Наука Відродження поєднала в собі багато успіхів у таких сферах як географія, астрономія, хімія, фізика, анатомія, інженерія. Непохитні існуючі до цього постулати, засновані на божественному сприйнятті світу, поступово спростовуються, деякі вчені зазнають тиску і переслідування. Активно в цей час розвиваються товарно-грошові відносини в Європі, складається нова культура. Становлення нової культури у свою чергу було підготовлене суспільною свідомістю, змінами в настроях різних соціальних шарів ранньої буржуазії. Однак багато істориків вважали початок цієї доби науковою недостачею, зараз її вплив признали позитивним на науку.

ввела термін науковий ренесанс для позначення ранньої фази наукової революції 1450р—1630р. Пітер Дір (Peter Dear) виступає за двоетапну модель науки раннього Нового часу: науковий ренесанс XV та XVI століть, зосереджений на відновленні наукових знань античності та наукова революція XVII століття, коли вчені перейшли від відновлення до нових відкриттів.

Історія Ренесансу Під час та після епохи Відродження XII століття Європа пережила інтелектуальне пожвавлення, особливо щодо дослідження природи. Однак у XIV столітті відбулася серія подій, які згодом стали відомі як криза пізнього середньовіччя. Одним з чинників була давньоримська античність (здебільшого давньоримська архітектура, нумізматика та медальєрне мистецтво, література, перекладена з грецької та арабської мов на латину). Звідси пішла і назва доби, її культурні діячі зуміли відродити античну спадщину і надати їй великого практичного значення.Слід згадати, що середньовіччя також зверталося до античності, особливо з XII ст., але успадкувало від неї лише окремі елементи. В нову добу, добу Ренесансу, засвоєння античності мало зовсім інший характер, її відродження стало метою і суттю нової культури. Античність сприймалася як найвищий авторитет, ідеал людської досконалості, у світлі якого оцінювалася сучасність. Найсильніше античність вплинула на освіту, філософію, образотворче мистецтво і літературу.

На перший план у ренесансному неоплатонізмі виступає його гуманістичний зміст.

Математика У першій половині XVI століття завдяки зусиллям італійських математиків в алгебрі відбуваються великі зрушення, супроводжувані вельми драматичними подіями. Професор Болонського університету Сципіон дель Ферро (1465-1526) знаходить загальний розв'язок рівняння третього степеня але тримає його в секреті, бо він становить велику цінність на змаганнях з розв'язування задач, які тоді широко практикувалися в Італії. Перед смертю він відкриває секрет своєму учневі Фіоре. В 1535 Фіоре викликає на змагання талановитого математика Нікколо Тарталью (1499-1557), який, знаючи, що Фіоре володіє способом розв'язування кубічного рівняння, докладає максимум зусиль і сам знаходить розв'язок! Тарталья перемагає на змаганні, але також тримає своє відкриття в секреті. Нарешті, на сцені з'являється Джироламо Кардано (1501-1576). Він марно намагається знайти алгоритм розв'язування кубічного рівняння і 1539 року звертається до Тартальї з проханням розповісти йому таємницю. Взявши з Кардано «священну клятву» мовчання, Тарталья частково і в не надто зрозумілій формі прочиняє для нього завісу. Кардано задовольняється і докладає зусиль, щоб ознайомитися з рукописом покійного дель Ферро. Це йому вдається, і 1545 року він публікує книгу, в якій повідомляє алгоритм, який зводить розв'язування кубічного рівняння до радикалів («формула Кардано»). У цій же книзі міститься ще одне відкриття, зроблене учнем Кардано Луїджі (Лудовико) Феррарі (1522-1565), а саме розв'язок у радикалах рівняння четвертого степеня. Тарталья звинувачує Кардано в порушенні клятви, зав'язується гостра і тривала полеміка. За таких обставин заявляє про свої перші істотні досягнення математика Нового часу.

