Джеймс Вейл (; 22 липня 1889, Дадлі, Вустершир, Велика Британія — 29 травня 1957, Голлівуд, Каліфорнія, США) — англійський режисер театру і кіно, актор. Найбільшу популярність здобув як режисер фільмів жахів «Франкенштайн» (1931), «» (1932), «Людина-невидимка» (1933) і «Наречена Франкенштайна» (1935).
З початком Першої світової війни вступив до британської армії та служив офіцером. Перебуваючи в німецькому полоні, почав захоплюватися драматургією. Після звільнення наприкінці війни став актором, сценографом та режисером. Успіх його вистави (1928) привів до переїзду до США. Ставив п'єси на Бродвеї, а потім зайнявся режисурою в Голлівуді. Між 1931 та 1937 роками зняв дюжину фільмів для Universal Pictures, розвиваючи свій стиль, відзначений впливом німецького експресіонізму.
На піку режисерської кар'єри поставив фільм (1937), продовження фільму «На Західному фронті без змін». Студійне втручання, можливо, викликане політичним тиском з боку Німеччини, призвело до спотворення початкового задуму Вейла, а також провалу фільму серед критиків і глядачів. Після низки касових розчарувань до 1941 року його режисерська кар'єра фактично закінчилася, хоча останній короткометражний фільм він зняв 1950 року.
29 травня 1957 року в Каліфорнії він наклав на себе руки, втопившись у власному басейні.
Ранні роки Народився в місті Дадлі (графство Вустершир, Англія), в самому серці . Став шостою дитиною в багатодітній сім'ї; батько був робітником-металургом, мати — медсестрою. Навчався в школі Kates Hill Board School, потім у благодійній школі Bayliss і, нарешті, в школі Dudley Blue Coat School. Через високу вартість навчання Джеймсу довелося кинути навчання в підліткові роки і піти працювати для підтримки сім'ї. Недостатньо сильний фізично, щоб піти стопами своїх братів у місцеву важку промисловість, почав працювати шевцем, для додаткового заробітку продаючи на металобрухт цвяхи із замінених підошов. Відкрив у собі художні здібності та підробляв, малюючи для сусідів написи на вивісках та цінниках. Додатковий дохід ішов на оплату вечірніх занять у Школі мистецтв та ремесел імені Дадлі.
У серпні 1914 року розпочалася Перша світова війна. Вейл мало цікавився політикою, яка призвела до війни, але зрозумів, що призову на військову службу йому не уникнути, тому добровільно вступив до армії і в жовтні 1915 року був зарахований до британської армії, розташованого в Бристолі. У липні 1916 року отримав звання другого лейтенанта і вступив на службу до . У серпні 1917 року на Західному фронті у Фландрії потрапив у німецький полон і утримувався у , де залишався до кінця війни, а в грудні 1918 був репатрійований до Англії. У таборі став брати активну участь як актор, письменник, продюсер і сценограф у аматорських театральних постановках, які стали для нього «джерелом великого задоволення та розваг». У нього також розвинувся талант до покеру, і після війни він перевів у готівку виграні у співкамерників чеки, таким чином забезпечивши себе фінансами для повернення в цивільне життя.
Кар'єра
Театр
Після перемир'я повернувся до Бірмінгема і спробував влаштуватися карикатуристом. 1919 року продав дві карикатури журналу , але постійної роботи отримати не зміг. Потім того ж року розпочав професійну сценічну кар'єру. Під керівництвом актора та менеджера працював актором, сценографом, режисером та режисером-постановником. 1922 року, працюючи з Плейфером, зустрів . Протягом двох років їх вважали парою, попри те, що Вейл жив відкрито як гей. За повідомленнями, 1924 року вони заручилися, але на 1925 рік заручини було розірвано.
