Борислав В. Пекич (Подгориця, 4 лютого 1930 — Лондон, 2 липня 1992) — чорногорський письменник, прозаїк, драматург, сценарист, науковець і один із тринадцяти інтелектуалів, які відновили роботу Демократичної партії.Оснивачи демократске странке («Политика», 23. март 2008)

Пекич — один із найважливіших сербськомовних письменників ХХ століття. Він отримав премію НІН за роман «Паломництво Арсенія Негована» 1970 року та ряд інших нагород: Театральну премію імені Стерія (1972); премію Асоціації видавців (1977); Премію Радіо-Загреб, (1982); Щорічну премія Асоціації письменників Сербії за зібрання творів (1985); премію Нєгоша, (1987); Нагорода Фонду Якова Ігнатовича, 1991. Орден «За заслуги перед народом» зі срібною зіркою за внесок у культурну творчість.

Після еміграції Пекіча до Лондона в 1971 році югославська влада вважала його персоною нон ґрата і кілька років перешкоджала публікації його творів у Югославії. Найвідоміші його твори: «Золоте руно», «Лютість», «Захист і останні дні», «Як убити вампіра», «Атлантида» та «Час чудес». З 12 грудня 1985р був членом-кореспондентом Сербської академії наук і мистецтв.

Життя і творчість

Молодь і романи Його батько Воїслав Д. Пекич був високопоставленим державним службовцем у Королівстві Югославії, тому від народження Борислава до 1941 року вони жили в Старому та Новому Бечеї, Мрконіч-Граді, Книні та Цетині. На початку Другої світової війни італійська окупаційна влада вигнала їх із Цетіні до Сербії. Його родина оселилася в Баваніште (південний Банат), а в 1945 році вони переїхали до Белграда. Після переїзду до Белграда в 1945 році він продовжив навчання в Третій чоловічій гімназії, яку закінчив у 1948 році. Незабаром його заарештували:

Як член Альянсу демократичної молоді Югославії він був засуджений до п'ятнадцяти років позбавлення волі з примусовими роботами. Відбував покарання в КПД Сремська Мітровица та КПД Ніш. Його помилували у 1953 році через п'ять років після вироку. Під час його ув'язнення у нього виникло багато ідей, які він пізніше розвинув у своїх головних романах.

Вивчав експериментальну психологію на факультеті філософії в Белграді (1954—1958).

У 1958 році він одружився з інженеркою архітектури Ліляною Глішич, двоюрідною сестрою доктора Мілана Стоядіновича, який був прем'єр-міністром Югославії (1935—1939) і міністром фінансів. Через рік у них народилася дочка Александра. 1959 рік також є роком, коли Пекич написав свій перший із понад двадцяти оригінальних кіносценаріїв для великих кінокомпаній Югославії, серед яких «День чотирнадцятий», який представляв Югославію на Каннському кінофестивалі в 1961 році. років.

Протягом багатьох років Пекич працював над кількома романами, і коли перший із них, Час чудес (1965), був надрукований, він привернув увагу великої кількості читацтва, а також літературних критиків. 1976 року цей роман опубліковано англійською мовою Харкортом Брейсом Йовановичем у Нью-Йорку під назвою Time of Miracles. У 1986 році його було перекладено французькою, у 1986 році — польською, у 1987 році — румунською, у 2004 році — італійською та у 2007 році — грецькою. Перший роман Пекича чітко вказав на дві важливі характеристики його творчості — різкий антидогматизм і постійний скептицизм щодо можливого «прогресу» людства, якого було досягнуто протягом історії.

Коли Пекич підготував антологію дитячої поезії, до якої увійшли твори з усієї території Югославії, Григор Вітез критикував його за те, що, незважаючи на те, що сербська дитяча література багатша за хорватську, він включив невелику кількість авторів із СР Хорватії.

У період між 1968 і 1969 роками Пекич був одним із редакторів «Літературної газети». Другий його роман — «Паломництво Арсенія Негована» (1970), у якому він, серед іншого, змалював студентський протест 1968 року в Югославії. Хоча він ідеологічно дистанціювався від цього опозиційного руху, новий політичний клімат ще більше ускладнив його стосунки з владою, так що він був без паспорта цілий рік. Проте роман отримав премію НІН як найкращий югославський роман того року. Англійський переклад під назвою Houses of Belgrade вийшов у 1978 році. у видавництві Harcourt Brace Jovanovic у Нью-Йорку, а пізніше твір було перекладено польською, чеською та румунською мовами.

