Морейська війна (), також відома як Шоста османсько-венеційська війна — війна, що велась між Венеційською республікою та Османською імперією в 1684—1699 роках і була частиною ширшого османсько-європейського конфлікту, відомого як «Велика турецька війна». Військові дії між венеційцями та османами проходили від Далмації до Егейського моря, але головною кампанією війни було завоювання венеційцями півострова Морея (Пелопоннес) на півдні Греції. Венеційцы прагнули помститися за втрату Криту під час нещодавньої Кандійської війни (1645—1669). В цей час Османська імперія була втягнута у боротьбу на півночі проти Габсбургівпочинаючи з невдалої спроби Османської імперії завоювати Відень і закінчуючи тим, що Габсбурги завоювали Буду та всю Угорщину, що позбавило Османську імперію можливості зосередити свої сили проти венеційців. Таким чином, Морейська війна була єдиним з усіх численних османсько-венеційських протистоянь, з якого Венеція вийшла переможцем, захопивши у османів значні території. Проте експансіоністське відродження Венеції було недовгим, оскільки усі надбання венеційців в результаті Морейської війни були втрачені вже під час наступної, так завної Другої Морейської війни, яка відбулась в 1714—1718 роках.

Передумови Ще з часів поділу Візантійської імперії після Четвертого хрестового походу, Венеція утримувала кілька островів в Егейському та Іонічному морях, а також низку стратегічно розташованих фортець вздовж узбережжя материкової Греції. З піднесенням Османської імперії, протягом XVI — початку XVII століть в пятьох османсько-венеційських війнах Венеція втратили більшість із них, включаючи Кіпр та Евбею (Негропонт) на користь Османської імперії. Між 1645 і 1669 роками венеційці й османи вели довгу й витратну війну за останнє велике венеційське володіння в Егейському морі — острів Крит. Під час цієї війни венеційський командувач Франческо Морозіні вступив у контакт із повсталими маніотами в Мореї (Пелопонеському півострові) в Греції. Вони домовилися провести спільний похід в Мореї. У 1659 році Морозіні висадився в Мореї і разом з маніотами захопив Каламату. Невдовзі після цього він був змушений повернутися на Крит, і пелопоннеська авантюра провалилася.

Протягом XVII століття османи залишалися головною політичною та військовою силою в Європі, але ознаки занепаду були очевидними: османська економіка страждала через приток в Європу золота та срібла з Америки, дедалі більшого незбалансованого бюджету та неодноразової девальвації валюти, у той час як традиційна кавалерійська система тимаріотів і яничари, які становили ядро османської армії, втрачали якість і дедалі більше їх замінювали іррегулярні сили, які поступалися регулярним європейським арміям. Реформаційні зусилля султана Мурада IV (правив в 1623—1640 роках), та вміла адміністрація династії великих візирів Кепрюлю, члени якої безперервно керували Імперією в 1656—1683 роках, зуміла утримати владу Османської імперії та навіть завоювати Крит, але довга та тривала Кандійська війна виснажила Османські ресурси.

В результаті Польсько-османської війни (1672–76) османи забезпечили свою останню територіальну експансію в Європі завоюванням Поділля, а потім спробували напасти на територію правобережної України, але були відбиті росіянами. За Бахчисарайським договором річка Дніпро стала кордоном між Османською імперією та Росією.

У 1683 році спалахнула нова війна між Австрією та османами, коли велика османська армія просувалася до Відня. Османська облога була прорвана в битві під Віднем королем Польщі Яном Собеським. У результаті 5 березня 1684 року в Лінці між імператором Леопольдом I Собеським і дожем Венеції Маркантоніо Джустініаном була створена антиосманська Священна ліга. Протягом наступних кількох років австрійці повернули Угорщину з-під османського контролю і навіть захопили Белград у 1688 році, а наступного року дійшли до Ніша та Відіна. Австрійці тепер були надмірно розширені, а також були втягнуті у Війну Аугсбурзької ліги (1688–97) проти Франції. Османи під проводом іншого великого візира Кепрюлю, Фазіла Мустафи-паші, відновили ініціативу та відтіснили австрійців, відновивши Ніш і Відін у 1690 році та розпочавши рейди через Дунай. Після 1696 року ситуація знову змінилася: захоплення Азова росіянами в 1696 році, а потім катастрофічна поразка від Євгена Савойського в битві під Зентою у вересні 1697 року. Після цього між ворогуючими сторонами почалися переговори, які призвели до підписання Карловіцького миру в 1699 році.

Підготовка Венеції до війни

Австрійці та поляки вважали участь Венеції у війні корисним доповненням до їх операцій у Центральній Європі, оскільки венеційський флот міг нейтралізувати османські морські сили а також змусити османів відволікти частину своїх сил від центральноєвропейських фронтів. З венеційського боку дебати в Сенаті щодо вступу у війну були гарячими, але врешті перемогла військова партія, яка вважала цей момент чудовою та унікальною можливістю для реваншу за поразки в попередніх османсько-венеційських війнах. У результаті, коли 25 квітня 1684 року до Венеції надійшла звістка про створення Священної ліги, вперше і востаннє в довгій історії османсько-венеційських війн, Сереніссіма оголосила війну Османській імперії, а не навпаки.

Проте на момент початку війни військові сили Венеційської республіки були мізерними. Довга Кандійська війна за Крит виснажила ресурси Венеції і призвела до занепаду її влади в Північній Італії та на узбережжі Адріатичного моря. У той час, як венеційський флот складалася з десятка галеасів, тридцяти вітрильних військових кораблів і тридцяти галер, а також допоміжних суден та був достатньо грозною силою, сухопутна венеційська армія складалася з восьми тисячі не дуже дисциплінованих регулярних військ. Їх доповняли численні і добре оснащені місцеві ополчення, але вони не могли бути використані за межами Італії. Дохід також був мізерним, трохи більше двох мільйонів цехінів на рік.

