Ненадійний наратор у літературі, кіно, театрі тощо — інстанція недостовірної нарації, котра ставить під сумнів зміст оповідуваних у тексті подій та ситуацій,Гребенюк Т. Феномен недостовірної нарації в системі сучасних наративних студій // Слово і час. — 2016. — № 6. — С. 12-21. Доступ оповідач, який вводить читача в оману, надаючи йому хибну точку зору на історію. Таким чином, читач залишається в пастці свого погляду на події, поки поступово не виявляє, що оповідач не заслуговує довіри. Ненадійна перспектива в основному трапляється з особистим наративним методом або з Я-оповідачем. Термін взято в 1961 році від Вейна К. Бута з книги «Риторика фантастики».Олена Вещикова. Ненадійний наратор в оповідній структурі містичного твору: ознаки й різновиди / Науковий вісник Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки. Філологічні науки. Літературознавство. — 2015. — № 8 (309). — С. 29–38. ISSN 1729-360X Доступ Текстовий адресант (наратор) є ключовою фігурою в прозовому художньому тексті.Ольга Білинська, Лариса Довбенко. (НЕ)Надійність нарації як тип оповіді. Тези / Наукові конференції Львівського національного університету імені Івана Франка, ІІ міжнародна науково-практична конференція "Комунікація у сучасному соціумі. Доступ Бут зазначає, що «наратор часто радикально відрізняється від ідеалізованого автора („implied author“), який є творцем тексту». Ідеалізований наратор не оповідає, а натомість присутній у творі «ідеологічно». Використання ненадійного оповідача має наративну функцію, наприклад, введення читача/глядача в оману або зображення відповідного персонажа в негативному світлі.

Наративні персонажі можуть бути ненадійними, якщо вони мають психологічний недолік, висловлюють сильні упередження, не мають досвіду або навіть свідомо обманюють аудиторію.

Ненадійні оповідачі іноді використовуються у візуальних медіа (таких як фільми та комікси) для комічного ефекту, вказуючи на контраст між тим, що відбувається насправді, і тим, у що оповідач хоче, щоб аудиторія повірила (наприклад, зображуючи себе кращими, ніж вони є насправді).

Хоча ненадійні оповідачі майже за визначенням є оповідачами від першої особи, наводяться аргументи на користь існування ненадійних оповідачів від другої та третьої особи, особливо в контексті кіно та телебачення, а іноді також у літературі.Unreliable Third Person Narration? The Case of Katherine Mansfield, Journal of Literary Semantics, Vol. 46, Issue 1, April 2017

Іноді ненадійність оповідача стає очевидною одразу. Наприклад, історія може починатися з того, що оповідач робить явно неправдиву або маревну заяву чи зізнається, що він серйозно психічно хворий, або ж сама історія може містити рамку, в якій оповідач виступає як персонаж, з підказками про ненадійність персонажа. Більш драматичне використання цього прийому відкладає розкриття таємниці до кінця історії. У деяких випадках читач дізнається, що в попередньому наративі оповідач приховав або значно перекрутив життєво важливу інформацію. Такий несподіваний фінал змушує читачів переглянути свою точку зору та досвід сприйняття історії. У деяких випадках ненадійність оповідача ніколи не розкривається повністю, а лише натякається, що змушує читачів замислитися над тим, наскільки слід довіряти оповідачеві і як слід інтерпретувати його історію.

Загальна інформація

Класифікація Були зроблені спроби класифікації ненадійних нараторів. Вільям Ріґґан у своєму дослідженні 1981 року проаналізував видимі типи ненадійних оповідачів, зосередившись на оповідачі від першої особи, оскільки це найпоширеніший тип ненадійної оповіді. На основі його висновків складено наступний список:

Пікаро оповідач, якому притаманні перебільшення та хвалькуватість, першим прикладом якого, ймовірно, є солдат у комедії Плавта «Хвальковитий воїн». Прикладами в новітній літературі є Молль Фландерс, Сімпліцій Сімпліціссімус або Фелікс Крулл.

Божевільний наратор, який переживає або лише механізми психічного захисту, такі як (посттравматична) дисоціація та самовідчуження, або має важку психічну хворобу, таку як шизофренія чи параноя. Прикладами можуть слугувати «Кабінет доктора Каліґарі»,Філ Нобіл мол.: Framing CALIGARI: The Unplanned Birth Of Cinema's First Unreliable Narrator. Birth.Movies.Death., 15 June 2015. retrieved 2 June 2022. оповідачі Франца Кафки, які відчужують себе, «жорсткий» (цинічний) оповідач в нуарній та гостросюжетній літературі, який недостовірно описує власні емоції, Барбара Коветт у «Скандальному щоденнику», Чарльз Кінбот у «Блідому вогні», безіменний протагоніст «Серця, що розповідає» Едгара По, Патрік Бейтман в «Американському психопаті».

Клоун оповідач, який не сприймає оповідь серйозно і свідомо грається з умовностями, правдою та очікуваннями читача. Прикладами такого типу є Трістрам Шенді та Брас Кубас.

Наївний оповідач, сприйняття чи світогляд якого є незрілим або обмеженим його точкою зору. Приклади включають Гекльберрі Фінна, Артура Лестранжа, Холдена Колфілда з «Ловця в житі» та Форреста Гампа.

Брехун зрілий оповідач, який має здоровий глузд і навмисно спотворює себе, часто для того, щоб приховати свою непристойну чи дискредитуючу поведінку в минулому. Джон Дауелл у фільмі «Бравий солдат» Форда Медокса є прикладом такого оповідача.

Ця типологія не є вичерпною і не може стверджувати, що охоплює весь спектр недостовірної оповіді, навіть у межах спектра розповіді від першої особи. У цій галузі необхідні подальші дослідження.

