Італійське Відродження або італійський Ренесанс ( [rinaʃʃiˈmento]) — важлива епоха в історії Європи, що заклала основи нової європейської культуриАполлон. Изобразительное и декоративное искусство. Архитектура. Терминологический словарь. — М.: НИИ теории и истории изобразительных искусств РАХ—Эллис Лак, 1997. — С. 101.
Італія була першою європейською країною (попри те, що цілісне державне утворення склалося лише в XIX столітті), якій європейські народи завдячують великим змінам і досягненням у різних галузях людської діяльності. Епоха Відродження почалася в Італії в XIV столітті, в період проторенесансу, або треченто (культури 1300-х років) і тривала аж до XVI століття, ознаменувавши перехід від середньовічної до сучасної Європи. Розквіт ренесансної культури припадає на XV—XVI століття, де виділяють високе Відродження (від кінця 1490-х років, до першої чверті XVI століття). У країнах Центральної та Північної Європи епоха Відродження настала пізніше та набула специфічних рис (див. Північне Відродження та Французький Ренесанс).
Походження терміна Італійське слово «rinàscita» зустрічається в «Коментарях» Лоренцо Гіберті (I Commentari, 1452—1455), книзі про художників його часу, звідки це слово запозичив Джорджо Вазарі, який склав «Життєписи найславетніших живописців, скульпторів та архітекторів» (1550). Вазарі відзначив цим словом діяльність своїх попередників, художників початку XVI століття, «після довгих років занепаду в період середньовіччя та варварства». Він писав «про пелену, яка заволокла уми людей» і яка несподівано «чи Божою милістю, чи то під впливом зірок спала» і художники раптом побачили «справді прекрасне». За його визначенням, «Відродження — це повернення людини до свого гармонійного природного стану у відносинах із природою». Тому «природа — це зразок, а давні — школа». Час, що передує Відродженню, гуманісти називали «темними віками»Гарэн Э. Проблемы итальянского Возрождения. — М.: Прогресс, 1986. — С. 35—36.
1855 року французький історик Жуль Мішле дав «кальку» італійського терміна в назві сьомого тома «Історії Франції»Февр Л. Как Жюль Мишле открыл Возрождение (1950) //Бои за историю. Серия: Памятники исторической мысли. — М.: Наука, 1991. — С. 377—387. — ISBN 5-02-009042-5. 1860 року опубліковано працю швейцарського історика Якоба Буркгардта «Культура Італії в епоху Відродження» (Die Kultur der Renaissance in Italien). Відтоді слова «відродження» та «ренесанс» стали синонімами та загальноприйнятими для позначення переломної доби в історії культури.
Ідейні основи культури італійського Відродження Відмінна риса епохи Відродження — світський характер культури, її гуманізм та антропоцентризм, зростання інтересу до античності. Формування нової ренесансної ідеології відбувалося в Італії за відсутності цілісної держави та міжусобних воєн у обстановці боротьби міст-республік за економічну і політичну незалежність і свободи творчої особистості. Проте, традиційній тезі про вирішальне значення економічних факторів: розширення торгівлі та товарно-грошових відносин, розвитку мануфактурного виробництва, нині надають усе меншого значення. Перелом у духовній культурі виник унаслідок природної еволюції релігійного світогляду та розширення уявлень про навколишній світ. Щодо мистецтва очевидно, що античність середньовічні майстри знали й раніше, і навіть використовували форми античного мистецтва у своїх творахПанофский Э. Ренессанс и «ренессансы» в искусстве Запада. — М.: Искусство, 1998. — С. 51, але, згідно з визначенням Вазарі, їх спотворювали і «тільки в Італії кінця XV — початку XVI століття відбулася контамінація — органічне злиття прекрасних форм, створених в античності, з новими ідеями християнського гуманізму та пантеїзму»Власов В. Г. Возрождение // Новый энциклопедический словарь изобразительного искусства. В 10 т. — СПб.: Азбука-Классика. — Т. II, 2004. — С. 471—472.