Згідно зі звітами англійського посла в Порті лорда Чандоса, становище османів було ще гіршим: на суші вони переживали зазнали ряд поразок, тож султану довелося подвоїти платню своїх військ і вдатись до примусового призову. Водночас Чандос зазначив, що османський флот перебував у важкому стані і був ледь здатний спорядити десяток військових кораблів. Це надавало венеційцям беззаперечну перевагу на морі і османи вдалися до використання легких і швидких галер, щоб уникати венеційського флоту та постачати запаси до своїх фортеці вздовж узбережжя. Зважаючи на свою фінансову слабкість, республіка вирішила розпочати напад на територію Османської імперії, де вони могли залучити місцевих союзників та стягувати данину для утримання власної армії, перш ніж Османи зможуть оговтатися від шоку та втрат, зазнаних під Віднем. Крім того, Венеція отримала значну фінансову допомогу від папи Інокентія XI, який відіграв провідну роль у формуванні Священної ліги та «майже спустошив курію, збільшуючи субсидії для союзників».

У січні 1684 року головнокомандувачем експедиційного корпусу був обраний Франческо Морозіні, який мав великий досвід операцій у Греції. Венеція збільшила свої морські та сухопутні сили, залучивши велику кількість найманців з Італії та німецьких держав, а також збирала кошти, продаючи державні посади та дворянські титули. Мальтійські лицарі, Савойське герцогство, Папська держава та лицарі Святого Стефана Тосканського надали фінансову та військову допомогу людьми та кораблями, а до венеційської армії було відряджено досвідчених австрійських офіцерів. На Іонічних островах, які перебували під владою Венеції, також були вжиті мобілізаційні заходи — було набрано понад 2 тис. солдатів, крім матросів і веслярів для флоту. 10 червня 1684 року Морозіні відплив з Венеції на чолі флотилії з трьох галер, двох галеасів і кількох допоміжних суден. Дорогою на Корфу до нього приєдналися ще чотири венеційські, п'ять папських, сім мальтійських і чотири тосканські галери. На Корфу вони об'єдналися з місцевими військово-морськими та військовими силами, а також силами, сформованими знатними грецькими родинами з Іонічних островів.

Венеційський наступ

Операції в західній Греції (1684)

Першою метою венеційського флоту став острів Санта-Маура (сучасна Лефкада) в Іонічному архіпелазі. Політичний суперник Морозіні, Джироламо Корнер, намагався випередити його і захопити фортецю Санта-Маура (яка, на його думку, була слабо захищеною) до прибуття флоту з Венеції. З невеликими силами він відплив із Корфу на острів, але, побачивши у фортеці великий гарнізон, повернув назад. В результаті цієї невдачі Корнер був відсторонений на перший рік війни, протягом якого він служив генерал- провідором Іонічних островів, перш ніж його призначили командувати Далмацією наприкінці 1685 року. 18 липня 1684 року Морозіні залишив Корфу і через два дні прибув до Санта-Маури. Після 16-денної облоги 6 серпня 1684 року фортеця капітулювала.

Потім венеційці перейшли на материк в область Акарнанія. Прибережний острів Петалас був зайнятий 10 серпня графом Нікколо ді Страссольдо та Анджело Делладечіма. Підкріплені грецькими добровольцями, переважно з Кефалонії, венеційці захопили міста Етоліко та Міссолонгі. Лідери арванітів (православних албанців) з усього Епіру, з Гімарри та Сулі, а також капітани арматолоїдів Акарнанії та Аграфи зв'язалися з венеційцями з пропозиціями щодо спільної боротьби з османами. З наступом венеційців відбулося загальне повстання в районі Валтос і Ксіромеро. Мусульманські села зазнали нападів, пограбувань і підпалів, і османське панування впало на західній континентальній Греції. До кінця місяця османи утримували лише прибережні фортеці Превеза та Воніца. Венеційський флот здійснив кілька рейдів вздовж узбережжя Епіру аж до Ігумениці і навіть на північно-західному узбережжі Пелопоннесу, поблизу Патр, перед тим, як розпочати узгоджену спробу захопити замок в Превезі 21 вересня. Через вісім днів замок здався, а через кілька днів Воніца була захоплена людьми Делладечіми. Наприкінці осені Морозіні призначив Делладечіму військовим губернатором регіону, що простягається від Амбракійської затоки до річки Ахелоос. Уже на початку війни венеційці почали зазнавати великих втрат через хвороби, зокрема від них помер граф Стразолдо. Ці перші успіхи були важливі для венеційців, оскільки вони забезпечили їхні зв'язки з Венецією, позбавили османів можливості переміщення військ через територію та стали плацдармом для можливих майбутніх завоювань на материковій Греції.

У той же час Венеція приступила до надання Морозіні додаткових військ і уклала договори з правителями Саксонії та Ганновера, які мали надати контингенти найманців. Після підписання договору в грудні 1684 року, 2500 ганноверців приєдналися до Морозіні в червні 1685 року, а 3300 саксів прибули через кілька місяців. Навесні та на початку червня 1685 року венеційські війська зібралися на Корфу, Превезі та Драгаместо : 37 галер (17 з яких тосканські, папські чи мальтійські), 5 галеас, 19 вітрильних кораблів і 12 галеотів, 6400 венеційських військ (2400 ганноверців). і 1000 далматинців), 1000 мальтійських військ, 300 флорентійців і 400 папських солдатів. До них додалося кілька сотень військовозобов'язаних і добровольців греків з Іонічних островів і материка.

Завоювання Мореї (1685–87)

Корон і Мані (1685)