Також точаться дебати навколо унікального існування ненадійних оповідачів від першої особи, хоча обмеження інформації для аудиторії деяких творів, таких як «Нормандські завоювання», передбачає ненадійні оповіді без необхідного існування оповідача. Залишається предметом дискусії питання, чи може бути ненадійним оповідач не від першої особи і як саме, хоча навмисне обмеження інформації для аудиторії може призвести до ненадійного наративу, навіть якщо це не обов'язково стосується ненадійного оповідача. Наприклад, у трьох переплетених п'єсах «Нормандських завоювань» Алана Ейкборна, кожна з яких обмежує дію одним із трьох місць протягом вихідних.

Кетлін Уолл стверджує, що в «Залишках дня» для того, щоб «ненадійність» головного героя (містера Стівенса), як оповідача спрацювала, ми повинні вірити, що він достовірно описує події, в той час, як інтерпретує їх ненадійно.Wall, Kathleen (1994). «The Remains of the Day and Its Challenges to Theories of Unreliable Narration». The Journal of Narrative Technique. 24 (1): 18–42. ISSN 0022-2925. JSTOR 30225397. ProQuest .

Визначення та теоретичні підходи Вейн С.Бут був одним із перших критиків, хто сформулював читацько-орієнтований підхід до ненадійної оповіді та розмежував надійного та ненадійного наратора на підставі того, чи порушує його мовлення загальні норми та цінності, чи відповідає їм. Він пише: «Я називав наратора надійним, коли він говорить від імені твору або діє відповідно до норм твору (тобто імпліцитних авторських норм), і ненадійним, коли він цього не робить». Пітер Дж. Рабіновіц розкритикував визначення Бута за те, що воно занадто покладається на зовнішні по відношенню до наративу факти, такі як норми та етика, які обов'язково повинні бути заплямовані особистою думкою. Згодом він модифікував підхід до ненадійного наративу.

Пітер Дж. Рабіновіц зосереджується на статусі фікційного дискурсу на противагу фактичності. Він обговорює питання правди в художній літературі, виділяючи чотири типи аудиторії, які є реципієнтами того чи іншого літературного твору:

«Справжня аудиторія» (= люди з плоті і крові, які читають книгу). «Авторська аудиторія»: (= гіпотетична аудиторія, якій автор адресує свій текст). «Наративна аудиторія»: (= імітаційна аудиторія, яка також володіє певними знаннями). «Ідеальна наративна аудиторія»: (= некритична аудиторія, яка приймає те, що говорить оповідач).

Рабіновіц припускає, що «при правильному прочитанні роману події, які в ньому зображені, повинні розглядатися як „правдиві“ і „неправдиві“ водночас. Хоча існує багато способів зрозуміти цю подвійність, я пропоную проаналізувати чотири аудиторії, які вона породжує». Аналогічно, Тамар Якобі запропонувала модель з п'яти критеріїв («інтегруючих механізмів»), які визначають, чи є наратор ненадійним, чи заслуговує оповідач довіру чи ні.«Living Handbook of Narratology». (Archived from the original) Замість того, щоб покладатися на прийом імпліцитного автора (ідею прихованого авторства) та текстоцентричний аналіз ненадійного наративу, Ансгар Нюннінг (когнітолог-наратолог) надає докази того, що неналежність наративу можна переосмислити в контексті теорії фреймів і когнітивних стратегій читачів.

Ненадійна оповідь, з цієї точки зору, стає суто читацькою стратегією осмислення тексту, тобто узгодити розбіжності в розповіді оповідача (див. сигнали ненадійної оповіді). Таким чином, Нюннінг ефективно усуває залежність від ціннісних суджень і моральних кодексів, які завжди заплямовані особистим світоглядом і смаком. Нещодавно Ґрета Олсон обговорила моделі Нюннінга та Бута, виявивши розбіжності в їхніх поглядах.

І він пропонує «[…] оновити модель Бута, зробивши його неявну диференціацію між оповідачами, які помиляються, і ненадійними». Далі Олсон стверджує, «[…] що ці два типи оповідачів викликають різні реакції у читачів і їх найкраще описати за допомогою шкал помилковості та ненадійності».Olson, Greta: Reconsidering Unreliability: Fallible and Untrustworthy Narrators. In: Narrative. Nr. 11, 2003, S. 93–109. Вона вважає, що всі художні тексти, які використовують «ненадійність», найкраще розглядати вздовж спектра помилок, який починається з достовірності та закінчується ненадійністю. Ця модель допускає всі відтінки сірого між полюсами надійності та ненадійності. Як наслідок, кожен читач повинен визначити достовірність оповідача в художньому тексті.

Сигнали ненадійної оповіді Якого б визначення ненадійності не дотримувалися, існує ряд ознак, які свідчать або принаймні натякають на ненадійність оповідача. Нюннінг запропонував розділити ці сигнали на три великі категорії.Nünning, Ansgar (ed.): Unreliable Narration: Studien zur Theorie und Praxis unglaubwürdigen Erzählens in der englischsprachigen Erzählliteratur, Wissenschaftlicher Verlag: Trier (1998).

Внутрішньотекстові ознаки, як-от те, що оповідач суперечить самому собі, має прогалини в пам'яті або брехня інших персонажів Позатекстові ознаки, такі, як суперечливі загальні знання читача про світ або неможливості (в межах параметрів логіки) Читацька літературна компетентність. Це включає знання читача про літературні типи (наприклад, стандартні персонажі, які знову з'являються протягом століть), знання про літературні жанри та їх умовності чи стилістичні засоби.

Приклади

Історичні події