Китайський езотеричний буддизм відноситься до традицій тантри та езотеричного буддизму, які процвітали серед китайського народу . Тантричні майстри Субгакарасінха, Ваджрабодхі та Амогаваджра заснували езотеричну буддистську традицію чжень'янь ( , «правдиве слово», «мантра») з 716 по 720 рр. за часів правління імператора Сюань-цзуна. Традиція чжень'янь була привнесена до Японії як буддизм школи сінгон, а також вплинула на корейський буддизм. За часів династії Сун (960–1279) відбулася друга хвиля поширення езотеричного буддизму. Практики езотеричного буддизму продовжували впливати в пізній імперський період, а тибетський буддизм також був впливовим під час періоду династії Юань. Від часів династії Мін (1368–1644) до сучасності езотеричні практики та вчення значною мірою поглинулися й злилися з іншими китайськими буддистськими традиціями.
У китайській мові традиції езотеричного буддизму також називаються Mìjiao (кит. 密教; тайне вчення), Mìzōng (密宗; тайна традиція) або Tángmì (唐密; езотерика (династії) Тан).
Термінологія У Китаї та країнах із великою частиною китайського населення, таких як Тайвань, Малайзія та Сінгапур, китайський езотеричний буддизм зазвичай називають Танмі (唐密 – «Езотерика династії Тан») або Ханьчуан Міцзунг (漢傳密宗 – «Ханьська езотерична традиція»), іноді скорочена як Ханмі (漢密 – «Ханьська таємна традиція»). Його подальший розвиток як японської школи, заснованої японським монахом Кукаєм, іноді називають Донгмі () «Східна езотерична традиція», що свідчить про спадкоємність Танської езотеричної школи в Японії .
За часів династії Тан для позначення цих вчень використовувався термін «вчення мантр» ( чженьань цзяо真言教) і «шлях мантр» ( чженьян шен 真言乘). Китайські тантрики, такі як Ваджрабодхі та Амогаваджра, також використовували термін Ваджраяна (Jin'gangsheng金剛乘).
У більш загальному значенні китайський термін Mìzōng () «Езотерична традиція» та Mìjiào (密教, «Езотеричне вчення») — це популярні китайські терміни, які використовуються для позначення будь-якої форми езотеричного буддизму.
Історія Езотеричний буддизм – ваджраяна – виник в Індії орієнтовно у V ст. н.е.. Езотеричні вчення слідували Шовковим шляхом і морськими торговельними шляхами Південно-Східної Азії до Китаю, зв’язуючи китайський буддизм з індійським, південноазійським та індонезійським езотеричним буддизмом. Використання мантр і дхарані датується принаймні ІІ ст. Тантричні матеріали з мантрами та дхарані починають з’являтися в Китаї протягом п’ятого століття.
Використання мандал ( ) в Китаї сягає шостого століття. Однак, хоча ці елементи були присутні, повноцінна ритуальна система виникла з появою езотеричного буддизму під час династії Тан.
Династія Тан За часів династії Тан відбулось зростання ролі китайського тантричного буддизму. Ранні перекладачі Тан, такі як Атікута, Бодхіручі, Їцзін і Манічінтана, працювали над тантричними текстами, наприклад Туолуоні джі цзін (陀羅尼集經) або Збірник закодованих інструкцій.
Протягом восьмого століття три великі майстри (ачар'ї) прибули з Індії до Китаю: Шубгакарасінха (637–735), Ваджрабодхі (671–741) і Амогаваджра (705–774). Завдяки цим трьом майстрам езотеричне вчення в Китаї досягло вершини своєї популярності.
Чарльз Д. Орзек так описує піднесення цієї традиції:За словами Джеффрі К. Гобла, Амогаваджра був найвпливовішим з них і його слід вважати справжнім засновником традиції чженьянь. Він переклав найбільшу кількість текстів (поступаючись лише Сюаньцзану), проводив ритуали для імператорської родини, навчав учнів з Японії та Кореї та був першим, хто отримав титули від імператорів Тан. Shi Jue Wei (Poh Yee Wong). A review of Chinese Esoteric Buddhism: Amoghavajra and the Ruling Elite, by Geoffrey C. Goble. Гобл також стверджує, що причина того, що тантричний буддизм став популярним у цей період, полягає в подібності між їхніми буддистськими ритуалами та державними обрядами, які мали підтримувати імператора, забезпечуючи політичну стабільність та довговічність імперії. Goble. Chinese Esoteric Buddhism: Amoghavajra and the Ruling Elite, page 101.
