Кардина́л (від. ) — найвища посадова особа Католицької церкви після Папи, єпископ з правом голосу при виборі нового папи Римського і член Колегії кардиналів, з посеред яких обирається папа Римський. Всі кардинали разом складають Колегію кардиналів або Священну колегію, що наділена правом на конклаві обирати папу Римського. Повна назва — Кардинал Святої римської церкви (з ).
Історія У Римській імперії, при Феодосії І (347–395), титул кардинала належав найвищим посадовим особам в імператорському домі, армії, префектам преторія Азії та Африки.
У церковному житті кардинали траплялися не тільки в Римській церкві, але й в інших західних церквах. Та все ж, особливе місце вони займають саме в церкві Риму, де вони призначалися з найбільш наближених до єпископа Римського священників і дияконів. Римська церква поділялась на округи, в кожному з яких була центральна церква (Titulus). Кардинали були настоятелями цих центральних церков, в яких уділялися таїнства. Підпорядковані їм менші церкви округу були дияконствами.
У перші століття існування християнської Церкви кардинали стояли нижче за єпархіальних єпископів і не мали ексклюзивного права обирати Папу Римського (хоча часто вони обиралися саме з них, особливо з протодияконів). Правом обрання було наділене все римське духівництво за згоди народу. У період раннього Середньовіччя потужний вплив на вибори римського єпископа мали місцева знать, наслідком чого було зведення на престол таких пап, як Бенедикт IX. Пізніше фактичне право призначення пап монополізували імператори Священної Римської імперії.
Реакцією на ці та на інші зловживання в католицизмі став Клюнійський рух, головною метою якого була реформа церкви. Головою цього руху був монах-бенедиктинець Ґільдебранд, який у 1049 р. став радником папи Лева IX і почав утілювати в життя ідеї клюнійців. У 1059 р., під його впливом, папа Миколай II видав декрет «In Nomine Domini» (з ), за яким правом обирати римського єпископа наділялися лише кардинали-єпископи (за апостольською конституцією 1179 р. «Licet de vitanda discordia» папи Олександра III — всі кардинали), а за імператором і народом (фактично римською знаттю) залишалося лише право формального схвалення (аккламації). У 1245 році Інокентій IV зробив їх вищими за єпископів і дав червоного капелюха (galero). Перші кардинали, що не належали фактично до римського кліру, з'явилися з 1162 року, коли папа Олександр III дозволив Конраду Віттельсбаху, архієпископу Майнцькому, повернутися до своєї єпархії.
Через часті проблеми з проведенням конклавів папа Григорій IX в апостольській конституції «Ubi periculum» визначив, що для обрання папи потрібні дві третини кардиналів-виборників та встановив дисципліну на конклавах.
Чисельність кардиналів у різні часи відрізнялася досить істотно, хоча загалом у часи Середньовіччя їх було приблизно 30 осіб (були випадки, коли їхня кількість знижувалася тільки до 7). У 1586 році папа Сикст V своєю буллою «Immensa æternis Dei» і конституцією «Postquam verus» встановив, що кількість кардиналів не може перевищувати 70 (за кількістю 70 старійшин ізраїлевих і 70 апостолів): з них 50 кардиналів-пресвітерів, 14 кардиналів-дияконів і 6 кардиналів-єпископів. Кодекс канонічного права 1917 р. вказує, що кардинали мають бути посвячені в священицький сан. А в буллі Іоанна XXIII від 15 квітня 1962 р. «Cum Gravissima» вже вимагалося, щоб всі кардинали діставали єпископське свячення (хоча папа може їх від цього звільнити в особливих випадках). Цей же папа вперше порушив встановлену Сікстом V граничну чисельність кардиналів. У 1970 р. папа Павло VI motu proprio «Cum ingravescentem aetatem» встановив, що кардинали, чий вік перевищує вісімдесят років, втрачають право голосу на конклаві.
