Ґо́ндор (, у перекладі — «Земля каменя») — у творах «Сильмариліон» і «Володар перснів» — велике південне королівство нуменорців у Середзем'ї. Третя частина «Володаря перснів» — «Повернення короля» — значною мірою розповідає про події, які відбувалися у Ґондорі під час Війни Персня та наступного відновлення королівства. Відомості про давнішу історію Ґондору можна знайти у Додатках до «Володаря перснів», у яких також розповідається і про заснування цього краю.
За Толкіном, Ґондор було засновано синами Еленділа Ісілдуром та Анаріоном, які стали вигнанцями після падіння острівного королівства Нуменор у 3320 році Другої епохиТолкін, Дж. Р. Р. Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. — Львів: Астролябія, 2006, с. 1010;. Разом з іншим королівством — Арнор, на північному заході Середзем'я, — Ґондор був останньою твердинею Людей Заходу. Першою столицею Ґондору було місто Осґіліат, заснована Еленділом і його синами Ісілдуром та Анаріоном у кінці Другої Епохи.
Після першого періоду зростання, у Третю Епоху Ґондор почали ослаблювати своїми нападами та підступами союзники Темного Володаря Саурона, унаслідок чого королівство поступово почало занепадати. Через це було втрачено ряд територій на південному та північному сході, а Ітілієн перетворився на спірне пограниччя між Ґондором та Мордором. Відновлення слави та величі Ґондору відбулося лише після остаточного падіння Саурона та коронації Араґорна.
Історія та географія Ґондору були розроблені Толкіном у кілька етапів у рамках роботи над своїм легендаріумом, яка продовжувалася також і під час написання «Володаря перснів». Його роль у історії «Володаря перснів» формувалася поступово, від чергової «декорації» для пригод гобітів у ранніх версіях до одного з ключових понять історії Середзем'я у пізніших. Еволюція історії Ґондору була проаналізована Крістофером Толкіном у «Історії Середзем'я», а сама історія привернула до себе увагу багатьох пізніших дослідників та шанувальників творчості .
Історія Ґондору Історія Ґондору більш-менш докладно описана у кількох працях Дж. Р. Р. Толкіна. Уперше Ґондор як такий згадується у розділі ІІ «Рада в Елронда» другої книги «Володаря Перстенів» разом з коротким викладенням історії Другої та Третьої ЕпохТолкін, Дж. Р. Р. Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. — Львів: Астролябія, 2006, с. 231;. Історія Ґондору у Третю Епоху більш докладно описана у Додатках до «Володаря Перстенів», а також у «Сильмариліоні». Крім того, розповіді про окремі події історії Ґондору містяться також у «Незакінчених оповіданнях».
Утворення Ґондору та Останній Союз Землі, які пізніше стали називатися Ґондором, були широко колонізовані нуменорцями приблизно від середини Другої Епохи, особливо Друзями Ельфів, вірними дому ЕленділаТолкін, Дж. Р. Р. Сильмариліон. Підготував до видання Крістофер Толкін. / Перекл. з англ. Катерина Оніщук. — Львів: Астролябія, 2008, c. 303;. Коли сини Еленділа, Ісілдур та Анаріон висадилися у Середзем'ї після затоплення Нуменору, їх радо зустріли колоністи, після чого обидва брати разом почали правити цією землею, у той час, як Еленділа було визнано Верховним Королем усіх земель дунедайнівТолкін, Дж. Р. Р. Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. — Львів: Астролябія, 2006, с. 963;. У самому Південному Королівстві місцями проживання Ісілдура та Анаріона були, відповідно, Мінас-Ітіль та Мінас-Анор, а столиця Осґіліат розташовувалася між їхніми володіннями, поділена навпіл річкою АндуїнТолкін, Дж. Р. Р. Сильмариліон. Підготував до видання Крістофер Толкін. / Перекл. з англ. Катерина Оніщук. — Львів: Астролябія, 2008, c. 303—304;.
