Філогелос ( — «любитель посміятися/смішного») — найстаріша збірка жартів і анекдотів, що дійшла до наших днів.
Збірка складена грецькою мовою, і, на думку американського професора Вільяма Берга, написана мовою, яку можна віднести до IV століття н. е.. Створення його приписується Гієроклу або Філагрію, про яких практично нічого не відомо. Оскільки в жарті № 62 згадується святкування тисячоліття Риму, збірка, можливо, відноситься до 248 н. е., або пізнішої дати. Хоча «Філогелос» є найстарішою збіркою анекдотів, що дійшла до наших днів, є свідчення про існування більш ранніх праць такого виду. Так, Афіней писав, що Філіпп II Македонський платив клубу городян в Афінах за те, що вони записували жарти своїх членів, а на початку II століття до н. е. герої Плавта двічі згадують книги жартів.
Історія та склад збірки «Філогелос» є одним із небагатьох збережених свідчень античного народного гумору. На відміну від більшої частини класичної літератури, що відображала інтелектуальні запити еліти, ця збірка дає уявлення про низову сміхову культуру. У цьому контексті вона є унікальним джерелом, яке можна порівняти лише з епіграфічними пам'ятками, як-от графіті на стінах у Помпеях та Геркуланумі.
Рукописи та публікації Текст збірки зберігся у кількох рукописних версіях. Найдавніший манускрипт датується X століттям і походить із монастиря Гроттаферрата (Італія). Нині один із важливих рукописів колекції зберігається в Нью-Йорку (зокрема у Бібліотеці та музеї Моргана під шифром MS M.497).
Перші фрагменти «Філогелоса» були надруковані 1605 року в Німеччині під редакцією М. Пінцієра. Повне академічне видання з'являлося кілька разів, що дозволило класифікувати 265 анекдотів (хоча деякі з них є текстологічними дублями). 1990 року збірка була перекладена данською мовою Б. Йортсьо під назвою «Філогелос — або дурні історії з давнини» (), де акцент зроблено на регіональних типах дурнів, аналогічних до персонажів данського фольклору про мешканців Орхуса чи Молса.
Структура та тематика Збірка жорстко структурована за тематичними розділами. Об’єктами висміювання є представники різних соціальних та психологічних груп, назви яких подані грецькими термінами: Схоластики () — кабінетні вчені, відірвані від реальності; Скнари () та Буркотуни (); Хвальки () та Боягузи (); Регіональні типи: абдерити (), сідонійці () та кімейці (); Побутові категорії: п’яниці (), ненажери (), люди з неприємним запахом з рота (); Гендерні типи: жінки () та жінконенависники ().
Найбільшу групу (103 із 265 записів) складають жарти про «схоластиків». А. Тірфельдер у своїх коментарях використовував для їхнього опису німецький термін Kalmäuser, що позначає дріб'язкового педанта, який заглиблений у неважливі роздуми.
Функціональне призначення Точне призначення збірки залишається предметом дискусій. Більшість дослідників схиляються до думки, що «Філогелос» слугував посібником для учасників античних бенкетів. У греко-римському світі вміння доречно жартувати та розповідати анекдоти було частиною світського етикету, а подібні колекції допомагали гостям готуватися до інтелектуальних розваг.
Авторство У збережених візантійських манускриптах (зокрема, кодексі Parisinus Graecus та інших) авторство збірки традиційно приписується «Гієроклу та Філагрію, граматикам» (або філософам). Проте точна ідентифікація цих історичних постатей залишається предметом наукових дискусій, оскільки прямих біографічних підтверджень їхньої роботи над збіркою не збереглося.
В академічному середовищі існує гіпотеза, що одним із компіляторів міг бути Гієрокл Александрійський — філософ-неоплатонік V століття н. е. Здавалося б, філософу не личить займатися збиранням анекдотів, проте антична та пізньоантична філософія часто використовувала гумор і сатиру в дидактичних цілях. Для неоплатоніків фіксація соціальних типів (наприклад, «дурнів») могла бути вправою з опису людських вад. Однак надійних доказів того, що це саме той Гієрокл, немає; це може бути й просто тезко-граматик.