Це ж було підтверджено в апостольських конституціях «Romano Pontifici Eligendo» 1975 р. (де також встановлювалося, що кількість кардиналів-виборщиків не може бути більшою за 120) та «Universi Dominici Gregis» 1996. Папа Павло VI також прирівняв тих з патріархів Східних католицьких церков, що наділені кардинальським титулом до кардиналів-єпископів.
Кардинали корони Основна стаття: Кардинал корони З часів понтифікату папи Климента V, першого авіньйонського папи, деякі світські правителі (а саме: імператори Священної Римської імперії, пізніше — австрійські імператори, королі Франції, Іспанії, Португалії та Польщі, веніціанські дожі) дістали право рекомендувати кандидатів на призначення кардиналами. Ці кардинали, що призначалися через відповідні політичні причини, отримали назву кардиналів корони (cardinales coronæ). Така практика була припинена наприкінці XIX ст. В історії кардинали корони часто відігравали велику політичну роль, будучи міністрами та найголовнішими радниками своїх монархів. Найвідомішими серед них були французькі перші міністри — кардинали Рішельє, Джуліо Мазаріні та Флері, або в Англії — Томас Волсі. Навіть будучи кардиналами, вони піклувалися в першу чергу про інтереси своїх монархів і держав, а часто кардиналами ставали саме через заступництво цих монархів. Також можна назвати кардинала Луї Рене Едуарда, принца Рогана, що особливо відомий своєю роллю у справі про намисто під час правління Людовика XVI.
Палатинські кардинали та кардинали-протектори Палатинськими кардиналами називались кардинали, що в зв'язку зі своєю посадою мали проживати в Апостольському палаці й бути в розпорядженні папи. Уперше палатинські кардинали згадуються в 735 році, коли папа Григорій III на додачу до 14 окружних дияконів увів посади ще 4 палатинських кардиналів-дияконів (cardinales Palatini), в обов'язки яких входила допомога в ведені папського господарства та допомагати папі при богослужіннях у Базиліках св. Іоанна Латеранського та св. Петра. Пізніше кожен папа призначав нових палатинських кардиналів на вже існуючі посади або створював нові. До XX ст. залишилось двоє палатинських кардиналів — Державний секретар Святого Престолу та Канцлер Святої Римської Церкви. Папа Павло VI своїм motu proprio Pontificalis domus від 28 березня 1968 скасував посаду кардинала-канцлера з передачею його повноважень кардиналу-держсекретарю.
Основна стаття: Кардинал-протектор Також існувала традиція призначати кардиналів-протекторів, які мали захищати чернечі конґреґації та ордени. Основоположником такої практики вважається Святий Франциск Асізький, що радив своїм послідовникам просити папу призначити когось з кардиналів захисником Францисканського ордену. З 1964 Державний секретаріат більше не підтримує практику призначення кардиналів-протекторів чернечих орденів та конґреґацій, та продовжують існувати почесні кардинали-протектори церковних навчальних закладів, особливо папських.
Структура Колегії кардиналів. Кардинальські сани
Структура Колегії кардиналів Загалом, уся Колегія кардиналів розподіляється на такі сани: Кардинали-єпископи (посідають 7 приміських престолів, хоча їх завжди 6) Кардинали-пресвітери (що наділяються римською титулярною парафією) Кардинали-диякони (що наділяються римським дияконством)
Тепер в колегії існує такий порядок старшинства: Декан кардиналів-єпископів, що є одночасно деканом всієї колегії Кардинали-єпископи в порядку наділення їх саном Кардинали-патріархи в порядку їх призначення Кардинал-протопресвітер, що очолює кардиналів-пресвітерів Кардинали-пресвітери в порядку наділення їх саном Кардинал-протодиякон, що є найстарішим членом сану кардиналів-дияконів Кардинали-диякони в порядку їх призначення
Кожен кардинал разом з призначенням дістає приміський (suburbicarian) єпископський престол, титул або дияконство. При цьому, папа на консисторії може перевести кардинала-пресвітера та кардинала-диякона з однієї титулярної церкви або дияконії до іншої. Також, кардинали-диякони, що перебувають у цьому сані 10 років можуть стати кардинала-пресвітерами або кардинал-диякон може бути переведений в пресвітерський сан зі збереженням дияконства, яке стає титулом pro hac vice (тільки в цей раз)Кодекс канонічного права, 1983 року (рос.), Канон 350 § 5. Для того, щоб бути піднесеним до сану кардинала-єпископа або змінити приміську кафедру (що стається достатньо рідко) потрібне особливе рішення папи. Найчастіше він обирає кардиналів-єпископів з кардиналів-пресвітерів, але може створити нове кардинальське звання безпосередньо в сані кардинала-єпископа.
