Слободан «Пая» Баїч (; , Бановці — ; дорога Тузла — Зворник) — югославський партизан (серб за національністю), учасник Народно-визвольної війни Югославії, Народний герой Югославії. Один з організаторів партизанського руху у Сремі під час війни, перший політрук 1-ї воєводинської пролетарської ударної бригади та Головного штабу НОАЮ у Воєводині.
Ще студентом філософського факультету Белградського університету, Баїч став діячем революційного руху і у 1938 році вступив до Комуністичної партії Югославії. Того ж року його заарештували за незаконну політичну діяльність і засудили до 4 років в'язниці. Слободан відбував покарання у Сремській Митровиці. Після окупації Югославії нацистами та їхніми сателітами він організував втечу з в'язниці: у ніч з 21 на 22 серпня 1941 року група комуністів втекла з в'язниці до Сремська Митровиця та вибралася на Фрушка Гору.
Пізніше Баїч видавав газету «Фрушкогорський партизан» і став членом Фрушкогорского партизанського загону. Він обіймав посаду політрука 1-ї роти загону, а з початку літа 1942 року став політруком всього загону. Успішно вів бої у Сремі та Східній Боснії. У квітні 1943 року став політруком 1-ї воєводинської бригади. На початку липня 1943 року він зустрівся з Йосипом Брозом Тіто, а пізніше був призначений політруком Головного штабу НВАЮ у Воєводині. На шляху до Срема, де він мав обійняти цю посаду, Баїч вступив у бій з німцями та загинув на дорозі Тузла — Зворник у Калесії.
5 липня 1952 року йому посмертно надано звання Народного героя Югославії.
Біографія
Ранні роки
Народився 26 червня 1916 року у Шидськи-Бановцях. Це село знаходилося на території Королівства Угорщина у складі Австро-Угорщини, до війни була у складі Шидського зрізу Королівства Югославії, за яким й отримала свою назву. Нині вона знаходиться на території Республіки Хорватія у громаді Ніємці. Батько Слободана — Божидар (Божа) Баїч, уродженець сремського села Нові-Карловці (біля Інджії), був настоятелем сербського православного храму Святої Параскеви у Шидськи-Бановцях. Мати — Тіяна Стоя, уродженка Рівно-Села (біля Вербаса). Загалом у сім'ї було троє дітей: у Слободана були ще молодші брати Борислав (Бата) та Мілан.
У домі Божидара Байіча було багато книг, тож Слободан рано навчився читати та писати. Після його вступу до першого класу школи сім'я поїхала в Печинці, де батько Божа отримав нове призначення. Слободан був відмінником, і багато хто очікував, що після закінчення початкової школи він піде по стопах батька і вивчатиме богослов'я. Проте Слободан, закінчивши у 1927 році школу, вступив до Карловацької гімназії у Сремські Карловцях. Сімейну традицію продовжив молодший брат Борислав, який став священником.
Під час навчання у гімназії Слободан проживав в інтернаті для дітей священників. Весь вільний час він присвячував читанню, захоплювався шахами та математикою. Після закінчення гімназії він вирішив вивчати математику.
Навчання У 1935 році Байич вступив на філософський факультет Белградського університету та зацікавився ідеологією марксизму. Він почав читати праці Карла Маркса, Фрідріха Енгельса, Володимира Леніна, а потім вступив у революційний студентський рух. Невдовзі він став одним із головних активістів руху, а у 1938 році був прийнятий до Комуністичної партії Югославії.
Канікули 1938 року Слободан, відомий серед студентів на прізвисько «Пая», провів на батьківщині свого батька у Нові Карловцях, у свого діда. Там у нього було досить багато двоюрідних братів, а одним із найближчих друзів був Владо Баїч, якого Слободан називав «Братом». У Белграді Слободан мав багато друзів й однодумців з Воєводини, найбільш відомим з яких був студент медичного факультету Павле «Шиля» Пап, один з лідерів революційного руху. Слободан був учасником Молодіжного масового руху, культурно-економічної організації воєводинської молоді, а 3 квітня 1938 року він організував зустріч у Сремські Карловцях у будинку відомого письменника та громадського діяча Васи Стаїча. На зустрічі були присутні 200 молодих людей, зокрема 80 студентів. Про масову легальну діяльність та нелегальне становище комуністів на зустрічі говорив Павле Пап.
