Т-80 — радянський основний бойовий танк, прийнятий на озброєння 1976 року. Він став першим у світі серійним танком з газотурбінним двигуном як основною силовою установкою, випередивши американський «Абрамс» на кілька років. У процесі виробництва зазнав значних модифікацій, найважливішими з яких стали Т-80Б з керованим озброєнням і Т-80БВ з динамічним захистом. Танк також ліг в основу пізніх радянських моделей Т-80У й Т-80УД, українських Т-84 та російських Т-80БВМ. Загалом виготовлено близько 5 тисяч танків родини Т-80, які досі перебувають на озброєнні збройних сил Кіпру, Пакистану, Південної Кореї, Росії та України.
Т-80, як послідовник Т-64 та Т-72, успадкував їхні ключові конструктивні особливості: комбіновану броню, екіпаж із трьох осіб, 125-мм гладкоствольну гармату 2А46 та автомат заряджання, розташований всередині башти. Вага машини складає від 42 до 46 тонн. Завдяки газотурбінному двигуну потужністю 1000 к.с. і більше танки родини Т-80 перевершували сучасні їм радянські машини за рухливістю, однак були значно дорожчими у виробництві та споживали більше пального.
Т-80 планувався як заміна для Т-64 і Т-72, проте всі три родини танків виготовлялися паралельно з 1976 до 1987 року. Вони мали ідентичне озброєння та подібні технічні характеристики. Через конкуренцію між радянськими заводами, кожен з яких мав власне лобі у радянському керівництві, танки залишалися слабко уніфікованими, що створювало проблеми з логістикою. Т-64 і Т-80 вважалися елітною технікою: вони оснащувалися сучаснішими системами керування вогнем, керованим озброєнням і покращеним бронюванням та не постачалися на експорт. Натомість Т-72 був дешевшим, простішим у виробництві, масовим і дозволеним до експорту.
Історія
Передумови
Першим докорінно новим радянським танком після Другої світової став Т-64, розроблений Харківським конструкторським бюро з машинобудування (ХКБМ). Він використовував революційні на свій час технології: комбіновану броню, механізм заряджання та надзвичайно компактний опозитний двигун 5ТД. Серійне виробництво Т-64 розпочалося 1963 року на Заводі імені Малишева. Двигун виявився ненадійним (його недоліки виправили лише до 1968 року в модифікації Т-64А ), тому Міністерство оборонної промисловості паралельно шукало альтернативні двигуни.
Уралвагонзавод у Нижньому Тагілі на заміну Т-62 спочатку планував виготовляти Т-64А, однак його конструкторське бюро представило варіант дешевшого й надійнішого «мобілізаційного» танка Т-72, який мав більш традиційні дизельний двигун та ходову. Виробництво Т-72 «Урал» розпочалось 1974 року.
Оскільки ще 1960 року Микита Хрущов поклав край розробкам важких танків, вважаючи, що вони не мають перспектив у добу протитанкових ракет, дослідні (СКБ-2) та виробничі потужності Ленінградського Кіровського заводу (ЛКЗ) та Челябінського тракторного заводу (ЧТЗ) були вільними й могли взятись за створення нових танків.
Постановою ЦК КПРС і Ради міністрів СРСР від 16 квітня 1968 року було затверджено розробку нового танка. СРСР прагнув створити єдиний основний бойовий танк, тому вже 1971 року було розпочато роботу зі створення нового танка, який з 1981 року мав би замінити Т-64 і Т-72. Власні проєкти представили ЛКЗ (газотурбінний «Об'єкт 225» і дизельний «Об'єкт 226»; розвинулись в «Об'єкт 258»), ЧТЗ («Об'єкт 780» та пізніше «Об'єкт 785») та ХКБМ (Т-74 або «Об'єкт 450»). Однак челябінський завод вийшов із розробки танків через зміни в керівництві, а харківський радикальний проєкт викликав скептицизм через проблеми із Т-64 та літній вік головного конструктора Олександра Морозова, який перебував при виході на пенсію.
Конструкторське бюро № 3 (КБ-3) ЛКЗ під керівництвом Миколи Попова мало підготувати виробництво Т-64А. Однак, початкова ненадійність двигуна 5ТД викликала занепокоєння й завод зрештою зсунув пріоритет у бік створення газотурбінної модифікації Т-64. Зрештою КБ-3 ЛКЗ під керівництвом Попова й розробило «Об'єкт 219» — Т-80.
