Ма́ркус Бу́нді (; нар. 7 серпня 1969, Веттінген, Баден, Ааргау, Швейцарія) — швейцарський прозаїк, поет, есеїст, літературний критик і редактор.
Біографія Провів дитинство і юність у Нуссбаумені (; громада Оберзіггенталь, округ Баден, кантон Ааргау). Після закінчення середньої школи вивчав філософію, нову німецьку літературу і мовознавство в Цюрихському університеті. Паралельно в 1995—1996 роках працював спортивним редактором у газеті , потім до 2005 року — редактором культурного відділу кантональної газети . У 2002, 2005 і 2007 роках входив до Опікунської ради Аргау (). З 2005 року викладає філософію і німецьку мову в .
Літературна кар’єра Дебютував у літературі на початку 2000-х років. Набув популярності завдяки новелі «Мовчання Емілії» (, 2011), героїня якої — медсестра Емілія Т. (), обвинувачена у вбивстві понад 70 пацієнтів — не вимовляє жодного слова впродовж усього судового процесу; замість неї виступає молодий громадський захисник Давид Моор (), який суб’єктивно переконаний у винуватості Емілії, але домагається її виправдання завдяки стратегії in dubio pro reo. Новела отримала позитивні відгуки критиків за межами Швейцарії.
У 2010—2020-х роках продовжив успішну письменницьку та редакторську кар’єру. Автор психологічного роману «Чоловік без зобов’язань» (, 2015), «Хайо» (, 2026), детективних романів «Стара банда» (, 2019), «Дикі звірі» (, 2024), збірок прози «Вилучено» (, 2006), «Вельмишановний та інші» (, 2009), «Ходьба на місці» (, 2011), «Щоб хижаки стали ручними» (, 2012), «Мовчання Емілії» (, 2013), «Рецепціоністка» (, 2014), «Щастя за планом» (, 2017), «Хлопчик, який підірвав головний вокзал Цюриха» (, 2020), віршованих і віршовано-прозових збірок «З тих пір» (, 2001), «Легкі речі» (, 2002), «Без запобіжника» (, 2004), «Оскал горизонту» (, 2007), «Перекид назад» (, 2013), «Поява мильних бульбашок» (, 2018), «Світлові якорі» (, 2024), «Біля Кривого мосту. Записки трактирника» (, 2025), літературно-філософського есея «Сказати те, чого немає. Вистава» (, 2026), літературознавчих есеїв про Генріха фон Кляйста, , , , , Марлен Гаусгофер. У січні 2021 року опублікував роман-антиутопію «Остання колонія» () про останнє людське поселення, яке живе під землею «в сутінковому стані» () .
З 1999 по 2002 рік — член журі . У 2001—2002 роках брав участь у роботі програмного комітету , 2007 року — у підготовці та проведенні Днів поезії Фрауенфельда. У 2009—2011 роках виступав модератором австрійської дискусійної літературної групи «Інсбрукські бесіди вихідними» (). З 2010 до 2020 року — відповідальний редактор поетичної серії «Ряд» (), яку випускало швейцарське видавництво (щонайменше чотири книжкових найменувань на рік). З 2011 року — постійний редактор творів Клауса Мерца, що публікуються австрійським видавництвом .
Лауреат премії Montblanc Bolero Shortstory Prize (2008).
Мешкає в громаді Ноєнгоф (кантон Аргау).
Примітки
Бібліографія Романи, повісті, оповідання
Есеї
Про Генріха фон Кляйста
Про Клауса Мерца
Про Франца Тумлера
Про Урса Феса
Про Крістіана Галлера
Про Марлен Гаусгофер
Колективні збірки
Навчальні посібники
Вірші
Театр «Історія» (), 29 травня 2003, Keller62, Цюрих «Виродок» (), 2005, , Баден «Перемовини» (; за мотивами творів Франца Кафки), 4 червня 2010, Аарау
Посилання