1928 року Вейлу трапилася можливість проявити себе режисером під час постановки вистави за п'єсою для театрального товариства , яке організовувало приватні недільні вистави. Події п'єси розгортаються в березні 1918 року в окопах Сен-Кантену. Сюжет п'єси дозволяє поглянути на досвід офіцерів британської піхотної роти в Першій світовій війні. Ключовий конфлікт відбувається між капітаном Стенгоупом (командиром роти) і лейтенантом Ролі (братом нареченої Стенгоупа). Джеймс Вейл запропонував роль Стенгоупа тоді ледь відомому Лоуренсу Олів'є, який спочатку від неї відмовився, але після знайомства з Вейлом погодився. Моріс Еванс отримав роль Релі. Постановка була добре прийнята і перенесена в у , прем'єра відбулася 21 січня 1929 року. Тепер головну роль виконував молодий , Олів'є тим часом прийняв пропозицію зіграти в постановці «». П'єса мала величезний успіх, критики були одноголосні в захоплених відгуках, а глядачі після вистави іноді сиділи в повній тиші, щоб потім вибухнути громовими оваціями. Як писав біограф Вейла , п'єса «зуміла об'єднати в потрібний час і належним чином враження цілого покоління чоловіків, які брали участь у війні і не змогли словом або ділом адекватно зобразити своїм друзям та сім'ям життя в окопах». Після трьох тижнів показів у Савої «Кінець шляху» перейшов до , де йшов ще протягом двох років. Після цього права на п'єсу «Кінець шляху» придбав продюсер для постановки в (на той момент театру Генрі Міллера). Режисером знову став Джеймс Вейл, на роль Стенгоупа запрошено , а на роль лейтенанта Ролі — Дерека Вільямса. Прем'єра вистави відбулася 22 березня 1929 року. Вона не сходила зі сцени більше року, закріпивши за «Кінцем шляху» репутацію найвеличнішої п'єси про Першу світову війну.
Рання робота в Голлівуді Успіх різних постановок «Кінця шляху» привернув увагу кінопродюсерів. Під час переходу від німого до звукового кіно продюсерів цікавив найм акторів та режисерів із досвідом постановки діалогів. 1929 року Вейл вирушив до Голлівуду і підписав контракт із Paramount Pictures. Його призначено «режисером діалогів» на фільмі (1929). Вейл завершив роботу над фільмом за 15 днів і контракт визнали закінченим. Приблизно в цей же час він зустрів .
Вейла найняв незалежний кінопродюсер та піонер авіації Говард Г'юз, який планував зробити звуковим спочатку німий фільм «Ангели пекла» (1930). Джеймс Вейл знову керував постановкою діалогів. По завершенні роботи для Г'юза, він вирушив до Чикаго, щоб очолити іншу постановку «Кінця шляху».
Британські продюсери та Томас Велш купили права на екранізацію п'єси і, спираючись на вдалий досвід постановок Вейла в Лондоні та на Бродвеї, запропонували йому стати режисером фільму. Для організації знімання в Нью-Йорку вони співпрацювали з невеликою американською студією Tiffany Pictures. Колін Клайв повторив свою роль Стенгоупа, а отримав роль Релі. Знімання почалося 6 грудня 1929 року і закінчилося 22 січня 1930 року. Прем'єра фільму відбулася 9 квітня 1930 року у США та 14 квітня у Великій Британії. Фільм мав величезний комерційний успіх.
Робота з Карлом Леммле на Universal 1931 року Universal Studios підписала п'ятирічний контракт із Вейлом. Його першим проєктом став «» на основі бродвейської п'єси Роберта Шервуда. Мей Кларк зіграла в ньому молоду американку, яка в роки Першої світової війни через обставини змушена заробляти на життя проституцією в Лондоні. Роль Майри принесла їй популярність та позитивні відгуки критиків. Тоді ж Вейл і Льюїс почали жити разом.
1931 року глава Universal Карл Леммле запропонував Вейлу зняти на вибір щось із того, чим володіла студія. Вейл вибрав «Франкенштайна», тому що інші речі його не зацікавили, а ще один воєнний фільм він робити не хотів. Тоді як сам роман перебував у суспільному надбанні, Universal мала права на знімання театрального інсценування . Вейл запросив Коліна Клайва на головну роль Генрі Франкенштайна, а Мей Кларк — на роль його нареченої Елізабет. Роль потвори він запропонував тоді ще невідомому акторові Борису Карлоффу. Знімання почалося 24 серпня 1931 року і закінчилися 3 жовтня того ж року. Попередній показ відбувся 29 жовтня, а прем'єра фільму відбулася 21 листопада. «Франкенштайн» миттєво став хітом серед критиків та публіки. Фільм отримав захоплені відгуки і побив рекорди касових зборів на всій території США, заробивши для Universal 12 млн доларів. А фраза з фільму «IT'S ALIVE!», яку вимовляє Генрі Франкенштайн, коли бачить, що створена ним істота ожила, згодом стала мемом. У світовій культурі закріпився й образ істоти.