Створення двигуна
Ідеї створити танковий газотурбінний двигун (ГТД) з'явились ще в 1950-ті роки, коли реактивні двигуни показали свою ефективність для гелікоптерів і приваблювали конструкторів можливістю отримати велику потужність за невеликих розмірів і маси. Газотурбінний двигун мав бути схожим на реактивний двигун, енергія якого передається трансмісією на гусениці танка. Такі двигуни могли бути дуже потужними, але витрачали багато пального (приблизно втричі більше за дизельний двигун) й були чутливими до пилу, оскільки потребували багато повітря. В СРСР впродовж 1950-х — 1960-х років було створено кілька дослідних зразків ГТД і танків, таких як .
1963 року до розробок долучилось ленінградське (ЛНПО) під керівництвом Сергія Ізотова. Було випробувано низку адаптованих вертолітних двигунів, однак вони не мали значного успіху. УВЗ представив «Об'єкт 167Т», ЛКЗ — «Об'єкт 288», ЧТЗ — «Об'єкт 775Т». Харківські конструктори також мали подібну розробку, «Об'єкт 434Т» — газотурбінний варіант Т-64А з вертолітним двигуном ГТД-3ТЛ.
Керівництво СРСР прагнуло скоротити відставання від США щодо створення танкових ГТД. 1968 року ЛНПО отримало доручення створити танковий ГТД. Ізотов вирішив створювати двигун з нуля замість адаптації вертолітних двигунів, які до того пробували ставити на танки. Ті двигуни не були розраховані на тряску при їзді та навантаження під час пострілу гармати. До того ж армія потребувала двигун-моноблок, який міг би вийматись і встановлюватись у танк цілісно, разом з фільтрами, трансмісією, компресором та іншими деталями. Новий двигун отримав назву ГТД-1000Т. Вперше його поставили на танк 1969 року, а 1970-го доручили опанування серійного виробництва на Калузькому моторному заводі.
Перші Т-80
1969 року двигун ГТД-1000Т поставили на модифікований танк Т-64, що отримав індекс ГБТУ «Об'єкт 219 сп. 1» (специфікація №1) та кодову назву «Гроза». Під час випробувань Ізотов скаржився на те, що ходова Т-64 обмежувала можливості газотурбінного двигуна, оскільки металеві опорні котки з внутрішньою амортизацією на великій швидкості призводили до надмірної вібрації. Це призвело до створення нової ходової частини, однак не уніфікованої з конкурентним Т-72. Впродовж 1968—1971 років було створено 60 випробувальних зразків з різними ходовими. Зрештою оновлений прототип отримав позначення «Об'єкт 219 сп. 2» й був готовий 1971 року. Загалом Т-80, будучи глибокою модифікацією Т-64, зберіг від нього лише окремі вузли, зокрема гармату, механізм заряджання та елементи бронезахисту.
Випробування 1972—1975 років показали суттєве покращення рухливості танка порівняно з Т-64А, однак двигун виявився ненадійним: 19 з 27 двигунів не досягли рівня 300 годин наробітку до відмови, попри технічне завдання в 500 годин. До того ж двигун мав дуже велике споживання пального, що в 1,6—1,8 раза перевищувало таке для 5ТД. 1975 року міністр оборони СРСР Андрій Гречко відмовився від серійного виробництва танка через надмірну витрату пального та відсутність переваг у захисті щодо Т-64А.
Ймовірно, «Об'єкт 219» так і залишився б невдалим прототипом, якби не смерть Гречка у квітні 1976 і прихід Дмитра Устинова на його посаду. Новий міністр оборони був представником військової промисловості, а не армії. Він був активним прихильником ГТД з 1960-х років і був дотичним до створення «Об'єкта 219», тому 6 серпня 1976 року цей танк було несподівано прийнято до серійного випуску як Т-80 на ЛКЗ. Численні проблеми танка планували усунути в ході виробництва. Танк був ідентичний до Т-64 за вогневою потужністю, але дорожчим в понад три рази: Т-64А коштував 143 000 радянських рублів, а Т-80 — 480 000. Таким чином, Радянська армія отримала на озброєнні танки Т-64, Т-72 та Т-80, що не дуже суттєво відрізнялись за показниками (хоча Т-80 випереджав обох за рухливістю), проте мали дуже низький рівень уніфікації, відрізняючись двигунами, корпусами, ходовими та комплексами керованого озброєння.