Арешт і в'язниця Політична активність Слободана Баїча в університеті стала приводом для ретельного спостереження поліції. На початку травня 1938 року поліція впровадила до групи воєводинських студентів свого агента та викрила партійний пункт на технічному факультеті Белградського університету, де зберігалося багато партійної літератури й іншого матеріалу. Під час наступної облави 20 студентів технічного, сільськогосподарсько-лісового, філософського, юридичного й інших факультетів заарештували. 12 травня 1938 року був заарештований і Слободан.
Після арешту Слободана відправили до в'язниці «Головняча», де його постійно катували та били. Після допиту його відправили до в'язниці на Аді Циганлії. У листопаді 1938 року 21 студент постав перед Державним судом із захисту держави. Серед підсудних були Слободан Баїч, Пуніша Перович, Мілінко Кушич, Міро Попара, Ріфат Бурджевич, Велько Машанович, Любомир Цвєткович, Валерія Карійо-Пап (дружина Павла Папа) й інші. Пая засудили за співпрацю з комуністичною організацією та ведення комуністичної пропаганди та засудили до 5 років позбавлення волі.
Ув'язнення Баїч відбував у в'язниці у Сремській Митровиці. У той час, коли його відправили до місць позбавлення волі, у в'язниці вже було чимало політв'язнів-комуністів. В одному з відділень в'язниці — «молодіжному відсіку» — були Йован Веселінов, Станко «Велько» Паунович, Спасої «Бачо» Стеїч, Бані Андреєв, Йован Трайкович, Маріян Стилінович, Петко Мілетич і багато інших. Комуністи, щоб з користю провести час у в'язниці, постійно проводили зустрічі, спільно вивчали теорію марксизму та філософію. З метою захисту своїх прав вони влаштовували страйки та голодування. У в'язниці був так званий тюремний комітет КПЮ, який очолював Паунович і якому навіть вдавалося підтримувати зв'язок з керівництвом партії на волі.
У вересні 1939 року почалася Друга світова війна, і комуністи, побоюючись швидкого вторгнення у країну окупаційних сил, тоді почали копати тунель для втечі з в'язниці. Він вів із «молодіжного відсіку» під стінами в'язниці на волю. Але коли тунель був готовий, почалася Квітнева війна, яка завершилася поразкою Королівської югославської армії, поділом країни та становленням режиму усташів у маріонетковій Хорватії. План втечі провалився, а усташі відправили політв'язнів до іншого відділення в'язниці.
Комуністи зробили нову спробу втечі, побоюючись, що усташі їх уб'ють. У тій частині в'язниці, де були Баїч і товариші, був невеликий тунель, який вів до системи водопостачання та теплообміну. Комуністи прорили підкоп, викопавши тунель довжиною 14 метрів поряд зі стіною. Домовившись із партійною організацією Сремської Митровиці про взаємодопомогу, у ніч із 21 на 22 серпня ув'язнені втекли з в'язниці. 32 людини зустрілися з представниками Спілки комуністичної молоді Югославії: Бошко «Пінкі» Палковлевичем, Станком Веселіновим і Марко «Каменяром» Перичиним.
Війна
1941 рік 22 серпня 1941 року Слободан Баїч прибув на Фрушку Гору до партизанського табору, розташованого між Грацом і Танцошем. Там ув'язнені відпочили, до них приєдналися Сіма Реліч та Джордже Нікшич. Після розбиття табору група розділилася на два загони. Загін комуністів-утікачів на чолі зі Станко Пауновичем вирушив до Сербії, до Црвені Чота, і вступив у перший бій проти загону жандармерії Незалежної держави Хорватії. Одна людина була вбита, інші втекли. Наступного дня сталося ще кілька боїв, а група стала табором біля Хайдуцького пагорба. Чисельність цього загону зросла до 60 осіб, а під час боїв вони захопили безліч трофейної зброї. З усієї партизанської групи 9 вересня 1941 року був утворений Фрушкогорський партизанський загін. Протягом вересня партизани встановили зв'язок з Верховним штабом і ЦК КПЮ, які покликали партизанів-утікачів на територію Ужицької республіки, яка з'явилася після звільнення частини Західної Сербії.
