Сардинське королівство (; ; ; ; ; ) — феодальна несуверенна держава що існувала на острові Сардинія з XIV століття по XVIII століття.

У 1297 році папа Боніфацій VIII оголосив про створення ним Regnum Sardiniae et Corsicae (Королівства Сардинського та Корсиканського), що складалося з фактично ніяк не підлеглих папі островів Сардинія та Корсика, на яких існували місцеві незалежні держави — юдикати, і формально надав його як феод королю Арагону Хайме II. Починаючи з 1324 року, Хайме і його наступники поступово фактично завоювали всю територію острова Сардинія і перетворили свою владу де-юре на де-факто. У 1420 році Арагон викупив права останнього незалежного місцевого юдиката і завершив об'єднання усього острова Сардинія під своєю владою.

Королівство було засноване як володіння Арагонської корони, після об'єднання Арагону з Кастилією воно стало володінням Іспанської імперії, з 1708 до 1717 року перебувало під контролем Габсбурзької імперії і відтак до 1720 року знову Іспанської імперії.

У 1720 році, після Війни за іспанську спадщину, острів уступили претенденти на іспанський престол Габсбурги та Бурбони герцогу Савойському Віктору Амадею II. Відповідно до договору про цесію Сардинське королівство зберігало свої автономні інституції до 1847 року, коли король Карл Альберт ухвалив Ідеальне злиття, яке поширило на острів централізовану адміністративну систему, прийняту материковою Савойською державою в добу Наполеона.

Рання історія

У 238 році до н. е. внаслідок Першої Пунічної війни острови Сардинія та Корсика перейшли з-під влади Карфагена до Римської республіки і стали єдиною провінцією «Корсика й Сардинія». Римляни правили островами до середини V століття нашої ери, коли їх окупували вандали, які утворили власну державу в Північній Африці. У 534 році Сардинію відвоювала у вандалів Східна Римська (Візантійська) імперія.

Починаючи з 705—706 років, маври з Північної Африки та Піренейського півострова (нещодавно завойованих арабськими військами) нападали на прибережні міста Сардинії. А проте острів залишався візантійською провінцією до мусульманського завоювання Сицилії в IX столітті. Після цього сполучення Сицилії зі столицею Візантії Константинополем дуже ускладнилося, і місцеві родини перебрали на себе управління островом і захист його території.

Зіткнувшись із регулярними арабськими грабіжницькими рейдами та загрозою завоювання ними острова, як це вже відбулось із сусідніми Сицилією та Балеарськими островами, і не мавши майже жодної зовнішньої допомоги від візантійської метрополії, Сардинія використала принцип translatio imperii («передачі правління») і продовжувала організовуватися за давньоримською та візантійською моделлю самостійно. Острів не був особистою власністю правителя та його родини, як це було тоді звичайною практикою в Західній Європі, а скоріше окремим утворенням, монархічною республікою як це було під час візантійського панування.

Відомостей про політичну ситуацію на Сардинії в наступні століття мало. Через напади маврів у IX столітті порт Таррос, після більш ніж 1800 років власної історії був покинутий населенням, яке перебралось в Ористано. Така ж доля спіткала Караліс, Торрес та численні інші прибережні поселення. Збереглись повідомлення про потужні морські напади у 1015—1016 роках маврів з Балеарських островів на чолі з Муджахідом аль-Амірі (латинізоване ім'я Мусето). Спроби маврів вторгнутися на острів відбили юдикати за підтримки флотів Пізи та Генуї, молодих морських республік з сусіднього Апеннінського півострова. Папа Бенедикт VIII також звертався до обох морських республік з проханням про допомогу в боротьбі з арабамиB. MARAGONIS, Annales pisani a.1004–1175, ed. K. PERTZ, in MGH, Scriptores, 19, Hannoverae, 1861/1963, pp. 236–2 and Gli Annales Pisani di Bernardo Maragone, a cura di M. L.GENTILE, in Rerum Italicarum Scriptores, n.e., VI/2, Bologna 1930, pp. 4–7. «1017. Fuit Mugietus reversus in Sardineam, et cepit civitatem edificare ibi atque homines Sardos vivos in cruce murare. Et tunc Pisani et Ianuenses illuc venere, et ille propter pavorem eorum fugit in Africam. Pisani vero et Ianuenses reversi sunt Turrim, in quo insurrexerunt Ianuenses in Pisanos, et Pisani vicerunt illos et eiecerunt eos de Sardinea.».

