Церква адвентистів сьомого дня в Україні (скор. АСД; англ. Seventh Day Adventists, скор. SDA) — християнська протестантська конфесія, яка визнає Біблію беззаперечною істиною, базується на виконанні Десяти Божих заповідей, (зокрема буквальному дотриманні заповіді про суботу) та вірі у близьке Друге пришестя Ісуса Христа. Церква Адвентистів сьомого дня служить людям у більш ніж 240 країнах світу. Адвентисти ведуть активну просвітницьку, профілактичну, реабілітаційну, благодійну та оздоровчу діяльність, виступають активними захисниками релігійної свободи. 2016 року кількість послідовників цієї церкви досягла 20 млн осіб. Кожні 23 секунди до церкви АСД приєднується 1 людина, щогодини — 154 особи. В Україні кількість адвентистів сьомого дня становить 47 642 осіб (станом на 2017 рік).
Походження назви Назва «Адвентисти сьомого дня» відображає дві основні доктрини церкви АСД:
Віра у реальне і видиме Друге пришестя Христа
Слово «адвентист» (англ. Adventist) походить від лат. adventus («поява», «настання», лат. ad ventus «біля порогу» в сенсі «напередодні другого Пришестя Ісуса Христа на Землю»). Це означає віру у скоре повернення Ісуса Христа, який обіцяє воскресити усіх вірних Йому людей та дати їм вічне життя на оновленій Землі, де не буде вже гріха, смерті, болю і зла.
Проте від свого заснування в 1863 році Церква АСД не називала конкретної дати пришестя Ісуса, оскільки в Біблії сказано, що «про день той й годину не знає ніхто: ані Анголи небесні, ані Син, лише Сам Отець» ().
Святість «сьомого дня» тижня — суботи
Вчення про суботу як святий Божий день адвентисти засновують на переконанні в необхідності додержувати всі 10 заповідей Закону Божого. В 20 розділі біблійної книги Вихід міститься перший перелік 10-ти заповідей, в якому 4-та заповідь говорить про святість суботнього дня. Церква зазначає, що в Біблії немає жодної вказівки щодо заміни суботи як дня Господнього на неділю чи інший день.
Історія адвентизму Історія Церкви адвентистів сьомого дня — однієї з пізніх протестантських конфесій припадає на другу хвилю духовного відродження, яке почалося в Сполучених Штатах Америки на початку 19-го століття і безпосередньо пов'язана з рухом Вільяма Міллера.
Своїм корінням поява церкви адвентистів сьомого дня досягає есхатологічних очікувань християн, які помилково витлумачили пророцтво з книги Даниїла 8:14 і в 1844 році сподівалися пережити події, пов'язані з другим пришестям Христа на землю.
Організаційна структура АСД формувалася тривалий час, починаючи з 1844 року. За цей період було створено керівний орган — Генеральна конференція адвентистів та інші структурні підрозділи, названі відділами. Значну роль в процесі створення організації адвентистів зіграла сім'я Еллени Уайт.
Зрозумівши свою релігійну місію, адвентисти сьомого дня зосередилися на стратегічному плані поширенню своїх ідей за межами Сполучених Штатів Америки.
Адвентизм на українських землях Перші згадки про адвентистів на теренах України припадають на 1860-ті роки. Значну роль у поширенні адвентизму відіграв німецький євангеліст і церковний адміністратор Людвіг Ріхард Конраді. Він сформував першу громаду адвентистів 31 липня 1886 року в Криму в селі Берди-Булат (тепер Привільне Красноперекопського району). 15 вересня Людвіг Конраді та Герхард Перк організували другу громаду адвентистів у місті Олександрівськ (нині Запоріжжя).
У Західній Україні адвентистська вістка здобула перших послідовників завдяки польському дворянину Міхалу Беліні-Чеховському. Він планував стати священиком Римсько-католицької церкви, однак пережив розчарування через моральний занепад церкви та зрікся духовного сану. Під час подорожі до США познайомився з адвентистами та приєднався до цієї церкви. 1867 році в Чернівцях заснував групу адвентистів із семи осіб.