Кардинали-єпископи Основна стаття: Кардинал-єпископ Кардинали-єпископи — ієрархічно найвищий сан в Колегії кардиналів. Вони займають сім, так званих, приміських престолів: Остію, Веллетрі-Сеньї, Фраскаті, Порто-Санта Руфіна, Альбано, Палестріну, Сабіни-Поджо Міртето. Вони є єпископами-суффраганами римського митрополита і раніше не були кардиналами, але такими визнаються вже на початку Середньовіччя. Кардинали-єпископи було єдині, хто обирався завжди з посвячених єпископів на відміну від інших кардинальських санів.
В 1119 р. папа Калікст II об'єднав дієцезії Порто і Санта Руфіна (Сільва Кандіда). А папа Пій X своїм motu proprio Edita a Nobis від 5 травня 1914 р. встановив, що кафедра Остії завжди належить кардиналу-декану, при чому, свого попереднього престолу він не позбувається.Канон 350 § 4 Папа Павло VI 11 лютого 1965 р. видав motu proprio Ad purpuratorum patrum, за яким ті патріархи Східних католицьких церков, що призначені кардиналами прирівнюються до кардиналів-єпископів і стоять в ієрархії після них.
Тепер, після того, як папа бл. Іоанн XXIII видав 11 квітня 1962 р. motu proprio Suburbicariis sedibus, кардинали-єпископи не управляють своїми дієцезіями, а за них це роблять спеціально призначені єпископи.Канон 357 § 1
Кардинали-єпископи обирають зі свого числа декана (хоча раніше цю посаду займав найстарший кардинал-єпископ), який є, також, деканом всієї колегії. Це обрання затверджує папа.Канон 352 § 2 Декан, будучи першим серед рівних, організовує роботу колегії і є одним з небагатьох членів курії, що зберігать свою посаду на період вакантного престолу (Sede vacante). Також, саме кардинал-декан, як єпископ Остії, надає єпископське свячення обраному папі, якщо той на момент обрання не є єпископом.Канон 355 § 1
Кардинали-патріархи не беруть участі в обранні декана і не можуть бути обраними.
Кардинали-пресвітери Основна стаття: Кардинал-пресвітер
Це найчисленніша група кардиналів, що стоять в ієрархічному порядку між кардиналами-єпископами і кардиналами-дияконами. Ведуть своє походження від священиків, яких римський єпископ призначав настоятелями головних окружних церков у Римі. Пізніше, коли кардинали стали призначатися не з римського духівництва, вони стали призначатися номінальними настоятелями обраних римських парафій (tituli) для того, щоб належати до римського кліру. Зі збільшенням кількості кардиналів-пресвітерів збільшувалася і кількість титулярних церков. Тепер їх уже більше ніж 150.
Заведено, що папа призначає єпископів значних дієцезій саме кардиналами-пресвітерами (хоча він не зобов'язаний цього робити).
Їх очолює кардинал-протопресвітер, що є найстаршим за часом призначення кардиналом-пресвітером. Раніше він мав деякі церемоніальні функції на конклаві, але тепер через те, що вік до якого кардинали мають право брати участь в конклаві був обмежений, найчастіше він їх не виконує.
Кардинали-диякони Основна стаття: Кардинал-диякон