Утім, Саурон теж уцілів після знищення Нуменору і потайки повернувся до землі Мордору на схід від Ґондору. Невдовзі він розпочав війну проти нуменорських королівств, сподіваючись знищити їх до того, як вони наберуть силу. Він захопив Мінас-Ітіль, але Ісілдур утік та уплив на кораблі до Арнору, у той же час Анаріон обороняв ОсґіліатТолкін, Дж. Р. Р. Сильмариліон. Підготував до видання Крістофер Толкін. / Перекл. з англ. Катерина Оніщук. — Львів: Астролябія, 2008, c. 306;. Еленділ та ельфійський король Ґіл-ґалад утворили Останній Союз ельфів та людей, і разом з Ісілдуром та Анаріоном узяли у облогу та здолали сили Мордору. Саурона було переможено, але Єдиний Перстень не було знищено, позаяк його забрав собі Ісілдур як віру за загиблих батька та брата. Через це Саурон уцілів та зміг відновити сили у наступну епоху.
Оскільки Еленділ та Анаріон загинули у війні, Ісілдур передав правління над Ґондором синові Анаріона Менелділу та вирушив на північ, щоб перебрати правління над Арнором. Титул Верховного Короля дунаданів також перейшов до нього після смерті Еленділа. Утім, Ісілдур та троє його старших синів потрапили у засідку та були убиті орками на Ірисових поляхTolkien, J. R. R. (1980), Christopher Tolkien, ed., Unfinished Tales, Boston: Houghton Mifflin, part III «The Third Age», chapter I «Disaster of the Gladden Fields»;. Молодший син Ісілдура Валанділ не намагався повернути титул свого батька як правителя Ґондору, і тому королівством самостійно управляли Менелділ та його нащадки, допоки зі смертю останнього короля Еарнура їхня династія не обірвалася.
Золотий вік Ґондору Протягом першого тисячоліття Третьої Епохи Ґондор перемагав у війнах, і його багатство та сила тільки зростали та примножувалися. Після перемоги над Сауроном, вартові Ґондору наглядали за землями Мордору, щоб не дати злу повернутися назад. У 490 році Третьої Епохи багатовіковий спокій Ґондору скінчився, позаяк східняни розпочали перше з багатьох своїх вторгненьТолкін, Дж. Р. Р. Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. — Львів: Астролябія, 2006, с. 1011;. Ця війна тривала протягом усього наступного століття, і за її результатами Ґондору дісталися великі території Руну на північ від Мордору.
У часи правління чотирьох «Морських Королів» у Ґондорі було створено потужний флот, і влада Південного Королівства поширилася на узбережжя на південь від Гирла Андуїна. У 933 році Третьої Епохи Ґондор захопив південне портове місто Умбар, яким раніше володіли нащадки Чорних нуменорцівТолкін, Дж. Р. Р. Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. — Львів: Астролябія, 2006, с. 970, 1012;. Пізніше гарадрими перемогли Ґондор у битві у тих землях та розпочали облогу Умбара, однак король Гьярмендакіл І, посиливши свої армію та флот, змусив королів Гараду відступити після великої перемоги над ними у 1050 році Третьої Епохи.
Ґондор досягнув вершини своєї могутності у часи правління Г'ярмендакіла, контролюючи велику територію та утвердившись над сусідніми народами, як-от гарадрими та північани з Долин Андуїна. Мордор був відрізаний від зовнішнього світу та перебував під охороною фортець. Під час правління Атанатара Славетного, спадкоємця Г'ярмендакіла І, слава та багатство королівства досягли таких розмірів, що, як розповідається у «Володарі Перстенів», люди говорили: «У Ґондорі коштовне каміння— це галька, якою бавляться діти»Толкін, Дж. Р. Р. Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. — Львів: Астролябія, 2006, с. 971;.
Занепад Ґондору Уже під час правління Атанатара та двох його синів, які розкошували у лінощах та майже нічого не робили для аби зберегти успадковану силу, Ґондор почав занепадати. Найперше у цей час було занедбано нагляд за Мордором. Однак велике зло прийшло до Ґондору лише під час правління Валакара, коли почалися міжусобиці. Міналкар, син Калмакіла, був енергійною людиною, і король Нармакіл 1240 року, щоб позбутися усіх турбот, зробив його регентом королівства. Відтоді Міналкар правив Ґондором від імені короля, поки не успадкував батьківський трон.