У Центральній Україні одним з перших адвентистів, який святкував суботу, є Теофіл Бабієнко з м. Тараща Київської губернії. Бабієнко допомагав православному священику в проведенні церковних богослужінь і отримав дозвіл на вивчення Біблії. З часом Теофіл побачив відмінності між вченням православної церкви та заповідями Біблії. Теофіл Бабієнко з 1877 року організував групу з вивчення Біблії, яка проповідувала святість суботи і Другий прихід Христа. За це у 1888 році його відправили у заслання. Там він уперше зустрів адвентиста і приєднався до цієї церкви.
Церква АСД за Російської імперії З кінця ХІХ століття з невеликих груп «суботників» формуються громади та вибудовується організаційна структура церкви. Проголошувалася вістка Євангелія під тиском: з одного боку був жорстокий контроль царської цензури, з іншого — опозиція православного духовенства.
У цей час відбувається активне інституювання церкви: проводяться різноманітні збори, конференції, з'їзди. У 1890 році до церкви адвентистів на теренах Російської імперії належало 356 осіб, у 1900-му — 1037 адвентистів, які належали до 28 громад.
Поштовхом для подальшого розвитку адвентизму став «Указ про зміцнення основ віротерпимості» імператора Миколи ІІ від 17 жовтня 1905 року, а також циркуляру № 55327 від 6 листопада 1906 року голови Міністерства внутрішніх справ Росії Петра Столипіна, який надавав релігійним меншинам свободу віросповідання. Завдяки цьому до кінця 1906 року чисельність церкви зросла до 2282 осіб. У 1907 році послідовників цієї конфесії було 2500, 1908 — 3077 осіб, а в 1911 церква адвентистів нараховувала приблизно 4 тисячі осіб. Більше третини служителів у церквах були українцями.
Інтенсивний розвиток адвентизму на українських землях спонукав керівників Церкви створити місцеві керівні органи, так у 1907-му році, за рішенням Генеральної Конференції (ГК) — найвищого адміністративного органу всесвітньої Адвентистської церкви, — було створено Російську унійну конференцію, яка почала діяти з 1 січня 1908 року.
У 1911-му році становище церкви погіршується через обмеження свободи віросповідання. Почалося переслідування віруючих з боку влади: заборонені друковані засоби, закриваються молитовні будинки, на богослужіннях завжди присутні поліцейські.
Негативний вплив для розвитку церкви спричинила Перша світова війна. Оскільки адвентистські організації на території Російської імперії до 1907 року входили до структури Німецького уніону, їх напередодні війни оголосили німецькими агентами. Вірян і священнослужителів переслідували та висилали до Сибіру. Під час війни адвентисти не хотіли брати зброю до рук, відтак багато вірян, щоб уникнути трибуналу, йшли на службу в санітарні загони, телеграфічні частини, прифронтові та тилові госпіталі.
Церква АСД в період радянської окупації України Революція 1917 року вселяла в адвентистів надії щодо забезпечення громадянських прав і свобод. Спочатку нова влада йшла назустріч, звільнивши з тюрем і заслань «релігійних злочинців» і проголосивши свободу віросповідання в кінці 1917 року. Адвентисти проводили біблійні курси для підготовки церковних служителів, відновили регулярні суботні богослужіння та видання книжок і періодики.
23 січня 1918 року для ЦАСД почалися чергові обмеження: заборона вільно пересуватися залізницею позбавляла проповідників можливості регулярно відвідувати громади; Громадянська війна інколи повністю переривала зв'язки між громадами; з 1919 р. припиняється видання будь-якої адвентистської літератури.
«Потепління» для церковної діяльності настало після 1922 р., коли дозволили видавати журнали «Голос истины», «Благая весть» і «Уроки суботньої школи».
В 1924 р. на 5-му Всесоюзному з'їзді церкви АСД в Москві прийняли Декларацію з низкою документів, які викликали жорстку критику з боку вірян. Найбільше пересудів викликав документ «Ставлення АСД до державної влади в СРСР». В ньому адвентисти визнали радянську владу законною, а також право кожного адвентиста самостійно визначати своє ставлення до військової служби. Незадоволена таким рішенням, частина віруючих вийшла із адвентистської спільноти і організувала свої незалежні товариства. Це поклало початок адвентизму реформаційного руху.
