Сер Гарольд Маріо Мітчелл Актон CBE (; 5 липня 1904, Флоренція — 27 лютого 1994, Флоренція) — британський письменник, історик та естет, відомий як представник інтелектуального кола «золотої молоді» Лондона 1920-х років (клуб «Bright Young Things»). Він писав художню прозу, біографії, історичні твори та написав автобіографію. Під час перебування в Китаї він вивчав китайську мову, традиційну драму та поезію, деякі з творів він перекладав.
Він народився поблизу Флоренції, Італія, у відомій англо-італійській родині. В Ітонському коледжі він був одним із засновників Товариства мистецтв Ітона, перш ніж відправитися в Оксфорд, щоб читати економію, політологію та філософію в Крайст-Черч. Він був співзасновником авангардного журналу «Оксфордська мітла» та спілкувався з багатьма діячами інтелектуальної та літературної епохи, зокрема з Івлін Во, який частково взяв за основу особистість Гарольда для ролі Ентоні Бланша у Брайдсхеді. У період між війнами Актон жив у Парижі, Лондоні та Флоренції, досягнувши найбільшого успіху як історик, його великим твором було 3-томне дослідження Медічі та Бурбонів.
Після служби офіцером зв'язку Королівських ВПС у Середземному морі він повернувся до Флоренції, відновивши будинок свого дитинства, віллу Ла П'єтра, до колишньої слави. Актон був посвячений у лицарі в 1974 році і помер у Флоренції, залишивши Ла П'єтра Нью-Йоркському університету.
Ранні роки
Актон народився у видатній англо-італо-американській сім'ї баронетів, згодом зведених до перів як барони Актон Олденхемські у віллі Ла П'єтра, будинку його батьків за милю від стін Флоренції, Італія. Він стверджував, що його прапрадідом був коммодор сер Джон Актон, 6-й баронет (1736—1811), який одружився з його племінницею, Мері Енн Актон, і який був прем'єр-міністром Неаполя за Фердинанда IV і дідом римо-католицького історика Лорда Актона. Цей зв'язок був спростований; Фактично Гарольд Актон походить від брата сера Джона Актона, генерала Джозефа Едварда Актона (1737—1830).Burke's Peerage and Baronetage, 1999, 106th edition, ed. Charles Mosley, vol. 1, p. 28 Обидва ці брати служили в Італії і походять із шропширської родини Актонів.
Його батьком був успішний колекціонер і торговець мистецтвом Артур Актон (1873—1953), позашлюбний син Юджина Артура Роджера Актона (1836—1895), радника Міністерства сільського господарства і торгівлі Єгипту.Armorial Families: A Directory of Gentlemen of Coat Armour, A. C. Fox-Davies, T. C. & E. C. Jack, 1910, p. 6 Його мати, Гортензія Ленор Мітчелл (1871—1962), була спадкоємицею Джона Дж. Мітчелла, президента Іллінойського трастового та ощадного банку, призначеного члена Федеральної консультативної ради, і довіреною людиною Чиказького художнього інституту (1908—1909).ARTIC, 1908, «Catalog of the Twenty-First Annual Exhibition of Oil Paintings and Sculpture by American Artists, October 20 to November 29, 1908,» p. iii, Chicago, IL, USA:The Art Institute of Chicago, see, accessed 11 July 2015. Артур Актон познайомився з Гортензією в Чикаго, допомагаючи проектувати італійські риси нової будівлі банку в 1896 році, і статок Мітчелла дозволив Артуру Актону придбати чудову віллу La Pietra на пагорбах Флоренції, де Гарольд Актон жив протягом більшої частини його життя.Charlotte Eagar, 2011, «The house of secrets and lies,» The Sunday Times (magazine, online), 3 July 2011, see, accessed 11 July 2015. Subtitle: «The art dealer Arthur Acton's love affair with an Italian beauty led to an illegitimate child, two exhumed bodies and a long-running, vicious feud.» Єдині сучасні меблі на віллі були в дитячих, і їх утилізували, коли діти підросли (молодший брат Гарольда Вільям Актон народився в 1906 році).