1428 року Міналкар очолив велике військо й між Рованіоном та Рунійським Морем розбив велику армію східнян та зруйнував усі їхні табори та поселення на схід від Моря. Після цієї перемоги він прийняв ім'я Ромендакіл II. Повернувшись до Ґондору, Ромендакіл укріпив західний берег Андуїна аж до місця впадіння Світлої та заборонив чужинцям спускатися Великою Річкою униз до Емін-Муїлу. Але оскільки йому були потрібні люди, й він прагнув посилити союз між Ґондором та північанами, то прийняв багатьох з них на службу, а декому навіть подарував високі чини у своєму війську. Року 1250 Ромендакіл відправив свого сина Валакара пожити серед північан, щоб вивчити мову, звичаї та прагнення цього народу. Валакар, перебуваючи там, одружився з Відумаві, місцевою правителькою Відугавії, і повернувся до Ґондору лише через кілька років.
Цей шлюб за своїми наслідками виявився катастрофічним для Ґондору: коли стало відомо, що спадкоємцем трону стане Валакарів син Елдакар, напівкровка, що у юності носив ім'я народу своєї матері, Вінітарія, південні області краю учинили заколот. Після смерті Валакара кілька членів Дому Анаріона зажадали для себе корони Ґондору, і у 1432 році Третьої Епохи у королівстві розпочалася повномасштабна громадянська війна, відома як Братовбивча. Найбільшою підтримкою серед повстанців користувався Кастамир, який узяв у облогу та захопив Осґіліат. Елдакар зміг утекти на свою батьківщину до Рованіону, але його старший син Орненділ потрапив у полон та був страчений. Однак Кастамир проявив себе жорстоким, зарозумілим та поганим правителем, викликавши до себе ненависть мешканців Мінас-Анора та Ітілієна. Унаслідок цього Елдакар по поверненні за кілька років з союзниками з півночі, отримав велику підтримку та здолав Кастамира та його армію. Утім, сини Кастамира втекли до Умбару, який ще довго утримували під своїм контролемТолкін, Дж. Р. Р. Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. — Львів: Астролябія, 2006, с. 972—973;.
У наступному столітті королі Гараду, порушивши домовленості унаслідок Братовбивчої війни та втрати Умбару, вторглися до Південного Ґондору, однак після десяти років війни були розбиті Гьярмендакілом ІІ. 1631 року Третьої Епохи правнуки Кастамира Ангамайте та Сангагьяндо організували руйнівний наліт на Пеларгір та навіть убили короля МінарділаTolkien, J. R. R. (1996), Christopher Tolkien, ed., The Peoples of Middle-earth, Boston: Houghton Mifflin, «The Heirs of Elendil»;Толкін, Дж. Р. Р. Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. — Львів: Астролябія, 2006, с. 973;. Втрати у Братовбивчій та південних війнах були дещо відновлені за рахунок людей півночі, однак населення Ґондору суттєво зменшилося з початком Смертельної моровиці у 1636 році. Багато славетних нуменорських родів було знищено у Братовбивчій війні, а моровиця здесяткувала населення Осґіліата та Мінас-Ітіля. Фортеці, що мали наглядати за Мордором, спорожніли, то ж лихі створіння отримали змогу повернутися назад. На щастя, моровиця підкосила і ворогів Ґондору, і тому королівство отримало більше ста років для відновлення сил. У часи короля Тарондора столицю було напостійно перенесено з Осґіліата до Мінас-Анора, бо Осґіліат був тепер частково спустошений та почав руйнуватися. Мало хто з тих, хто втік від моровиці до Ітілієна або у західні долини, бажав повернутися назад.
У 1810 році король Телумегтар посилив ґондорський флот, який переміг корсарів Умбару та відвоював гавань, яку, втім, було втрачено під час чергового вторгнення гарадримів до ҐондоруТолкін, Дж. Р. Р. Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. — Львів: Астролябія, 2006, с. 974, 1013;. Нова загроза виникла через сорок років потому, коли один з східняцьких народів, знаний як «візники», переміг північан та вдерся до східного Ґондору. Року 1856 у битві на березі Андуїна вони вбили короля Нармакіла ІІ. Населення східного та південного Рованіону потрапило у рабство, а кордони Ґондору на деякий час стиснулися до Андуїна та Емін-Муїл.