Душан Попов (), також відомий як Душко Попов (; — ) — потрійний агент часів Другої світової війни. Кавалер Ордену Британської імперії. Був завербований у 1940 році абвером, проте з ідейних міркувань розкрив факт вербування перед британською контррозвідкою МІ5 і став її агентом. Також негласно співпрацював з урядом Королівства Югославія у вигнанні. У документах югославів він проходив під ім'ям «Душко», у документах абверу — «Іван», у документах британців — «Трицикл». Діючи за вказівками британських спецслужб, Попов займався дезінформуванням абверу: зокрема, у рамках операції «Фортитьюд» він повідомив німцям свідомо неправдиву інформацію про наміри союзників здійснити влітку 1944 року висадку у Кале, а не у Нормандії, через що більшість німецьких сил була перекинута з Нормандії у Кале.
Попов був відомий не лише як азартний гравець, а і як плейбой: серед багатьох жінок, із якими він зустрічався, була французька акторка Сімона Сімон. За однією версією, британці прозвали його «трициклом» за те, що він керував групою з трьох подвійних агентів, за іншою версією — через його любовні пригоди та схильність до групового сексу. У 1974 році Попов опублікував книжку «Шпигун / Контршпигун» (), у якій розповів про свою розвідувальну діяльність. Вважається, що деякі риси біографії та характеру Попова Ян Флемінг запозичив для героя своїх романів Джеймса Бонда.
Ранні роки Душан Попов народився 10 липня 1912 року у містечку Тител у сербській сім'ї. Батьки — Мілорад та Зора Попови. У нього були старший брат Іван (Іво), особистий лікар короля Петра II, який став пізніше розвідником (псевдонім — «Дредноут», працював на британську розвідку), та молодший брат Владан. Сім'я була багатою й успадкувала весь свій стан від діда Душана по батьковій лінії — Омера, багатого банкіра та промисловця, який відкрив безліч заводів, шахт і підприємств роздрібної торгівлі. Рід Попових походив із села Карлове (нині ): за документами, датованими 1773 роком, ця сім'я вважалася найбагатшою у селі. Мілорад Попов розширив сімейну справу, почавши займатися угодами у сфері нерухомості. Коли Душан був ще дитиною, сім'я переїхала з Тітела у Дубровник, у свій літній будинок, де вони проводили більшу частину року. У них також був будинок у Белграді, куди сім'я приїжджала взимку. У Белграді сім'я остаточно оселилася після закінчення Першої світової.
Дитинство Душко випало на епоху серйозних політичних змін на Балканському півострові: у листопаді 1918 року Австро-Угорщина розкололася на безліч нових держав, а її балканські землі увійшли до складу нової країни — Королівства Сербів, Хорватів і Словенців, яке мало назву Югославія з 1929 року. Але навіть у новій державі були нерідкими етнічні конфлікти: між сербами, хорватами, угорцями й етнічними німцями. Позаяк, родина Попових дистанціювалася від політичних скандалів і суперечок, ведучи розкішний спосіб життя: вони володіли безліччю вілл і яхт, а разом з ними у різні подорожі вирушали їхні слуги. Душко та його брати провели свої ранні роки у Дубровнику на Адріатичному узбережжі, ставши відмінними спортсменами та майстрами з виживання у важких умовах.
Батько Душко потурав своїм дітям, побудувавши для них віллу біля моря, на яку вони запрошували своїх друзів і влаштовували розкішні вечірки, але також наполягав на тому, щоб вони здобули освіту найвищої якості. Вже у підлітковому віці Душко говорив вільно не лише сербохорватською, а й італійською, німецькою та французькою мовами. З 12 до 16 років він навчався у ліцеї у Парижі (за деякими даними, там у той же час навчався Коча Попович), а у 1929 році був відправлений у в англійському Сурреї, звідки був виключений через чотири місяці за суперечки з учителем (спочатку Душко був відшмаганий учителем за те, що курив у школі, а потім і за відмову залишитися після уроків; щоб уникнути чергового покарання, Душко на очах в однокласників переламав тростину, якою його пороли). Батько відправив сина потім у Ліцей імені Гоша у французькому Версалі, де Душко провчився два наступні роки.