Кар'єра та освіта Він навчався в приватній школі міс Пенроуз у Флоренції. У 1913 році батьки відправили його до підготовчої школи Віксенфорд поблизу Редінгу на півдні Англії Evelyn Waugh, 1983, The Essays, Articles and Reviews of Evelyn Waugh, Donat Gallagher, Ed., London, LND, GBN: Methuen Limited, , see, accessed 11 July 2015. «Page numbers given inline.» де Кеннет Кларк був однокурсником. До 1916 року напади підводних човнів на кораблі зробили подорож до Англії небезпечною, тому Гарольда та його брата у вересні відправили до міжнародної школи Шато де Лансі поблизу Женеви. Восени 1917 року він пішов до «краммерс» в Ешлоуні в Кенті, щоб підготуватися до Ітона, куди він вступив 1 травня 1918 року. Серед його сучасників в Ітоні були Ерік Блер (письменник Джордж Орвелл), Сиріл Конноллі, Роберт Байрон, Алек Дуглас-Хоум, Ян Флемінг, Браян Говард, Олівер Мессел, Ентоні Пауелл, Стівен Рансімен і Генрі Йорк (романіст Генрі Грін).. В останні роки навчання в школі Актон став одним із засновників Товариства мистецтв Ітона, і одинадцять його віршів опубліковано в журналі The Eton Candle, який редагував його друг Брайан Говард.
Оксфордські роки У жовтні 1923 року Актон відправився в Оксфорд, щоб читати економію, політологію та філософію в Крайст-Черч. Саме з балкона своїх кімнат у Meadow Buildings він декламував у мегафон уривки з Пустої землі (епізод , описаний у Brideshead Revisited через персонажа Ентоні Бланша). Під час навчання в Оксфорді він став співзасновником авангардного журналу «Оксфордська мітла» та опублікував свою першу книгу віршів « Акваріум» (1923). Актон вважався провідною фігурою свого часу і часто отримував більше уваги в мемуарах того періоду, ніж люди, які досягли більшого успіху в подальшому житті; наприклад, валлійський драматург Емлін Вільямс описав цю зустріч з Актоном у своїй автобіографії «Джордж» (1961):
Вільямс також описав рецензію Актона на «Портрет Доріана Ґрея» в оксфордській студентській газеті «Червелл» : «чарівна книжка для хлопчика, ми б запропонували дешеве видання, щоб зручно поміститися в кишеню шкільного блейзера»; і підсумував модерністський підхід Актона до літератури: «Але якщо знайти слова, мої дорогі, у чорному пудингу є краса».
В Оксфорді Актон домінував у Залізничному клубі, до якого входили: Генрі Йорк, Рой Гаррод, Генрі Тінн, 6-й маркіз Бат, Девід Планкет Грін, Едвард Генрі Чарльз Джеймс Фокс-Стренгвейс, 7-й граф Ілчестер, Браян Говард, Майкл Парсонс, 6-й граф Росса, Джон Сутро, Х'ю Лігон, Гарольд Актон, Браян Гіннесс, 2-й барон Мойн, Патрік Бальфур, 3-й барон Кінрос, Марк Огілві-Грант, Джон Друрі-Лоу.
Вплив на Во Івлін Во наповнив свої романи складними персонажами, заснованими на особистостях, яких він знав. Вважається, що Актон, принаймні частково, надихнув на персонажа «Ентоні Бланш» у романі Во «Повернення до Брайдсхеда» (1945). У листі до лорда Болдуіна Во писав: «У моїх романах інколи з'являється естетик під різними іменами — це 2/3 Брайан [Говард] і 1/3 Гарольд Актон. Люди думають, що це все Гарольд, який є набагато милішою та розумнішою людиною [ніж Говард]» Во також писав: "Персонажі моїх романів, які часто помилково ототожнювали з Гарольдом Актоном, були значною мірою взяті з Браяна Говарда ".
Загальний страйк і після У 1926 році Актон виконував обов'язки спеціального констебля під час загального страйку, незважаючи на те, що він був аполітичним, і отримав ступінь. У жовтні він зняв квартиру в Парижі на Quai de Bourbon, 29, і написав свій портрет Павлу Челичеву.Harold Acton, Memoirs of an Aesthete, 1948. Переїжджаючи між Парижем і Лондоном протягом наступних кількох років, Актон прагнув знайти свій голос як письменник. У 1927 році він почав працювати над романом, а на початку наступного року вийшла третя книга віршів «П'ять святих і додаток». За цим у березні з'явилася прозова байка "Корнеліан ". У липні Актон виконував роль шафера на весіллі Евелін Во з почесною Евелін Гарднер. «Занепад і падіння» Во містив присвяту Актону «в знак поваги та прихильності», але коли в жовтні 1928 року з'явився власний роман Актона під катастрофічною назвою " Будь-друм ", критики, як-от Сиріл Конноллі, порівнювали його з «Занепадом і падінням».
