Юрій Михайлович Лощиць (, село Валегоцулове, Одеська область) — російський письменник, публіцист та літературознавець. Лауреат Патріаршої літературної премії (2013).
Свій шлях у літературі розпочав у середині 1950-х як поет, проте більшість віршів не публікувалося до 1990 року. Зажив популярності завдяки біографіями, що виходили в серії «Життя чудових людей». Найбільший резонанс викликали книга про Івана Гончарова, яка вплинула на концепцію фільму «Кілька днів із життя І. І. Обломова», та життєпис Дмитра Донського.
Для поезії Лощиця радянського періоду характерні ліризм, велика кількість релігійних образів. У пізніший час він приділяє основну увагу громадянській проблематиці, звертається до традицій давньоруської віршової культури; також займається перекладами сербських поетів.
З 1990-х років працює над мистецькою прозою. У романах «Уніон» та «Напівсвіт» епізоди російської та сербської історії XIX — XX століть сусідять із трагічними подіями післяперебудовних років. Автобіографічна повість «Післявоєнне кіно» розповідає про дитячі роки.
У публіцистиці виступає з консервативно-почвенницьких позицій.
Біографія Народився 21 грудня 1938 року у селі Валегоцулові (нині Долинське) Одеської області в українсько-білоруській родині. Батько, Михайло Федорович Лощиць (1917–2015) — виходець із селян, учасник оборони Ленінграда та прориву блокади; після війни працював у військовій пресі, пішов у відставку у званні генерал-майора. Мати, Тамара Захарівна Грабовенко (1920–2007) — сільська вчителька.
У 1939 році Михайло Лощиць був призваний до армії, і його дружина відвезла дитину з Валегоцулова до своїх батьків у село Федорівка. Там вони пережили Німецько-радянську війну, німецьку та румунську окупацію. Після закінчення війни в 1945 сім'я переїхала в Новосибірськ, де була дислокована військова частина батька, а через два роки — в Москву.
У 1962 році Юрій Лощиць закінчив філологічний факультет МДУ імені М. В. Ломоносова. У студентський період відвідував літературні майстерні Павла Антокольського та Миколи Старшинова. Після університету на деякий час захопився журналістикою, працював кореспондентом і редактором у газетах «Ленінський прапор» (1962–1964), «Піонерська правда» (1964–1965), «Учительській газеті» (1966–1970). Пізніше згадував ці роки як марно втрачені, хоча журналістські навички виявилися затребуваними і надалі.
Вибір письменницького шляху, за словами самого Лощиця, визначило «загальне для того часу романтично-перебільшене уявлення про те, що література здатна найрішучішим чином вплинути на загальну зміну життя на краще». Любов до художнього слова Стародавньої Русі, її культурі він перейняв від своїх університетських викладачів — Миколи Лібана, Володимира Турбіна. Завдяки творам Віктора Астаф'єва, Василя Бєлова, Валентина Распутіна письменник зміг «краще зрозуміти трагедію, пережиту у XX столітті російським селом». Наприкінці 60-х — на початку 70-х років через знайомство з давньоруською архітектурою та іконописом Лощиць звернувся до православ'я, що значною мірою визначило його подальшу творчістьБеседа с Юрием Лощицем на радио «Радонеж».
У 1974–1983 був редактором серії «Життя чудових людей» видавництва «Молодая гвардия», де брав участь у роботі над книгами «Паскаль» і «Чаадаєв» Бориса Тарасова, «Рубльов» Валерія Сергєєва, «Кант» і «Шеллінг» Арсенія Гулиги. У 1990–1994 служив редактором газети «Літературна Росія». У 1995–1997 рр. очолював журнал «Образ». У 2003–2007 рр. був головним редактором історико-культурологічного альманаху «Тобольськ і весь Сибір». З 2000 р. — Редактор порталу «Російське воскресіння».
Член Спілки письменників СРСР з 1980, з 2003 — секретар правління Спілки письменників Росії. У грудні 2010 р. увійшов до складу Ради експертів Патріаршої літературної премії. З 5 травня 2015 — член Палати піклувальників цієї премії.
З початку 1970-х був активістом Всеросійського товариства охорони пам'яток історії та культури. У 1990 став одним з підписали лист 74-х. Брав участь у захисті Білого дому у жовтні 1993 року. З журналістськими відрядженнями їздив до Афганістану у 1988 році та до Югославії під час військових конфліктів 1990-х.