Мистецтво італійського Відродження Найвідомішими здобутками італійського Відродження є твори образотворчого мистецтва та архітектури. В цю епоху починається процес розмежування видів мистецтва та формування жанрової структури творів. Крім художньої творчості цей період характеризується визначними досягненнями в літературі, музиці, філософії та в різних видах наук. Наприкінці XV століття Італія ще не була окремою державою, але діяльність видатних італійців виявилася неперевершеною аж до 1600-х років. В епоху Відродження Італія була поділена на малі міста-держави та князівства. Італійське Відродження почалося в Тоскані (Центральна Італія), з центром у місті ФлоренціяBurke, P., The European Renaissance: Centre and Peripheries (1998), трохи торкнулося Венеції, де відчувався вплив античності через Візантію. Найвищі здобутки художників Відродження пов'язані з Римом, оскільки саме у Вічному місті вони могли відчути безпосередній вплив спадщини античної культури. Італійське Відродження досягло піку на початку XVI століття, а потім, за часів іноземних вторгнень, які занурили Італію в хаос італійських воєн, змінилося мистецтвом маньєризму та бароко. Однак ідеали епохи Відродження пережили свій час і поширилися по всій Європі, вплинувши на північне Відродження і подальшу епоху Просвітництва.
Широко відомі культурні здобутки італійського Ренесансу. Опис літератури епохи Відродження зазвичай починають із творчості Франческо Петрарки. У віршованій збірці сонетів Canzoniere Петрарка оспівує свою любов до Лаури, свою скорботу з приводу втрати коханої. Відомий його сучасник Боккаччо, автор збірки новел «Декамерон», присвяченого темі кохання у різних його видах. Відомі поети XV століття: Луїджі Пульчі (автор Морганту), Матео Боярдо (Закоханий Роланд), Лудовіко Аріосто (Несамовитий Роланд). У XV столітті працювали такі письменники, як поет Поліціано та філософ неоплатонік Марсіліо Фічіно, який багато переклав із латини та грецької. На початку XVI століття письменник Кастільйоне (Книга Царедворця) виклав своє бачення ідеального джентльмена та леді. Італійський мислитель та філософ Макіавеллі виступав прихильником сильної державної влади. Для її зміцнення він допускав застосування будь-яких засобів, що висловив у своїй відомій праці «Державець», опублікованій 1532 року.
Італійський живопис епохи Відродження мав вплив на європейський живопис протягом століть. У цей час там працювали художники Джотто ді Бондоне, Мазаччо, фра Анджеліко, П'єро делла Франческа, Доменіко Гірландайо, Перуджіно, Мікеланджело, Рафаель Санті, Сандро Боттічеллі, Леонардо да Вінчі та Тіціан.
Архітектура італійського Відродження відома за роботами архітекторів Філіппо Брунеллескі, Леона-Баттісти Альберті, Андреа Палладіо та Донато Браманте. Серед їхніх робіт — кафедральний собор Флоренції, собор Святого Петра в Римі, кафедральний собор Темпіо Малатестіано в Ріміні, багато чудових особняків.
Витоки та передумови
Північна та центральна Італія у пізньому Середньовіччі
У міру того, як в Італії наближалася епоха Відродження, одна криза за іншою траплялися в Західній Європі. У XIII столітті зазнала невдачі серія релігійних хрестових походів, спрямованих на «звільнення» Єрусалиму (Гробу Господнього) від турків-сельджуків. Послаблювалася влада імператора Священної Римської імперії, яку заснував у X столітті король Оттоном I Великий. У другій половині ХІІІ століття імперія втрачає владу над Італією. Церква, яка ніколи не була такою сильною, як у середні віки, почала поступово втрачати свою непорушність і монолітність. Тривожним симптомом став так званий «Авіньйонський полон пап» (1309—1377), коли натиском французького короля папську резиденцію перенесли з Риму на південь Франції, в Авіньйон. Для сучасників Рим був не лише географічним поняттям, з ним пов'язувалася ідея вічності й непорушності як церковної столиці, так і всієї християнської церкви. Настали часи «Великого розколу», ознаменованого запеклими розбратами в самій папській курії. Після Великого розколу відбувся остаточний поділ церкви на римсько-католицьку церкву на Заході з центром у Римі та Православну — на Сході з центром у Константинополі. Наближалася Реформація, спрямована на реформування католицького християнства відповідно до Біблії.