Наприкінці 1920-х років Гарольд часто відвідував лондонський салон леді Кунард, де в різний час він зустрічався з Езрою Паундом, Джозефом Дувіном та ірландським романістом Джорджем Муром. Під час візитів до Флоренції він зміцнив свою дружбу з Норманом Дугласом, який написав передмову до Актонового перекладу чудових мемуарів Джангастона Медічі XVIII століття «Останній із Медічі», приватно надрукованих у Флоренції в 1930 році як частина серії Лунгарно.. Четверта збірка віршів " Цей хаос " була опублікована в Парижі подругою Актона Ненсі Кунард, хоча переклад Джангастоуна вказував у більш багатообіцяючому напрямку. Історія справді виявилася набагато ближчою до Актона, ніж поезія. Його «Останні Медічі» (не плутати з попередньою книгою з подібною назвою) була опублікована Фабером у 1932 році, це перший із серії видатних внесків в італійські історичні дослідження.Andrew Gumbel, 1996, «Shadow of the Last Aesthete,» The Independent (online), 14 April 1996, see, accessed 11 July 2015. [Subtitle: «In his Tuscan palazzo, Sir Harold Acton created what he hoped would be an enduring idyll. Two years after his death, the dream has turned sour.»]
Один уважний спостерігач, Алан Прайс-Джонс, відчув, що життя у Флоренції обтяжувало Актона своєю незначністю, оскільки, як і його батько, він був працьовитим і уважним ученим. Схід був втечею.Alan Pryce-Jones, 1994, «Obituary: Sir Harold Acton,» The Independent (online), 28 February 1994, see, accessed 11 July 2015. Він оселився в Пекіні, як тоді називали Пекін, що йому було зручно. Він вивчав китайську мову, традиційну драму та поезію. Між своїм приїздом у 1932—1939 роках він опублікував шановані переклади «Віяло цвіту персика» та «Сучасна китайська поезія» (1936), обидва у співпраці з ,John C. Jamieson, Cyril Birch & Yuen Ren Chao, 1974, «Shih-Hsiang Chen, Oriental Languages, Berkeley (1912—1971), Professor of Chinese and Comparative Literature,» at University of California, In memoriam, 1974 (online), pp. 20–22, Berkeley CA, USA: Academic Senate, Berkeley Division, p. 5, accessed 11 July 2015. і Відомі китайські п'єси (1937) у співпраці з Л. С. Арлінгтоном. Його роман «Півонії та поні» (1941) — гострий портрет емігрантського життя. Він переклав книгу «Клей і лак» (1941), вибрану з "Казок про збудження світу " письменника 17 століття Фен Менлунга з передмовою Артура Уейлі, провідного вченого-перекладача та члена Bloomsbury Group.
Друга японо-китайська війна спалахнула в 1937 році, але Актон не залишив її до 1939 року, коли він повернувся до Англії та приєднався до Королівських ВПС як офіцер зв'язку. Він служив в Індії та на тодішньому Цейлоні, а потім після визволення в Парижі. Після закінчення війни він повернувся до Флоренції. Ла-П'єтра була окупована німецькими солдатами, але він оперативно повернув їй належну славу.Sir Harold Acton Is Dead At 89; Prototypic Esthete Of The 1920s John Darnton, New York Times 1 March 1994
Літературні твори Неісторичні твори Актона включають чотири томи поезії, три романи, дві повісті, два томи оповідань, два томи автобіографії та мемуари його подруги Ненсі Мітфорд, яка була його сучасницею. Його історичні праці включають «Останніх Медічі», дослідження пізніших великих герцогів Медічі, і два великих томи про дім Бурбонів, правителів Неаполітанського королівства у 18 і на початку 19 століття, які разом, можна сказати, становлять його магнум. опус.
Нагороди та відзнаки У 1965 році Актон отримав звання командора Ордена Британської імперії (CBE) і посвячений у лицарі в 1974 роціCrown Office, 1974, «State Intelligence, Honours and Awards… Harold Mario Mitchell Acton, Esquire, C.B.E.,» London Gazette (online, 21 February 1974), Issue 46214, p. 2311, see, accessed 11 July 2015. Британський інститут у Флоренції, важливий центр англо-флорентійського культурного життя з 1917 року, перейменував свої колекції в Бібліотеку Гарольда Актона.
Особисте життя