Батько двох синів. Живе та працює в Москві.
Творчість
Поезія Юрій Лощиць почав писати вірші ще в середній школі, перші публікації — у колективних збірниках поетів МДУ «Райдуга» (1958) та «Відкрита земля» (1959). Навчаючись в університеті, пережив захоплення поезією та особистістю Велимира Хлєбнікова.
1961 року через появу «Віршів про безсоння» Лощиця в новорічному номері архангельської молодіжної газети «Північний комсомолець» редакцію видання було розігнано. Сам факт публікації бюро обкому КПРС визнало «грубою політичною помилкою», присвятивши йому спеціальну постановуСохранена орфография и пунктуация оригинала.:<…> Ю. Лашицем допущено багато помилкових, порочних положень, з аполітичних позицій розглядаються деякі успіхи нашого народу. Так ракети та супутники у тлумаченні цього автора з'явилися «із нашого поту і крові», що «недосипали ми, недоїдали, щоб цим супутникам літати». У період, коли нашій країні встановлено 6-7 годинний робочий день, автор Ю. Лошиць стверджує, що «всі відпочинки геть відкинуті» і робить висновок, що «треба на землі працювати, а відсипатися під землею».Після приходу автора до віри в його віршах поряд із релігійними мотивами («Серый день», «Дерзай, да будешь Божий…», «И вот остались мы одни…», «Бог по имени Нет (Подражание английскому)») з'являються ліричні описи природи («Река, и за рекой гора…», «Журавль», «Песня странника»), а також релігійно забарвлені спогади про дитинство («Дарья», «Мама вносит с мороза бельё…»).
Перша книга поезії «Столица полей» була видана, частково з цензурних міркувань, тільки в 1990 році. Пізніше вийшли збірки «Больше, чем всё» (2001) та «Величие забытых» (2007). У 1990-ті та 2000-ті роки поряд із звичною силабо-тонікою поет використовує ритмічні можливості давньоруської віршової культури — як книжкової, так і фольклорної. Характерними для поезії Лощиця стають заліки («Пісня»), плачі («Прощання з Сербією»), розмовні інтонації («Клас»). Наскрізні теми віршів 1990-х — біль за зганьблену Вітчизну, за ошуканих і принижених співвітчизників («Він бачив велику кров…», «Крізь стрій»).
Переважно співуча і сумна, поезія Лощиця відображає прогресуючий розпад світу. Тема Божої відплати реалізована засобами буфонади, речитативу, раєшного вірша, поліфонії голосів та реплік у поемі «Христос свариться». Наведені в Євангелії гнівні слова Спасителя, який викривав «породжень єхідниних», лягли в основу образу «Ярого ока, Спаса-Ругателя», що винищує все нечисте.
Для цивільних віршів Лощиця характерні трагічні інтонації («По одному підемо ми, не дізнавшись / На кому з нас схаменеться Росія» («Юрій Селезньов», 1994)), паралелі з сербською історією («Прощання з Сербією»). Чималу частину його творчості становить духовна лірика («У тонкого сну на краю…», «Афон», «Світло тихе»). Неміч людської природи та спрямованість душі до неба виражені у циклі «Валаам».
Біографічна проза Для прози Лощиця з самого початку було властиво бажання осмислити справжні історичні події та невигадані людські долі. Відмовляючись від вигаданих персонажів, подій та діалогів, письменник заповнює нестачу біографічних відомостей безліччю деталей, що характеризують ту чи іншу епоху. Подібний метод художньо-дослідницької реконструкції проявився вже в книзі «Сковорода» (1972) про українського філософа та поета XVIII століття. Як зазначав Сергій Ликошин, «в округлому, виразному слові Ю. Лощиця відкривалася історія, що у світогляді Г. Сковороди… розуміння багатьох прихованих від очей, але ясних серцю рухів розуму та одкровень духу».