6-й Всесоюзний з'їзд Церкви АСД проходив в 1928 р. в Москві, в умовах, коли радянський режим готувався до масових репресій проти віруючих, втручаючись у всі сфери діяльності церкви. На цьому з'їзді під тиском уряду делегати продублювали положення Декларації 5-го з'їзду про позитивне ставлення до радянської влади та військової повинності. Ці рішення зобов'язували адвентистів виконувати громадянську та військову повинності на загальних підставах. Ця заява суперечила позиції, яку займала з цього питання Всесвітня організація АСД. Пізніше прийняті на тому з'їзді рішення були визнані недійсними, про що було офіційно заявлено Всесоюзною Радою АСД в 1960 році. Це рішення поглибило розкол в адвентистському середовищі. Частина адвентистських лідерів і громад у 1929 р. вийшли із об'єднання і створили незалежну організацію під назвою «Російське поле Адвентистів сьомого дня реформаційного руху». Вони заявили про неприйняття радянського режиму і продовжували свою діяльність підпільно. Очолив реформаційний рух Герхард Освальд. У 1936 р. це реформаційне «Російське поле» було перейменоване на «Всеросійський уніон адвентистів-реформістів», керівництво якого перейшло до Володимира Шелкова та Прокофія Манжури.
6-й з'їзд адвентистів став останнім у радянську епоху. На з'їзді була змінена організаційна структура Церкви, з'їзди як вищий орган управління церкви були заборонені. Уряд погодився лише на існування Всесоюзної Ради адвентистів сьомого дня (ВРАСД), яка складалася з 5-ти осіб, президії та 11 керівних проповідників. Вони ж утворювали пленум (розширену Раду). Це була структура-відповідник тогочасним моделям радянського державного управління. В такому вигляді ВРАСД проіснувала до 1960 року.
Навесні 1929 року радянський уряд ухвалив низку законопроєктів, що обмежували релігійну свободу. З цього часу закрили церковні видавництва, релігійна література стала нелегальною, а та, яка ввозилася з-за кордону, вважалася контрабандною.
Єдиний і останній розширений пленум ВРАСД, на який дала дозвіл радянська влада, відбувся 26-29 грудня 1931 р. В його роботі взяло участь 29 основних керівників Церкви АСД, що представляли адвентистські громади Радянського Союзу. Даючи дозвіл на цей форум, більшовицька влада переслідувала декілька цілей:
Змусити адвентистів погодитись на розпуск своєї церковної організації, тому що закони, прийняті урядом, фактично скасовували інститут духовенства як керівного органу в громадах і церквах. Допомогти органам НКВС виявити дійсний склад керівництва церкви, занести його в «чорний список» і поступово ліквідувати.
У рішеннях пленуму було констатовано факти про згортання діяльності Церкви АСД в Україні у зв'язку з негативним і навіть ворожим ставленням до релігії. Прийняли рішення про зміну назви Всесоюзного Союзу на «Єдиний Союз АСД в СРСР». На пленумі було також розглянуто питання про реорганізацію керівного органу на майбутнє.
До 1938 р. були заарештовані і засуджені майже всі 29 учасників пленуму, в тому числі й уповноважені ВРАСД, а також сотні активних служителів і членів громад. Після приєднання в 1939 р. Західної України до Радянської України адвентистські громади цього регіону також були зараховані до списку «неблагонадійних», а їхні лідери заарештовані. У 1940 р. до СРСР приєднано Північну Буковину, і діючі тут адвентистські структури також підпали під репресії. У цілому ж, за підрахунками адвентистських істориків, до Другої світової війни майже 80 % лідерів адвентистського руху в СРСР були знищеніБондаренко С. История Церкви Адвентистов седьмого дня. / Ежегодник Церкви АСД «Христианские чтения», под ред. Н. Н. Либенко. — Москва, 1989. — с. 57-74..