У пізньому Середньовіччі (близько 1300 року й раніше) регіон Лаціо, колишній центр Римської імперії та Південна Італія були в цілому біднішими, ніж міста на півночі Італії. Рим був містом стародавніх руїн, Папська область була слабко організованою і вразливою для зовнішнього втручання з боку Франції, а згодом і Іспанії. Середня Італія була відсталим, переважно землеробським районом.
Сицилія якийсь час була під іноземним пануванням, там господарювали араби, потім нормани. У Сицилії протягом 150 років процвітав мусульманський Сицилійський емірат, два століття там було норманське Сицилійське королівство, потім королівство Гогенштауфенів.
Північні та Центральні райони Італії були багатшими, ніж південні. Цей регіон був одним із найбагатших у Європі. У хрестових походах встановлено міцні торговельні зв'язки з Левантом (країни східної частини Середземного моря — Сирія, Ліван, Ізраїль, Йорданія, Палестина, Єгипет, Туреччина), а четвертий хрестовий похід зробив багато, щоб знищити Візантійську Римську імперію, як суперника венеційців і генуезців.
У разі феодальної роздробленості Італії, за відсутності єдиного державного центру, особлива роль випала економічно розвиненим містам, які досягли високого культурного злету.
Основні торгові шляхи зі сходу проходили через Візантійську імперію, або арабські землі і далі в порти Генуя, Піза та Венеція. Розкішні товари, куплені в Леванті, наприклад, спеції, барвники та шовк, завозилися до Італії, а потім перепродувалися по всій Європі.
Міста-держави наживалися також на використанні багатих сільськогосподарських земель у долині річки По. На шампанських ярмарках закуповувалися такі товари, як вовна, пшениця, дорогоцінні метали з Франції та Німеччини. Значна торгівля велася з країнами від Єгипту до Балтійського регіону.
Торгівля в Північній Італії робила країну процвітаючою державою. Флоренція стала одним із найбагатших міст Північної Італії завдяки вовняній текстильній продукції, що вироблялася під контролем торгової гільдії Арте Делла Лана (Arte della Lana).
Італійські торгові шляхи, що проходили по всьому Середземномор'ю та за його межами, були важливими провідниками культури і знань. Вчені, які мігрували до Італії під час і після османських завоювань Візантії у XII—XV століттях, проводили лінгвістичні дослідження епохи Відродження в нещодавно створеній академії у Флоренції та Венеції. Вчені гуманісти розшукували в монастирських бібліотеках стародавні рукописи, вони відновили праці Тацита та інших латинських авторів.
Тринадцяте століття
У XIII столітті в більшій частині Європи спостерігалося значне економічне зростання. Торгові шляхи з італійських держав пов'язували порти Середземномор'я із портами країн Ганзейської унії — балтійського та північних регіонів Європи. Економіка італійських міст-держав за цей період виросла настільки, що міста де-факто ставали повністю незалежними від Священної Римської імперії. У цей період в економіці італійських держав розвивалася сучасна інфраструктура з акціонерними товариствами, міжнародною банківською системою, валютним ринком та страхуваннямBurke 1999, p. 232. Флоренція стала центром фінансової системи, а її золотий флорин став основною валютою в регіональній міжнародній торгівлі.
У Європі в середні віки панував новий меркантильний правлячий клас, який накопичив свої багатства, експлуатуючи трудящих. Особливістю Високого Середньовіччя у Північній Італії був розквіт міських комун, що вийшли з-під контролю єпископів та місцевих графів. Занепад феодалізму та зростання міст впливали один на одного; так, попит на предмети розкоші привів до збільшення товарообігу, що привело до збільшення кількості багатих торговців, які, своєю чергою, вимагали дорожчих товарів. У цій атмосфері надмірностей виникла потреба у створенні візуальних символів багатства, що дають можливість показувати оточенню свій достаток та смак.