Леонардо да Вінчі у математиці Важливим джерелом вивчення поглядів Леонардо да Вінчі є його записні книжки і рукописи (близько 7 тисяч аркушів), написані розмовною італійською мовою, тому що Леонардо не знав латини. Сам він не залишив систематичного викладення своїх думок. «Трактат про живопис», складений після смерті учнем Леонардо Франческо Мельці з фрагментів, багато в чому самостійно взятих із контексту його записок, справив значний вплив на художню європейську практику і теоретичні думки. Для самого Леонардо да Вінчі мистецтво і наука були пов'язані нерозривно. Живопис він розумів як універсальну мову (подібно математиці у сфері науки), в якій втілені пропорції та перспективи виявлення розумного початку, який царює в природі.

Особливу увагу Леонардо да Вінчі приділяв механіці, називаючи її «раєм математичних наук» і бачачи в ній головний ключ до таємниць світопізнання. Він зробив спроби встановити коефіцієнти тертя і ковзання, вивчав опір металів, займався гідравлікою. Численні гідротехнічні досліди допомогли Леонардо правильно описати рівновагу рідини у посудині.

Інші вчені

Видатних результатів досягли, серед інших, Регіомонтан, який переклав на латину праці Архімеда; Коммандіно (1509-1575), який також видав видання Архімеда, а також видання творів Евкліда, Герона та Паппа; і Мауролико (1494-1575), який не тільки переклав праці древніх математиків, але й додав до них більшу частину власних робіт. Їхні переклади дали змогу наступному поколінню математиків опанувати методи, що набагато випереджали використовувані в Середньовіччі. Слід зазначити, що математичні результати XV і XVI століть не обмежувалися перекладами праць стародавніх греків. Деякі математики, як-от Нікколо Тарталья та Лука Пачолі, застосовували та доповнили результати як середньовічних ісламських учених, так і таких дослідників, як Йордан та Фібоначчі.

Хімія Одним із видатних вчених-енциклопедистів епохи Відродження був італієць Леонардо да Вінчі (1452-1519). Поряд із працями з хімії металічних руд і пробірного аналізу таких авторів, як Агрікола і Ванноччо Бірінгуччо, у XVI столітті засновано новий напрямок у медицині - ятрохімія, тобто «лікарська хімія».

Найвизначнішим представником ятрохімії був Теофраст Бомбаст фон Гогенгейм (1493-1541), який здобув популярність під ім'ям Парацельса, яке сам собі надав. Його вважають реформатором медицини та хімії. Бувши лікарем, добре знайомим із хімією, Парацельс запропонував об'єднати обидві галузі в єдину науку - ятрохімію (від грец. Іатрос — лікар).

Парацельс висунув хімічну теорію лікування хвороб, засновану на тому, що виникнення хвороб пов'язане з порушенням рівноваги в організмі трьох алхімічних начал: ртуті, сірки і солі. Виходячи з цього, Парацельс став застосовувати для лікування різні мінеральні речовини, серед них сильнодіючі ртутні, арсенові і сурм'яні препарати.

Серед послідовників Парацельса широку популярність здобув Андреас Лібавій (1540-1616), який був лікарем і викладачем хімії в Німеччині. 1597 року Лібавій випустив великий курс хімії під назвою «Алхімія» - перший в історії підручник хімії.

Лібавій розглядав різні речовини, способи їх отримання та застосування. "Прості" речовини він ділив на дві великі групи - "магістерії" й "екстракти". Більшість речовин, описаних в «Алхімії», мало велике практичне значення в медичній практиці, зокрема магістерії «питних металів» - золота, срібла, заліза, так звані екстракти, есенції, горілки, настоянки та ін.

Найбільшим представником ятрохімічного напряму був голландський вчений Ян Баптиста ван Гельмонт (1577-1664). Ван Гельмонт цікавився теоретичними проблемами і практичними питаннями ятрохімії - приготуванням ліків.

В галузі теоретичної хімії Ван Гельмонту належить постановка питання про справжні складові частини (началах) складних тіл. Він відкидав стихії Аристотеля і три начала алхіміків. На думку Ван Гельмонта, тільки ті тіла можна визнати простими, які виходять внаслідок розкладання складних тіл.

Так, при згорянні органічних речовин завжди утворюється вода; вона і повинна бути визнана елементарним тілом.

Примітки