Амогаваджра допомагав державі династії Тан протистояти повстанню Ань Лушаня. Він проводив ритуали, які були нібито ефективними для призову надприродних сил заради знищення армії Ань Лушаня; до наслідків таких ритуалів включають і смерть одного з генералів Ань Лушаня, Чжоу Чжигуана.
Внаслідок допомоги Амогаваджри в розгромі Ан Лушаня езотеричний буддизм став офіційною державною буддистською школою, підтримуваною династією Тан, «імперським буддизмом» з державним фінансуванням і підтримкою для написання/перекладу священних текстів, будівництва монастирів і храмів. Учні Амогаваджри проводили церемонії на користь держави та імператора. Імператор Суцзун (肃宗, sù zōng) династії Тан був коронований Амогаваджрою як чакравартін після перемоги над Ан Лушанем у 759 році.
Про буддистів-тантриків, які прийшли в Китай після Амогхаваджри, відомо набагато менше. Праджня (; 744–бл. 810) був одним із останніх видатних перекладачів Тан, відомий своїм перекладом сутри Гандав’юха. Незважаючи на відсутність сильного патронажу, яким езотеричний буддизм користувався за часів імператора Дай-цзуна (правління 762–779), є докази того, що практики та ритуали чженьянь продовжували бути ключовою частиною китайського буддизму протягом дев’ятого століття. Навіть після гонінь на буддистів (845 р. н. е.), розпочатих танським імператором У-цзуном, традиція чженьянь продовжувала передавати й практикувати йогу Мантраяни аж до ранньої династії Сун, як показано в записах японських паломників.
Вплив Завдяки цьому нововиявленому престижу езотеричний буддизм сильно вплинув на решту китайського буддизму часів династії Тан . Цей престиж також привертав східноазійських паломників до центрів езотеричного буддизму, таких як Цинлун 青龍寺 і Сіншань 興善寺. Традиція мантраяни також вплинула на інші китайські буддійські школи, такі як тяньтай, чань-буддизм і буддизм чистої землі, через прийняття ними мантр і дхарані як ритуальних форм, а також будівництво вівтарів. Цей престиж також вплинув на популяризацію езотеричних божеств, таких як різні форми Авалокітешвари та Ваджрапані, які стали об'єктом поклоніння.
У китайському буддизмі не було великої різниці між екзотеричними та езотеричними практиками, а Північна школа Чань навіть стала відомою своїми езотеричними практиками дхарані та мантр . Найвидатніший учень Шубгакарасінхи, І Сін, який сам по собі був впливовою фігурою чженьянь, пізніше сповідував чань-буддизм . Послідовники баотанської школи Чань, заснованої Баотаном Учжу, також, здається, мали багато спільного із традицією чженьянь.
З іншого боку, хоча східноазійська школа Йогачари Сюаньцзана і Тяньтай Чжії вже включали певні езотеричні практики та тексти до розповсюдження Мантраяни, вплив езотеричних елементів цих шкіл зріс в епоху езотеричного буддизму.
Є також докази того, що практики езотеричного буддизму також вплинули на розвиток даосизму.
Зростання ролі езотеричного буддизму в епоху Тан також очевидне за межами центральної частини Китаю: у Дуньхуані, Центральній Азії, Юньнані та Наньчжао.
Поширення за межами Китаю Перед Великими антибуддистськими гоніннями майстер Кукай (774–835) з Японії приїхав до імперії Тан, щоб вивчити езотеричне вчення, викладене трьома індійськими майстрами. Кукай навчався у великого майстра Хуей-куо (746–805; яп. Keika). Стверджується, що він засвоїв повне вчення за два роки до повернення до Японії. Після повернення до Японії він заснував школу сінгон (真言宗), яку китайською мовою часто називають Донгмі (東密), «Східна езотерика», оскільки Японія географічно розташована на схід від Китаю.
Майстер Сайчо (767–822) також привіз до Японії кілька езотеричних вчень, які були пов’язані з японською лінією школи Тяньтай (天台宗), яка китайською мовою називається Таймі (台密), де Тай означає Тай Тіантай. Донгмі і Таймі стали двома основними школами езотеричного буддизму в Японії.
