Миколаївський судовий процес — один із повоєнних радянських відкритих судів щодо іноземців, звинувачених у скоєнні військових злочинів у період Другої світової війни. Перед судом у Миколаєві представили 9 німецьких військовослужбовців на чолі із генерал-лейтенантом Германом Вінклером. Їх звинувачували у військових злочинах, скоєних на території Миколаївської області Української РСР у період її окупації: руйнування об'єктів Миколаєва перед відступом, масові вбивства радянських військовополонених та цивільного населення (зокрема євреїв та ромів), примусове вивезення цивільного населення до Німеччини. Усіх підсудних було визнано винними та засуджено: 7 осіб (включаючи Вінклера) були публічно повішені в Миколаєві, а двоє отримали довгі строки каторжних робіт.
Підготовка 30 листопада 1945 року на адресу наркомів внутрішніх справ і державної безпеки УРСР В. Рясного і С. Савченка, а також начальника управління контррозвідки «СМЕРШ» Київського військового округу М. Осетрова з Москви було відправлено директивну вказівку їх безпосередніх начальників — С. Круглова, Б. Кобулова і В. Абакумова.
Із листа випливало, що, згідно з рішенням «директивних органів», у містах Києві та Миколаєві «будуть проведені відкриті судові процеси над групою викритих у звірствах проти радянських громадян колишніх військовослужбовців німецької армії і німецьких каральних органів». Далі в листі визначалися конкретні терміни проведення слідства та суду, називалися затверджені «на горі» кандидатури голови суду й представника державного обвинувачення. Зокрема, слідство у «Миколаївській справі» мало закінчитися 5 січня 1946 року, а власне судовий процес розпочатися вже 10 січня. Головою суду на процесі в Миколаєві московські зверхники призначили голову військового трибуналу Одеського військового округу, полковника юстиції О. Зонова, а державним обвинувачем — прокурора військ НКВС Українського округу, полковника юстиції І. Ф. Семашка.
Із формулюванням — «для надання практичної допомоги», а фактично з особливими повноваженнями нагляду за діями своїх українських структур, із Москви до Миколаєва була направлена група оперативних працівників НКВС і НКДБ СРСР, а також Головного управління «СМЕРШ». До її складу входило десять осіб під керівництвом начальника 1-го відділу Оперативного управління ГУПВІ НКВС СРСР, генерала-майора Дроздова. У листі акцентувалася увага на «особливому політичному значенні» майбутнього судового процесу, висвітленні його ходу в місцевій і центральній пресі. У зв'язку з цим від організаторів було потрібно «мобілізувати всі наявні можливості на забезпечення високого рівня слідчої підготовки і самого судового процесу». Далі, з властивим для апаратної стилістики формулюванням — «пропонуємо», йшов докладний (із 10 пунктів) перелік заходів, які належало здійснити в процесі підготовки і проведення наміченого слідства й суду.
Характерною деталлю, властивою стилю й методам роботи фактично підконтрольних лише Й. Сталіну силових структур режиму, є маленька приписка в кінці документа: «З цим листом ознайомте Першого секретаря ЦК КП(б) України». Ця деталь добре ілюструє те, як мало залежало в Українській РСР від її політичного керівництва.
Практично відразу після того, як згадану письмову вказівку 3 грудня 1945 року було зареєстровано вхідним документом у Секретаріаті НКВС УРСР, почалося його практичне виконання. Фактично весь обсяг оперативно-слідчої та агентурної роботи, пов'язаної з підготовкою судового процесу в Миколаєві (як, втім, і в Києві), був покладений на Оперативний відділ УПВІ НКВС Української РСР, очолюваний тоді підполковником М. Тимошенком. У Миколаєві всю роботу з підготовки процесу координувало обласне Управління НКВС на чолі з полковником Хоруженком, а також відряджений з Москви генерал-майор Дроздов.
Особливу увагу було звернуто на свідків процесу. У цьому зв'язку, за погодженням із Миколаївським обкомом КП(б) України, з найбільш постраждалих під час окупації районів області добиралися й відповідно «готувалися» до процесу свідки з числа партійно-радянського активу та інтелігенції. Вони мусили свідчити «про всі звірства та злодіяння, скоєні окупантами [...] на території цих районів».