Ім'я Філагрій також було поширеним у пізній античності. Науковці схиляються до двох версій. Перша: це Філагрій з Епіру, відомий софіст IV століття, учень Лолліана. Друга: це невідомий александрійський граматик. Участь граматика або софіста виглядає абсолютно логічною, адже саме ці професії передбачали роботу з текстами, риторичними фігурами та класифікацією літературного матеріалу.
Як зазначає А. Тірфельдер у своєму критичному виданні, поєднання імен філософа та граматика відображає інтелектуальне середовище Пізньої Римської імперії (IV–V ст.), де збирання фольклору ставало частиною академічної (граматичної) традиції.
Історіографічна плутанина щодо авторства «Філогелоса» дійсно значною мірою зумовлена записами у візантійській енциклопедії «Суда» (X століття). У лексиконі «Суда» (запис Φ 361) згадується такий собі Філістіон (Φιλιστίων), якого називають автором мімів і комедій, а також творцем твору під назвою «Філогелос».
Варто зробити важливе наукове уточнення: хоча іноді в популярній літературі Філістіона можуть плутати з драматургами класичної епохи (V ст. до н. е.), сама «Суда» чітко зазначає, що Філістіон з Нікеї (або Сард) жив «за часів імператора Августа» (тобто наприкінці I ст. до н. е. — на початку I ст. н. е.). Він був відомим мімографом (автором коротких комедійних сценок).
Як пояснюють сучасні дослідники античного гумору, плутанина виникла через те, що «Філогелос» — це не стільки унікальна авторська назва, скільки жанрове означення («сміховник»). Ймовірно, мімограф Філістіон у I ст. н. е. видав власну збірку жартів або мімів із такою ж чи схожою назвою. Візантійські компілятори «Суди», маючи на руках пізньоантичну збірку Гієрокла та Філагрія, автоматично пов'язали її з відомим ім'ям античного комедіографа Філістіона, створивши історіографічний вузол, який класична філологія розплутала лише у XIX–XX століттях.
Теза про те, що Гієрокл і Філагрій були не винахідниками жартів, а винятково редакторами та збирачами усного фольклору, є домінуючою в сучасній класичній філології.
Стандартизація персонажів Усі 265 жартів збірки жорстко структуровані за категоріями («архетипами»), що свідчить про системну каталогізацію вже існуючого фольклорного матеріалу. Типовий жарт зазвичай починається із шаблонної формули: «Схоластик...» ().
Схоластик (Педант) Головним героєм і найпопулярнішим архетипом збірки (йому присвячено понад 100 текстів) є Схоластик (). В античному контексті це слово означало людину книжкової вченості: педанта, вчителя, ритора або бюрократа, який пройшов тривалий курс класичної освіти (пайдеї).
Суть комізму Схоластика полягає у гіпертрофованому раціоналізмі та абсолютній побутовій безпорадності. Він намагається застосувати жорсткі, вичитані в книгах логічні силогізми до мінливого реального життя, що призводить до абсурду: Про плавання: Схоластик, який ледь не потонув у річці, заприсягся більше ніколи не торкатися води, аж поки не навчиться плавати. Дослідники вбачають тут висміювання суто теоретичного підходу до життя, де ігнорується емпірична природа навчання. Про мертвого раба: Коли друг дорікає Схоластику, що проданий ним раб помер, той відповідає: «Клянусь богами, коли він жив у мене, він ніколи собі такого не дозволяв!». Схоластик сприймає смерть не як біологічний факт, а як соціальний проступок або порушення контракту.
Соціальна сатира та професії Окрім інтелектуалів, «Філогелос» висміює представників престижних професій, відображаючи недовіру рядових громадян до фахівців: Лікарі (): Постають як некомпетентні шарлатани. В одному з жартів пацієнт ховається від лікаря, бо йому «соромно потрапляти тому на очі через те, що він давно не хворів». Такий гумор виконував функцію психологічного захисту від безсилля тогочасної медицини. Астрологи та віщуни: Висміюються за очевидне шахрайство. Наприклад, астролог, чий прогноз про довге життя дитини не справдився, вимагає оплати, бо його «ідеальні розрахунки просто зіпсувала сама дитина». Юристи та адвокати: Постають як жадібні маніпулятори, що штучно ускладнюють прості справи задля гонорару.