Інший загін залишився на території Срема та зайнявся організацією місцевого руху опору, який допомагав партизанам Срема та Воєводини. Серед найактивніших учасників руху, крім Баїча та Пауновича, були Йован Веселінов та Йован Трайкович. Восени окупаційні сили провели низку операцій проти партизанів, і Сремський окружний комітет наказав партизанам повернутися до сіл. Бійці отримали завдання провести пропаганду серед сільських мешканців і схилити їх на бік партизанів, щоб успішно провести виступ навесні 1942 року. Пая призначили редактором газети «Фрушкогорський партизан» (), перший випуск якої вийшов у вересні. У листопаді він бився у селі Шулям на схилі Фрушки Гори, випустивши другий номер, а також організовував партійну організацію й утворював партизанські роти у селах. Баїч заробив повагу серед селян й отримав прізвисько «політик Паю». Крім політичної діяльності, він також брав участь у боях. У січні 1942 року у Бешеново вийшов третій й останній випуск газети.
1942 рік
Навесні 1942 року партизани з гори Фрушки почали йти з сіл і вчиняти акції проти окупантів. У ніч проти 6 березня 1942 року вони атакували ворожі позиції у Шулямі, потім нападу зазнала станція жандармерії у Бешенові. Наприкінці березня на горі Фрушці зібралися бійці Фрушкогорського та Подунайського партизанських загонів, а 22 березня відбулася їхня реорганізація з поділом загонів на дві роти. Баїч був призначений політруком 1-ї роти Фрушкогорського партизанського загону, командиром якої став Марко Перічін. У середині квітня німецькі частини спробували зайняти гору, але загін вибрався з кільця оточення. Влітку 1942 року у Среме вже майже всі села підтримували партизанський рух. Наприкінці червня Фрушкогорський загін збільшився на 350 осіб, а Подунайський — на 150 осіб. На півдні Срема з'явився Посавський партизанський загін, а у лісах Босутських утворилася Босутська ударна рота. Чергова реорганізація загону призвела до його поділу на п'ять рот, і Пая став політруком загону (командиром став Гойко Дудаш).
Влітку 1942 року на Фрушкогорському загоні була «битва за врожай» — партизани за допомогою селян підпалювали весь урожай, який мали зібрати представники німецької адміністрації. Частина зібраного врожаю ховалася на партизанських базах, щоб той не дістався німцям. Також партизани організували кілька диверсій на залізниці між Белградом і Загребом. Протягом літа партизани звільнили більшу частину Срема від німецьких окупантів. Наприкінці серпня 1942 року, однак, німці покликали на допомогу Хорватське домобранство та загони усташів, після чого провели велику операцію у Сремі та на горі Фрушці. У ході боїв 26 серпня загинув командир загону Гойко Дудаш, також було поранено командира Штаба Сремських партизанських загонів Джордже Марковича та політрука Штаба Станка Пауновича. На деякий час після загибелі Дудаша Баїч прийняв командування загоном і вивів його до лісів Босутських. Крізь кільце оточення пробилися багато цивільних жителів.
Загін пізніше вів бої у Східній Боснії та знову повернувся до Срема. У вересні 1942 року був утворений 3-й Сремський партизанський загін із трьох батальйонів, 1-й батальйон був сформований із бійців Фрушкогорського загону. Марко Перічін став командиром батальйону, Слободан Баїч — політруком. Відразу після реорганізації партизанських частин батальйони продовжили боротьбу та до кінця 1942 року відбили 40 сіл і провели 1200 диверсій й операцій з саботажу. На початку жовтня у Срем прибули два батальйони 6-ї східнобоснійської бригади, поповнені новими бійцями. Штаб 3-го Сремського загону наказав, щоб більша частина сремських партизанів перейшла через Саву до Східної Боснії, де були кращі умови для боротьби.