Обвинувачені Як обвинувачених у справі було залучено 9 військовослужбовців німецької армії:
Герман Вінклер ( у 1888 році в місті Дрезден) — генерал-лейтенант німецької армії, колишній комендант міста Миколаєва; Ганс Занднер ( у 1915 році в місті Ессен) — оберштурмфюрер СС, колишній начальник поліції безпеки (СД); Макс Людвіг Бютнер ( у 1904 році в місті Ашафенбург) — майор, колишній начальник жандармського управління Миколаївської області; Франц Кандлер ( у 1897 році в місті Штокерау) — капітан, колишній начальник жандармерії Херсона; Рудольф Міхель ( у 1904 році в місті Циттау) — колишній начальник жандармерії Березнегуватського району; Франц Вітцлеб ( у 1900 році в селі Гросрудштадт) — колишній начальник охоронної поліції Миколаєва; Генріх Шмале ( у 1893 році в селі Генемюнден) — колишній заступник начальника охоронної поліції Миколаєва; Роберт Берг ( у 1913 році в селі Люнтов) — фельдфебель польової жандармерії Миколаєва; Йоганн Хапп ( у 1913 році в селі Ферде) — оберєфрейтор 783-го охоронного батальйону у Миколаєві.
Ще один початковий фігурант на процесі — Ріхард Бартмус, який служив з листопада 1941 року до листопада 1942-го в охоронній поліції Миколаєва, в ході слідства був виведений з числа підсудних. Його місце на лаві підсудних мав посісти інший чиновник Миколаївської жандармерії — Фотт. Бартмуса планувалося використати як свідка, оскільки проти нього була надто мала доказова база для обвинувачення. Втім, задум НКВС із залученням до суду замість Бартмуса колишнього чиновника жандармерії Фотта не зовсім вдалався. Доказів, зібраних проти нього, мабуть все ж таки не вистачило для обвинувачення.
Звинувачення Матеріалами Надзвичайної Державної комісії зі встановлення та розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників та даними слідства було встановлено, що за період тимчасової окупації було розстріляно 74 600 мирних громадян, викрадено в рабство понад 25 000 (за іншою інформацією — понад 60 000) осіб, знищено 30 680 військовополонених та завдано матеріальних збитків народному господарству області на суму понад 17 мільярдів рублів.
Слідством встановлено, що з моменту зайняття німецькими загарбниками міста Миколаєва 16 серпня 1941 року там почалися масові арешти та вбивства мирного населення, а також радянських військовополонених. Все це проводилося за заздалегідь розробленим планом гітлерівського верховного командування.
Обвинувачений у справі оберштурмфюрер СС Ганс Занднер, який обіймав у Миколаєві посаду начальника управління поліції безпеки, свідчив: «...за кілька днів до початку військових дій проти СРСР західна та південна його частина були розбиті на сектори для оперативного обслуговування. Кожен сектор ділився на оперативні групи та команди. Особовий склад груп та команд комплектувався із співробітників гестапо, СД (служба безпеки — прим.), кримінальної поліції, солдатів СС і, частково, солдатів шуцполіції (охоронної поліції — прим.). Кожна оперативна команда рухалася слідом за наступаючими частинами німецької армії та із заняттям населеного пункту чи міста здійснювала вилучення радянського активу, євреїв та інших неблагонадійних для німецької армії осіб та знищувала їх шляхом розстрілу»Як встановлено слідством, нацистський терор у Миколаєві та Миколаївській області ставив своїм основним завданням масове винищення радянських громадян та вирізнявся винятковим звірством. Людей хапали без жодних причин і приводів, катували їх у катівнях жандармерії та гестапо, розстрілювали та вішали. Низка свідків підтвердила, що заарештованих мирних громадян у критих автомашинах підвозили до високої кам'яної стіни передмістя Темвод, де партіями розстрілювали над заздалегідь підготовленими ямами на території концентраційного табору «Шталаг-364». Разом із убитими в ями кидали і живих людей.