Студентство У віці 18 років Попов вступив до Белградського університету на юридичний факультет, який успішно закінчив. Протягом наступних чотирьох років він став найвідомішою у белградських розважальних закладах людиною, заробивши репутацію залицяльника та плейбоя. У 1934 році Попова зарахували до Фрайбурзького університету, де збирався писати докторську дисертацію з права. На той час Попов не звертав увагу на політичні зміни, викликані приходом до влади НСРПН й Адольфа Гітлера. Фрайбург він вибрав як найближче до країни місто, де можна було легко вивчити німецьку, але вже тоді у Німеччині почалися переслідування євреїв і комуністів, а також масові спалення книг. Восени 1935 року Попов почав навчання у Фрайбурзі й у наступні місяці все активніше цікавився політикою та висловлювати свою думку про події, які відбуваються.
Він потоваришував з Йоганном «Джонні» Єбсенем, вихідцем з німецько-данської родини суднобудівного магната, який навчався на економічному факультеті Фрайбурзького університету. Серед їхніх спільних інтересів виявилися стиль життя, любов до спортивних машин і гарних жінок, на що обом цілком вистачало грошей. Під час навчання в університеті Душко посварився зі студентом Карлом Лаубом, заступившись за дівчину, і отримав виклик на дуель. Лауб мав намір провести дуель за правилами мензурного фехтування, довіривши югославу вибір зброї, проте Душко з'явився на дуель з пістолетом, заявивши, що у Югославії проводять дуелі тільки з вогнепальною зброєю, і в результаті дуель не відбулася. При цьому Душко був непоганим стрільцем, вигравши два роки тому змагання у Дубровнику зі стрільби; під час суперечок з Лаубом Єбсен для переконливості заявив, що Душко як «офіцер кавалерійського полку запасу», який нібито служив у Боснії, міг битися на дуелі лише з використанням пістолетів.
У 1936—1937 роках Попов брав участь у дебатах у «Клубі іноземців» (), засідання яких проводилися щоп'ятниці, і вже тоді став висловлювати свою неприязнь до нацистів — серед учасників дебатів були попередньо підібрані членами НСРПН особи, які затято відстоювали нацистську ідеологію. Через Єбсена, президента клубу, Попов заздалегідь передавав теми обговорень британським й американським студентам, щоб ті підготувалися відстоювати свою думку. Двічі Попов виступив у клубі з промовою на захист демократії, а також написав дві статті до белградської газети «Політика», викриваючи в них нацизм. За словами Ларрі Лофтуса, Душко був затятим противником нацизму та не збирався бути лояльним Німеччині або фюреру. Влітку 1937 року він захистив докторську дисертацію «Видовдан і Вереснева конституція Югославії», вирішивши відзначити свій успіх і з'їздити до Парижа, але перед самим від'їздом його заарештували гестапівці, які давно за ним вели негласне спостереження. Попову висунули абсурдне звинувачення у комуністичній пропаганді, що нібито відбувалася з його зустрічей із дівчиною, яка працювала на заводі. Попова кинули у Фрайбурзьку в'язницю без допитів і пояснень: йому загрожували ув'язнення та смерть у концтаборі.
Гестапівці провели допити всіх, хто коли-небудь був знайомий з Душком, і змусили їх обмовити югослава: один з викладачів, який раніше всіляко вихваляв роботу Душка, на допиті несподівано заявив, що той був посереднім студентом-анархістом. Єбсен, який дізнався про арешт, повідомив батькові Душка про те, що сталося; вражений батько негайно зв'язався з прем'єр-міністром Югославії Міланом Стоядиновичем, який звернувся до Германа Герінга. Вже за 8 днів Попов був звільнений і протягом 24 годин зобов'язався залишити територію Німеччини. Він сів на поїзд до Швейцарії, прибув у Базель і зустрівся з Єбсеном, подякувавши йому за допомогу та пообіцявши йому виконати будь-яку послугу у відповідь.