Серед представників Міноборони та армії не було консенсусу щодо «турбінізації» танків. Радянську армію влаштовував Т-64, однак перед нею постала перспектива отримати замість нього проблемний Т-80. Велика витрата пального викликала суттєве занепокоєння серед досвідчених офіцерів, які вважали, що дизельний двигун має логістичні переваги. Одним із прихильників дизельних двигунів був маршал бронетанкових військ Амазасп Бабаджанян, однак із його смертю 1977 року вплив критиків ГТД знизився. Для Устинова ж було принциповим ідеологічне підґрунтя — що газотурбінному американському «Абрамсу» підготовано відповідь у вигляді газотурбінного радянського танка.
За час проведення робіт зі створення танка впродовж 1968—1976 було збудовано 158 випробувальних зразків, з яких 31 з ходовою Т-64 та решта з оригінальною ходовою. Т-80 першої серії випускались на ЛКЗ з 1976 до 1978 року. Ймовірно, всього було випущено до 200 одиниць цієї модифікації.
Т-80Б
Вже 1976 року Т-64 еволюціонував до рівня Т-64Б, отримавши нову систему керування вогнем з лазерним віддалеміром і комплексом керованого протитанкового озброєння 9К112-1 «Кобра», що одразу зробило Т-80 застарілим відносно нього. Було вирішено не просто знову запозичити башту, але розробити її аналог. Модифікація «Об'єкт 219Р» отримала останнє покоління радянської комбінованої броні під назвою «Комбінація К», розроблене НДІ сталі. Ця броня надавала захист, еквівалентний 550 мм сталевої броні для лоба башти та 500 мм для верхньої лобової деталі корпуса, спрямований проти поширених на той момент кумулятивних боєприпасів.
«Об'єкт 219Р» було прийнято на озброєння 1978 року як Т-80Б та запущено в серійне виробництво на ЛКЗ того ж року. Хоч Устинов не був прихильником Т-72, все ж він визнавав потребу в дешевому танку на заміну Т-54, тому УВЗ продовжив виготовляти Т-72; разом з тим, міністр визначив, що інноваційні рішення, як нові системи керування вогнем, мають надходити для Т-80, а не Т-72.
(ОЗТМ) початково планували перекваліфікувати з випуску експортних Т-55А на Т-72, однак йому теж було призначено виробництво Т-80, що було розпочато 1979 року. Омському заводу доручили створення й командирського танка Т-80БК з системою навігації та додатковою радіостанцією. Устинов планував випуск цього танка й на Заводі імені Малишева в Харкові на пізніший термін.
Т-80БВ
Ліванська війна 1982 року продемонструвала успіх вибухового динамічного захисту «Блейзер», встановленого на ізраїльські танки. Попри те, що в СРСР подібні розробки проводили ще з 1960-х, вони не виклика́ли зацікавлення з боку армії. Однак, ізраїльський досвід спричинив повернення до цієї ідеї, тому НДІ сталі взявся швидким темпом розробити радянський аналог — «Контакт-1». Його почали встановлювати на радянські танки 1983 року, а з 1985 року ЛКЗ почав виготовляти «Об'єкт 219Р» або ж Т-80БВ з цим динамічним захистом. Цей танк отримав потужніший двигун ГТД-1000ТФ потужністю 1000 к.с. Виготовлені раніше Т-80Б у ході ремонту на заводах проходили модернізацію до рівня Т-80БВ.
Т-80Б став наймасовішим танком сімейства: всього на захід від Уральських гір на 1990 рік налічувалось 3518 танків Т-80Б, 217 Т-80БК і 617 модернізованих Т-80БВ. Всіх разом було 4352 одиниці. Також були в наявності 594 виготовлених Т-80БВ і 23 Т-80БВК.
Т-80У
З виходом на пенсію головного конструктора ХКБМ Олександра Морозова в травні 1976 року, Устинов остаточно вирішив уніфікувати виробництво танків. На той момент харківські конструктори працювали над «Об'єктом 476» (або «Виріб 9А»), який був суттєво модернізованим Т-64Б з новою баштою, оснащеною новітньою комбінованою бронею та системою керування вогнем 1А45 з прицілом 1Г46, тому було вирішено поставити цю башту на шасі Т-80Б. Таким чином, ЛКЗ відповідав за весь проєкт, а ХКБМ — за бойове відділення танка.