Виїзд і подальша робота міні|284x284пкс| Борислав Пекич як в'язень, плакат до виставки Після еміграції Пекича до Лондона в 1971 році югославська влада вважала його персоною нон ґрата і кілька років перешкоджала публікації його творів у Югославії. Нарешті, у 1975 році з'явилася книга «Успіння і смерть Ікара Губелкяна», яку згодом у 1980 році було перекладено польською, у 1982 році — угорською, у 1985 році — чеською та у 1992 році — французькою мовами.

У 1977 році він відправив рукопис есе «Як задобрити вампіра» на літературний конкурс Об'єднаних видавців Югославії, які визнали його найкращим надісланим твором, і книга була надрукована. Пізніше у 1980 році її було перекладено чеською, у 1985 році — польською, у 1992 році — італійською мовами, а англійський переклад з'явився у 2005 році. Частково заснований на власному досвіді Пекича у в'язниці та під слідством, роман показує методи, логіку та психологію сучасного тоталітарного режиму.

«Захист і останні дні» (1977), фантасмагорична сага, була перекладена польською та угорською мовами у 1982 році, чеською у 1983 році, французькою у 1989 році та шведською у 2003 році. Ці три романи в основному стосуються різних видів і на різних рівнях колабораціонізму в Югославії під час Другої світової війни.

Після більш ніж двох десятиліть підготовки та вивчення 1978 року перед читачами з'явився перший том семитомної фантасмагорії Пекича «Золоте руно» . Потім протягом 1978—1986 років з'явилися інші шість томів. З цим твором Пекич став одним із найважливіших сербських письменників. За цю сагу в 1987 році Пекич отримав премію Негоша, що відзначило його як одного з найкращих сучасних прозаїків Югославії. На думку журі Телебачення Сербії, цей роман увійшов до добірки десяти кращих романів, написаних сербською мовою в період з 1982 по 1992 рік. Зарубіжні критики порівнюють «Золоте руно» з «Уліссом» Джеймса Джойса, за структурою наративу класичного міфу, з «Будденброками» Томаса Манна через довгу сімейну історію та еволюцію довоєнного суспільства, як а також до «Контрапункту життя» Олдоса Гакслі через внутрішню напругу, яка проходить через лабіринт суперечливих точок зору. Проте «Золоте руно» відзначали як унікальне явище в літературі. Однією з очевидних особливостей є величезний обсяг і тематична складність. «Золоте руно» описує мандри поколінь Йогонів і через них досліджує історію Балкан. Перший, другий і третій томи були опубліковані французькою мовою в 2002, 2003 і 2004 роках.

У вісімдесятих Пекич написав щось абсолютно нове. Він зібрав матеріал для написання книги про втрачений острів Атлантиду з наміром дати нове пояснення коріння, розвитку та падіння нашої цивілізації. На додаток до класичних джерел, які надихнули його антропологічний інтерес, Пекич вирішив окреслити своє нове бачення майбутнього і таким чином уникнути обмежень «історичної моделі», з якою йому, безсумнівно, довелося стикатися в старих міфах. У результаті вийшло три книги: жанровий роман «Сказ» (1983), антропологічний роман «1999» (1984) і епопея «Атлантида» (1988). Ці книжки мали велику кількість видань у Сербії, а «Сказ» став бестселером. У 1988 році «Сказ» було перекладено іспанською, в 1994 році — угорською мовами, а «Атлантиду» в 1989 році — чеською мовою. За «Атлантиду» в 1988 році Пекич отримав «Премію Горанова». Цей роман було опубліковано в 1983 році. Це була читана книга вітчизняного автора того року та отримала нагороду Белградських переможців.

Вибрані твори Пекіча у 12 томах були надруковані наприкінці 1984 року і за них він отримав нагороду Асоціації письменників Сербії .