Езотеричний буддизм також увійшов у корейське королівство Корьо (918–1392).
Династії Ляо, Сун і Цзінь Традиція чженьянь продовжувала практикуватись наприкінці епохи Тан і до ранньої династії Сун (960–1279), хоча й у більш обмеженому обсязі, ніж під час правління Тан. Імператори династії Сун продовжували протегувати буддизму. Езотеричні божества, такі як Махавайрочана, Тисячорука Гуаньїнь і Марісі, також продовжували бути популярними, як і практикування мантр і дхарані. Престиж езотеричної традиції вплинув на те, що інші школи китайського буддизму, такі як Чань і Тяньтай, також перейняли практики мантраяни, що призвело до злиття вчень, яке продовжувалося впродовж часів династій Юань, Мін і Цін аж до сучасності.
Езотеричний буддизм також був присутній у киданьській династії Ляо та тангутської Західної Ся . Держава Ся, зокрема, була під впливом тибетського буддизму та сприяла перекладу багатьох текстів на тангутську мову, багато з яких збереглися у знахідках у Хара-Хото . Після Ляо династія Цзінь побачила розвиток форм буддизму, що існували в Ляо.
Династія Юань
Ваджраяна також стала основною релігією Тибету та Західної Ся до моменту піднесення Монгольської імперії в тринадцятому столітті. Коли тибетці і тангути потрапили під владу монгольських вождів під час правління Мунке-хана (1209–1259), вони посилили свою проповідницьку діяльність на монгольських землях, зрештою навернувши керівництво та значну частину населення, а також допомогли в перекладі буддистських текстів монгольською мовою. Тож не дивно, що після монгольського завоювання Китаю та заснування династії Юань (1271–1368) імператори Юань зробили тибетський буддизм офіційною релігією Китаю, а тибетські ченці (або, як їх називали китайською мовою, «варварські ченці із Заходу», ) отримали заступництво при дворі. Лами школи Сак’я, такі як Сак’я Пандіта, а також Каг’ю, ставали імператорськими наставниками монгольських ханів. До тантричного божества Махакали звертались у військових кампаніях для захисту армій, воно стало божеством-захисником держави Юань. Монахам мантраяни було надано безпрецедентний статус і привілеї, такі як храмові жертви та святині.
Запровадження «таємного вчення вищого блаженства» (тантричної сексуальної практики) викликало чималий скандал серед китайських літераторів. Загальною думкою серед деяких китайців було те, що це покровительство ламам спричинило широке поширення зіпсованих форм тантри. Коли монгольську династію Юань було повалено та встановлено династію Мін, спонсорованих монголами лам було вигнано з двору, а буддизм Ваджраяни дехто засудив як неортодоксальний шлях. Його демонізували як форму чаклунства та розпусти, що нібито спричинило падіння династії Юань.
Однак, незважаючи на ці напади, тибетська Ваджраяна продовжувала поширюватися в Китаї й після падіння імперії Юань. Правителі Мін також були зацікавлені у тибетському тантричному буддизмі. Багато перекладів тибетських текстів на китайську мову також було зроблено під час правління Юань, а тексти, пов’язані з вченням Сак’я поширювалися за часів Мін (1368–1644) і Цін (1636–1911), а також у Китайській Республіці (1912–1949).
Династії Мін і Цін
Під час династії Мін (1368–1644) імператори продовжували підтримувати та запрошувати до двору тибетських лам, у тому числі Дешіна Шекпу, 5-го Кармапу. Таким чином тибетський буддизм продовжував поширюватися серед еліти та широких верств населення. Під час правління імператора Юнле (1402–1424) також було вирізано друкарські блоки для першого відомого досі друкованого Канг’юра, відомого як «Юнле Ганджур». Silk, Jonathan. Notes on the history of the Yongle Kanjur. Indica et Tibetica 28, Suhrllekhah. Festgabe für Helmut Eimer, 1998. Це була найранніша і одна з найавторитетніших версій тибетського канону, яка сприяла подальшому поширенню тибетського буддизму в Китаї, Тибеті та Монголії. У цей період також було зроблено багато перекладів тибетських тантричних текстів на китайську мову. Ще одне видання тибетського канону було надруковано в Пекіні в 1606 році.