«Гончаров» Популярність письменнику принесла друга з художніх біографій — «Гончаров» (1977), у якій перед читачем відкривався духовний шлях російського класика. У книзі руйнувалися ідеологічні схеми, що склалися за радянських часів навколо творчості Івана Гончарова. Центральною стала глава про роман «Обломов», де Лощиць вводить персонажа у міфологічний, казково-фольклорний та біблійний контекст, а також говорить про глибину та сучасність «проблеми Обломова». На думку письменника, Обломов не тільки піддається критиці автора, а й висловлює власні ідеї Гончарова, кидаючи виклик обмеженому практицизму.
Книга «Гончаров», поряд з іншими виданнями серії «ЖЗЛ» («Достоєвський» Юрія Селезньова, «Островський» Михайла Лобанова, «Гоголь» Ігоря Золотуського), опинилася в центрі гострих полемік про класику на початку 1980-х. Видавництво висунуло книгу на здобуття Державної премії, проте з публічним засудженням «Гончарова» виступив секретар ЦК КПРС Михайло Суслов. Після виходу передової статті «Революція, народ, історія» в журналі «Комуніст», де автору інкримінувалися «спроба ідеалізувати старовину», «відступ від соціально-класових критеріїв», почалася кампанія проти книги та її автора.
Серед критиків біографії Гончарова — Борис Бялик («суперечність із ленінськими оцінками»), С. Вайсман («антидобролюбівське трактування обломівщини»), Станіслав Рассадін, Василь Кулішов, Петро Ніколаєв, Володимир Новіков, В. Баранов, Юрій Суровцев та Віталій Озеров. Семен Резнік у пізніше опублікованій статті «Зупиніть музику!» звинувачував Лощиця в антисемітизмі, неприйнятті прогресу, наклепі на декабристів і народників, а також зазначав, що той перебуває «в полоні руйнівних ілюзій і, якщо не завіральних, то, безсумнівно, згубних ідей». За словами Резніка, «Гончаров» — «це свого роду зразок твору антибіографічного жанру».
Фелікс Кузнєцов говорив про недоліки «Гончарова» у статтях «Нігілізм і нігілізм» та «Істина історії». З підтримкою книги виступили Михайло Лобанов та Дмитро Жуков. Згодом ідеї біографії позитивно оцінював Валентин Недзвецький, який неодноразово посилався на неї у своїх роботах.
Укладачі приміток до «Обломова» у повному зібранні творів Гончарова, що виходить у видавництві «Наука» з 1997 р., підтримують деякі з висловлених у біографії поглядів — зокрема, зіставлення роману з книгою «Фрегат „Паллада“». При цьому судження письменника про Штольця, на їх погляд, «гранично упереджені, майже памфлетні». Висновок же Лощиця про автобіографічність образу Обломова ці дослідники вважають «підсумковим для радянського етапу вивчення зв'язку біографії Гончарова та його творчості».
Концепція роману та його героя, дана Лощицем, втілена у фільмі Микити Міхалкова «Кілька днів із життя І. І. Обломова» (1979).
Епізод із гоніннями на «Гончарова» було порушено у книзі Михайла Ходорковського та Леоніда Невзліна «Людина з рублем» у контексті загальної критики радянського ладу, на що сам Лощиць відреагував з іронією. На його думку, мільярдери згадали біографію Гончарова через незгоду автора з Леніним, а саму книгу не читали, інакше опинилися б у таборі її противників.
«Дмитро Донський» Художня біографія «Дмитро Донський» (1980) відтворювала картину російського життя XIV ст. Лощиць досить точно дотримувався джерел, у той же час численні мистецькі елементи зближують його книгу з історичним романом. Автор також використав ряд спірних «татищевських вістей», віднісши у своїй бібліографії «Історію Російську» Василя Татищева, написану по другій чверті XVIII століття, до розділу «Джерела», а не до розділу «Дослідження»Лощиц Ю. М. Дмитрий Донской. — М.: Молодая гвардия, 1980. — С. 365.. Белетризованим є і докладний опис Куликівської битвиЛощиц Ю. М. Дмитрий Донской. — М.: Молодая гвардия, 1980. — С. 259—283., який, на думку Олексія Любомудрова, «став одним із найкращих у російській історичній прозі». Однак Лощиць не обмежився художньою реконструкцією і безпосередньо за нею помістив окрему главу «Обставини битви», що містить докладний розбір повідомлень різночасних джерелЛощиц Ю. М. Дмитрий Донской. — М.: Молодая гвардия, 1980. — С. 284—317..