Регіональний гумор (Blason populaire) Близько 60 жартів складають анекдоти про мешканців конкретних міст. Це класичний приклад явища Blason populaire — створення стереотипів про мешканців провінції.
Абдери: Хоча місто було батьківщиною Демокріта та Протагора, ще з часів Цицерона термін Abderitica mens («абдеритський розум») став синонімом тупості. Абдерити в збірці страждають від буквального, примітивного мислення (наприклад, шукають загублену річ там, де світліше, а не там, де згубили). Кіми: Згідно з Страбоном, кімейці вважалися надзвичайно наївними (нібито вони 300 років не знали про портове мито). У «Філогелосі» цей стереотип доведено до максимуму: вони не здатні до елементарних навичок виживання без вказівок глашатая. Сідон: Дивакуватість сідонян часто пов'язана з нерозумінням соціальних норм, що могло відображати культурні тертя між греко-римським центром та семітською периферією.
Фольклорне походження та «бродячі сюжети» Багато сюжетів «Філогелоса» мають паралелі в інших культурах, що доводить їхнє народне походження та існування у формі «бродячих сюжетів».
Цей сюжет пізніше зустрічається у багатьох європейських та східних традиціях, зокрема в історіях про Ходжу Насреддіна. Це підтверджує, що редактори збірки не вигадували ситуації, а фіксували міські анекдоти ().
Історія публікацій та наукова рецепція
Критичні видання та текстологія До кінця XVIII століття «Філогелос» побутував виключно у рукописній формі. Процес введення збірки у науковий обіг розпочав Жан-Батист Гаспар д'Анс де Віллуазон (editio princeps, 1784–1785), який здійснив першу публікацію на основі візантійських кодексів.
У XIX столітті вагомий внесок у реконструкцію тексту зробили: Жан Франсуа Буассонад (1848) — залучив до аналізу нові манускрипти; Альфред Еберхард (1869) — його видання стало стандартом німецької класичної філології та зафіксувало сучасну нумерацію жартів (1—265).
У другій половині XX століття з’явилися фундаментальні коментовані видання, зокрема праця Андреаса Тірфельдера (1968) з паралельним німецьким перекладом та детальне дослідження Баррі Болдвіна (1983), який надав вичерпний соціокультурний коментар до античних реалій. На сьогодні еталонною критичною версією вважається видання Роджера Д. Дау (2000), опубліковане в престижній серії Bibliotheca Teubneriana.
Сучасні переклади та популяризація Збірка неодноразово перекладалася провідними європейськими мовами, балансуючи між академічною точністю та адаптацією для масового читача: Вільям Берг (2008) — здійснив переклад, який отримав широке медійне охоплення. У тому ж році британський телеведучий Джим Боуен випробував цей матеріал на сучасній аудиторії . Комік Джиммі Карр стверджує, що багато жартів напрочуд схожі на сучасні , а один із них навіть був описаний як «предок відомого скетчу Монті Пайтон про мертвого папугу». Ден Кромптон (2010) — видав адаптовану збірку для сучасної аудиторії. Маріо Андреассі (2004) — ґрунтовно дослідив риторичну структуру античного анекдоту та його роль як інструменту соціальної рефлексії в пізньоантичному суспільстві.
Проблеми інтерпретації та контексту Філологічний аналіз «Філогелоса» виявляє низку викликів, пов'язаних із культурною та лінгвістичною дистанцією. Більшість жартів зрозуміла сучасному читачеві без додаткових тлумачень, проте деякі тексти вимагають коментарів, що пояснюють специфічні уявлення тієї епохи:
Синтаксичні особливості: вільний порядок слів у давньогрецькій мові дозволяв розміщувати кульмінацію () у будь-якій частині речення. Це вимагає від перекладачів структурної перебудови тексту для збереження комічного ефекту в сучасних мовах. Анахронізми: спроби замінити специфічні терміни (наприклад, «схоластик») сучасними аналогами (наприклад, «професор») часто спотворюють оригінальний соціальний контекст ієрархії знань у Пізній Античності. Соціокультурні бар'єри: значна частина сюжетів втрачає гумористичний зміст без знання античних реалій.