Між 1987 і 1990 роками вийшли у трьох томах «Роки, з'їдені сараною». Два уривки з першої книги були перекладені англійською мовою та опубліковані в літературних журналах Великої Британії. Це автобіографічно-мемуарна проза Пекича з оцінкою та поясненням повоєнних днів, життя та переслідувань буржуазії за комуністичного режиму. Ці книжки є не лише автобіографічними у класичному розумінні цього слова, оскільки Пекич також розглядає загальну ситуацію в Югославії після Другої світової війни, а також в інших країнах та їхніх пенітенціарних системах. В'язничне життя він малює як унікальну цивілізацію, а цивілізацію «свободи» — як особливий тип в'язниці. Цю трилогію було обрано як найкращу мемуарну прозу, і за неї у 1989 році Пекич отримав премію Мілоша Црнянського.

У 1989 році були надруковані готичні історії «Новий Єрусалим», за які як за літературні та культурні досягнення у 1990 році Пекіч отримав Травневу нагороду «Рукостиск» в Чорногорії . Два оповідання з цієї збірки опубліковано французькою, англійською та українською мовами в різних антологіях. Повість «Людина, яка їла смерть» з цієї книги була спеціально перекладена у Франції в 2005 році окремим виданням. 21 вересня 2005 року в ефір вийшла французька культурна радіостанція. цей твір Пекича був представлений як книга дня, тобто як найкраща книга іноземного письменника того року.

Кіно, театр і радіо

У 1970-х роках Пекич відзначився як один із найкращих сучасних драматургів Сербії. Він регулярно писав радіодрами для Westdeutscher Rundfunk у Кельні, а також для Süddeutscher Rundfunk у Штутгарті. З 27 п'єс, які були поставлені та/або надруковані в Сербії, 17 мали прем'єри в Німеччині. Багато з них були трансформовані в театральні та/або телевізійні драми та отримали численні нагороди. Шістнадцять із них були надруковані в його «Вибраних творах» у 1984 році. Його п'єсу «Генералі, або Споріднення по зброї» (1969) можна знайти в кожній антології сучасної сербської драматургії. У 1972 році вона отримала Театральну премію Стерія за комедію року, а також премію Кнегіня Міліца Крушевацького театру в 1991 році. Театральні п'єси Пекіча були дуже популярними та високо оціненими, найвідоміші з них — Цинцари або Листування (1979), яка заснований на четвертому томі «Золотого руна» і протягом 23 років програвалася 280 разів в Ательє 212 у Белграді. Пекич отримав першу премію Радіо Загреб за драму 186. Степеник (1982), а також першу премію на фестивалях в Охріді та Варні за «Як розважити пана Мартіна» (1990).

За свою кар'єру Пекич працював над багатьма фільмами, написав понад двадцять оригінальних сценаріїв і екранізував деякі зі своїх романів. Фільм «Час чудес» був обраний представляти Югославію на Каннському кінофестивалі в 1991 році, де Горан Паскалевич отримав нагороду за режисуру, а згодом фільм брав участь у фестивалях у Глазго, Москві, Монреалі та Врнячка-Баня. Премія критиків була вручена в Сан-Себастьяні в 1990 році. «Диявольський рай» (1989) («Те літо білих троянд»), заснований на сазі-фантасмагорії «Захист і останні дні», отримав нагороду на кінофестивалі в Токіо в 1989 році. Того ж року твір був обраний представляти Югославію на фестивалях у Монпельє (Франція), Пулі (Хорватія), Сан-Себастьяні (Іспанія), Лос-Анджелесі та Сан-Франциско (США).

Як позаштатний коментатор югославського відділу Всесвітньої секції BBC у Лондоні (1986—1991), Пекич щотижня читав свої «Листи з Лондона»; ці листи пізніше були надруковані в Югославії як «Листи з-за кордону», «Нові листи з-за кордону» та «Останні листи з-за кордону» (1987—1991). Кожна книжка містила п'ятдесят листів із дотепними та новаторськими спостереженнями про Англію та англійців. Листи транслювалися югославським і сербським слухачам, для яких Пекич особливо любив робити численні жартівливі порівняння між англійською мовою та нашим урядом, державою, звичаями та людьми. За ці книги в 1991 році він отримав премію Яші Ігнатовича в Угорщині. В тій же програмі ВВСПекич також мав серію про історію Великої Британії, яка була опублікована посмертно під назвою Сентиментальна історія Британської імперії (1992). За цю роботу він отримав Почесну нагороду БИГЗ, видавця книги. Твір друкувався кілька разів і мав великий успіх.