1932 року Вейл зняв також фільми та «Старий темний будинок». «Нетерпляча діва» не справила особливого враження, але фільму «Старий темний будинок» приписують винахід піджанру фільмів жахів «темний будинок». Багато років оригінальну версію «Старого темного будинку» вважали втраченою, вона набула репутації одного з найвидатніших готичних фільмів жахів. 1968 року режисер знайшов утрачений фільм у сховищі Universal і переконав профінансувати його повторний випуск у прокат. 2017 року відреставрована версія фільму вийшла на Blu-ray.
Наступним фільмом Джеймса Вейла став (1933), який мав успіх у критиків, але провалився в прокаті. Вейл повернувся до жанру жахів із фільмом «Людина-невидимка» (1933) за книгою Герберта Веллса і сценарієм, який схвалив особисто. Фільм був сповнений візуальних ефектів і змішував у собі жанри жахів і комедії. The New York Times занесла його до свого списку десяти найкращих фільмів року. «Людина-невидимка» побила рекорди касових зборів у містах по всій Америці. В силу його «виняткових художніх переваг» Франція, яка обмежила кількість кінотеатрів, що показують недубльовані американські фільми, зняла обмеження на показ «Людини-невидимки».
1933 року Вейл поставив також романтичну комедію , яка отримала хороші відгуки і стала скромним касовим хітом. 1934 року він зняв , екранізацію Джона Голсуорсі. У фільмі викладено історію жінки, яка відчайдушно намагається втекти від свого жорстокого чоловіка, який наражає її на емоційні та фізичні знущання. Це був перший із фільмів Вейла, для якого знадобилося схвалення , і Universal було складно його отримати через елементи садизму, приховані в образливій поведінці чоловіка стосовно дружини.
«Наречена Франкенштайна» (1935) стала наступним проєктом Вейла. Він уникав створення сиквелу «Франкенштайна», бо побоювався, що прославиться як режисер фільмів жахів. Весь фільм будується на другій половині роману Мері Шеллі, в якій потвора обіцяє дати Франкенштайну та людству спокій, якщо той створить йому подругу. Вчений виконує обіцянку, проте «Наречена» лякається потвори та відкидає його. Від розпачу та розчарування потвора підриває лабораторію та «Наречену» разом із собою, але відпускає Генрі Франкенштайна та його наречену Елізабет. Фільм мав великий успіх, до 1943 року заробивши для Universal близько 2 млн доларів. Він прославився як «найкращий готичний фільм жахів», його часто згадують як шедевр Вейла.
Окрилений успіхом «Нареченої Франкенштайна», Карл Леммле хотів змусити Вейла працювати над фільмом «Дочка Дракули» (1936), сиквелом першого великого хіта фільмів жахів Universal в епоху звукового кіно — «Дракула» (1931). Джеймс Вейл, побоюючись робити два фільми жахів поспіль і стурбований тим, що фільм «Дочка Дракули» може завадити його планам щодо першої повністю звукової версії (яку раніше зняв ), натомість переконав Леммле купити права на роман під назвою «Вбивство з похмілля» — комедію-загадку в стилі роману «» про групу друзів, які були настільки п'яні в ніч убивства один з них, що на ранок ніхто не міг нічого згадати. Екранізація під назвою (1936) стала одним із найулюбленіших фільмів Вейла, але була неоднозначно сприйнята публікою та критиками і мала погані касові збори.
Закінчивши «Пам'ятаєш минулу ніч?», зразу ж почав працювати над фільмом «Плавучий театр» (1936). Для постановки цього мюзиклу залучив кого тільки міг, зокрема, , Поля Робсона, , , диригента , аранжувальника , і Айрін Данн, яка вважала, що Вейл — невідповідний режисер для цього фільму. На думку багатьох критиків, «Плавучий театр» Вейла є найточнішою постановкою мюзиклу, але вона була недоступною протягом багатьох років через однойменний рімейк MGM 1951 року. 2014 року відреставрований фільм став доступним на DVD у США у складі архівної колекції Warner Home Video; 2020 року The Criterion Collection випустила 4K реставрацію на Blu-ray.