Співпраця з абвером
Встановлення контакту З осені 1937 року Попов зайнявся юридичною практикою, відкривши власну адвокатську контору та почав співпрацю з доктором Якшичем, який вирішував різні фінансові справи. Душко обслуговував різних клієнтів (зокрема і представників банку Savska Banka), заробляючи на рік суму, еквівалентну 3 тисячам британських фунтів стерлінгів. Ведучи переговори про постачання верстатів до Югославії з Німеччини, Попов неодноразово зустрічав підсекретаря німецького посольства фон Штейна, який неодноразово лестив Попову, згадуючи про його знайомство з Бозо Банацем, одним із найбагатших людей Югославії, і відзначаючи, що Попов може добути абсолютно будь-яку інформацію у британських колах. У січні 1940 року фон Штейн недвозначно натякнув Попову на те, що у послугах Попова була зацікавлена Німеччина, проте той у відповідь лише туманно заявив, що навряд чи зможе досягти успіхів завдяки своїм зв'язкам. Відмова Попова була обґрунтована не лише війною у Європі, але й тим, що він не забув свого випровадження з Німеччини, хоча фон Штейн умовляв його «забути минуле».
4 лютого 1940 року Попов отримав термінове повідомлення від Єбсена з проханням зустрітися у готелі «Сербський король» () у Белграді, в кав'ярні «Сербська корона» (), де нині знаходиться Белградська міська бібліотека; за іншими даними, це сталося у готелі «Royal» на вулиці короля Петра. Під час зустрічі Попова вразив стан Єбсена: той переніс нервовий зрив, почав курити та пити, а у розмові всіляко проклинав режим Гітлера. Єбсен розповів Попову, що після закінчення навчання у Фрайбурзі він продовжив справу своєї сім'ї, ставши директором компанії Norddeutsche Lloyd. Йому потрібно було продати кілька німецьких суден, які застрягли у нейтральних портах, і забезпечити їхній вихід під прапорами нейтральних держав. Однак для завершення угоди була потрібна югославська ліцензія, необхідна для обходу військово-морської блокади Трієста, введеної країнами Заходу. Єдиними потенційними покупцями могли бути лише Франція та Велика Британія, які вже перебували у війні з Німеччиною, проте Єбсену пригрозили смертю з СД, якщо він спробує продати кораблі французам чи британцям. Попов погодився допомогти Єбсену, і той вирушив до Берліна для збору необхідної документації.
Початок співпраці Отримавши список кораблів від Єбсена, Душко вирушив до британського посольства та зустрівся з його першим секретарем містером Гау (). Югослав пояснив суть ситуації та повідомив про недвозначні натяки від фон Штейна на співпрацю з абвером. Гау запропонував Душко імітувати свою готовність допомагати німцям, а документи щодо кораблів порадив якомусь Старроку (), який пообіцяв Попову вирішити завдання. Через два тижні після зустрічі в готелі Єбсен зізнався Попову, що змушений був стати співробітником німецької військової розвідки — абверу (псевдонім «»), тільки щоб не потрапити у вермахт і не служити на передовій, оскільки його мучило варикозне розширення вен. Попова вразив сам факт того, що Єбсен, переконаний противник нацизму, почав працювати на абвер. На думку Ларрі Лофтіса, вибір Єбсеном служби в абвері був обґрунтований кількома чинниками: по-перше, це дозволяло Єбсену вільно подорожувати Європою та збирати інформацію від усіх своїх бізнес-партнерів, а також бути у курсі подій у світі; по-друге, на відміну від СД, в абвері не було людей, які мали будь-яке відношення до нацистів, що цілком пасувало Джонні.
Зізнавшись у роботі на абвер, Джонні знову звернувся до Душка за допомогою: абвер довірив Єбсену завдання з'ясувати, хто з французьких політиків співпрацюватиме з німецькою окупаційною владою після неминучого розгрому французьких військ. Попов після сумнівів погодився допомогти, проте задумався над тим, щоб надати копію звіту і британцям, оскільки не хотів мимоволі допомагати нацистам: ідею про те, щоб попередити британців про зацікавленість Німеччини у подібному списку, підкинув брат Душко, Іво, який уже встановив зв'язок із британською розвідкою. Підсекретар німецького посольства фон Штейн також натякав Попову на те, щоб він пішов на співпрацю з німцями. За версією Найджела Веста, остаточно переконати Душко допомогти Джонні зумів співробітник посольства Клемент Гоуп, який працював у Секретній розвідувальній службі.