослівно означає «Наукам і Мистецтвам»). На фризі антаблемента до 1919 р. був напис: «Franciscus Josephus, Austriae Imperator, A. D. 1877», («Франц Йосиф, Імператор Австрії, Року Божого 1877»). Фасади будинку чітко поділені на горизонтальні яруси. Партер рустований, з півциркульними вікнами, відділений від решти карнизом. Прямокутні вікна 2–3 поверхів з профільованими обрамленнями та сандриками — трикутними на другому та лінійними на третьому поверсі.

Інтер'єр вестибюля та сходової клітки На противагу строгим неокласицистичним формам фасадів будівлі, інтер'єр парадний, неоренесансний. Урочисте враження справляє широкий вестибюль, дзеркальне склепіння центральної частини якого підтримують два ряди подвійних колон тосканського ордера. Бічні частини вестибюля перекриті хрестовими склепіннями.

Зліва у ніші розміщений мармуровий бюст Юліана Захаревича — робота скульптора Юліуша Белтовського (1910 р.), встановлений у 1913 р. Навпроти встановлена у 1990-х рр. пам'ятна стела «Борцям за волю України», виконана скульпторами Богданом Поповичем, Федором Василенком та Олегом Лясковським. На бронзовій плиті стели вилиті імена випускників та викладачів «Львівської політехніки», які в роки німецької окупації та комуністичного режиму віддали життя в боротьбі за волю України: Микола Шлаг, Петро Франко, Катерина Зарицька, Андрій П'ясецький, Андрій Ластовецький, Олекса Гасин.

З вестибюля дев'ять сходинок ведуть вгору, у просторий передсінок, звідки є двері до коридорів, що ведуть до навчальних аудиторій на першому поверсі.

На другий поверх веде парадна сходова клітка з ліпними балюстрадами, прикрашеними декоративними металевими ліхтарями на п'єдесталах. Простір сходової клітки перекритий дзеркальним склепіннями з розпалубками, зі світловим ліхтарем у центрі. На другому поверсі сходи оточені по периметру аркадами, за якими — галереї, перекриті хрестовими склепіннями. Аркади — іонічного ордера, з боку сходової клітки їх антревольти арок декоровані алегоричними скульптурами з цементу та гідравлічного вапна, що персоніфікують мистецтво та науку. Автором цих скульптур, а також алегоричних фігур поряд із обома сходовими клітками на третій поверх був скульптор Еміль Шредль.

Поліхромні розписи склепінь сходової клітки та вестибюля виконали братами Маврицієм та Айзіґом Флеками за ескізами Юліана Захаревича.

Актова зала