Поголовному винищенню зазнавали євреї та роми.
Допитаний у справі свідок священик Свидоровський в такий спосіб малює картину масового розстрілу євреїв у місті Миколаєві:«У вересні 1941 року за наказом коменданта та начальника поліції все єврейське населення — діти, дорослі та старі — мали покинути місто Миколаїв. Вранці 14 вересня вулиці, що ведуть до цвинтаря, були забиті євреями, що йдуть. Населення міста з плачем проводжало натовп євреїв, що йшли на цвинтар. Я особисто сам був очевидцем ходи євреїв-смертників, сам ходив до цвинтаря, забитого євреями в кількості 10 тисяч людей різного віку... Протягом трьох днів гестапо, поліція та жандармерія на автомашинах вивозили з цвинтаря євреїв і розстрілювали в яру»
Захист Три Одеські адвокати, які виступили на процесі — Беклешев, Биков, Білостоцький і Шеришевский, виконуючи свій службовий обов'язок, просили членів Військового Трибуналу пом'якшити вирок своїм підзахисним. Підсудний Роберт Берг відмовився від послуг наданого йому адвоката та особисто виступив на свій захист.
Процес 10 січня 1946 року Військовий трибунал Одеського військового округу розпочав слухання справи групи колишніх військовослужбовців німецької армії, звинувачених у масових злочинах, скоєних біля Миколаївської області під час тимчасової окупації. Влада потурбувалася й про те, щоб судовий процес, що готувався, зовні видавався якомога публічнішим. Саме з цією метою для засідань військового трибуналу було обрано приміщення міського театру (теоретично, для засідань використовувалося приміщення Миколаївського театру драми та музичної комедії), здатне вмістити сотні людей. Контингент присутніх ретельно відбирало НКВС. Вже першого дня в залі суду, як випливає з доповіді НКВС УРСР на адресу вищого керівництва республіки, були присутні «понад 600 осіб трудящих міста й сільських районів, а також партійно-радянський актив і військовослужбовці». Забезпечувалося висвітлення ходу процесу на радіо, у місцевій, республіканській і центральній пресі. Працювала група з трьох кінооператорів, що знімали документальний фільм у залі суду. Всі ці кроки НКВС свідчили про важливе ідеологічне і політичне значення, що його надавала Москва відкритому судового процесу в Миколаєві. Паралельно з проведенням оперативно-слідчих заходів радянські спецслужби подбали й про забезпечення громадського порядку як на самому судовому засіданні, так і в місті. Охорону здійснювали бійці й офіцери, відібрані зі складу дислокованого на місці конвойного полку НКВС. Було підкріплено патрулювання вулиць Миколаєва, «вжито заходів щодо посилення роботи міліції по боротьбі з кримінально-злочинним елементом». Маючи намір не афішувати публічно свою більш ніж активну участь в судовому процесі, керівництво НКВС СРСР дало вказівку екіпірувати конвой і охорону в залі суду в червоноармійські однострої. Відібрані в Одесі адвокати підсудних військовополонених-німців також проходили ретельну перевірку в НКВС.
Судове засідання, що транслювалося міською радіомережею Миколаєва, відкрилося оголошенням обвинувального висновку. Державний обвинувач, полковник юстиції І. Ф. Семашко виклав суду встановлені в ході попереднього судового слухання факти злочинної діяльності підсудних німецьких військовополонених і звинуватив їх у «[...] масовому винищуванні мирних радянських громадян і військовополонених Червоної армії, вигнанні в рабство до Німеччини радянських громадян, жахливих злочинах проти людяності, руйнуваннях міст, сіл і величезних матеріальних збитках, завданих внаслідок господарювання німецько-фашистських окупантів». Конкретно окресливши військовому трибуналу суть висунутих проти кожного із підсудних звинувачень, прокурор поставив вимогу про застосування до усіх без винятку військових злочинців смертної кари через повішення. Як видно з доповідної записки про хід судового процесу: «Ця вимога державного обвинувача була зустрінута одностайними й довго нестихаючими оплесками трудящих міста Миколаєва, які переповнили залу судового засідання».