Архонтів () або латиною юдиків ()C. Zedda-R. Pinna, La nascita dei giudicati, proposta per lo scioglimento di un enigma storiografico, su Archivio Storico Giuridico Sardo di Sassari, vol. n°12, 2007, Dipartimento di Scienze Giuridiche dell'Università di SassariF. Pinna, Le testimonianze archeologiche relative ai rapporti tra gli Arabi e la Sardegna nel medioevo, in Rivista dell'Istituto di storia dell'Europa mediterranea, Consiglio Nazionale delle Ricerche, n°4, 2010, які правили на острові з IX або X століття до початку XI століття, можна вважати справжніми правителями всієї Сардинії( — Господи, допоможи слузі Твоєму Туркотурію, володарю Сардинії, і слузі Твоєму ГетітуArcheological museum of Cagliari, from Santa Sofia church in Villasor)«Antiquitas nostra primum Calarense iudicatum, quod tunc erat caput tocius Sardinie, armis subiugavit, et regem Sardinie Musaitum nomine civitati Ianue captum adduxerunt, quem per episcopum qui tunc Ianue erat, aule sacri palatii in Alamanniam mandaverunt, intimantes regnum illius nuper esse additum ditioni Romani imperii.» — Oberti Cancellarii, Annales p 71, Georg Heinrich (a cura di) MGH, Scriptores, Hannoverae, 1863, XVIII, pp. 56–96Crónica del califa 'Abd ar-Rahmân III an-Nâsir entre los años 912—942,(al-Muqtabis V), édicion. a cura de P. CHALMETA — F. CORRIENTE, Madrid, 1979, p. 365 «Tuesday, August 24th 942 (A.D.), a messenger of the Lord of the island of Sardinia appeared at the gate of al-Nasir … asking for a treaty of peace and friendship. With him were the merchants, people Malfat, known in al-Andalus as from Amalfi, with the whole range of their precious goods, ingots of pure silver, brocades etc. … transactions which drew gain and great benefits», навіть якщо номінально вони залишались васалами візантійських імператорів. З цих суверенів відомі лише два імені: Туркотурій (Constantini Porphyrogeneti De caerimoniis aulae Byzantinae, in Patrologia cursus completus. Series Graeca CXII, Paris 1857 та Салусій ()R. CORONEO, Scultura mediobizantina in Sardegna, Nuoro, Poliedro, 2000Roberto Coroneo, Arte in Sardegna dal IV alla metà dell'XI secolo, edizioni AV, Cagliari 2011, які, ймовірно, правили у X столітті. Архонти все ще писали грецькою чи латинською мовами, але один із найстаріших документів, що залишився від юдикату Кальярі (так звана Carta Volgare), виданий Торхіторіо I де Лакон-Гунале в 1070 році, був уже написаний романською сардинською мовою, хоч і грецьким алфавітомFerrer, Eduardo Blasco (1984). Storia Linguistica Della Sardegna, pg.65, De Gruyter.

Сардинія була поділена на чотири володіння або королівства — юдикати Кальярі, Арборея, Галлура та Логудоро, що перебували під сильним впливом Пізанської та Генуезької морських республік, які через союзи з юдиками забезпечували свої політичні та економічні зони впливу на острові. У той час як інтереси Генуї були зосереджені переважно в північних і західних регіонах Сардинії, тобто в юдикатах Галлура і Логудоро, інтереси Пізи були в основному на півдні та сході, у юдикатах Кальярі та Арборея. Це стало причиною конфліктів, що призвели до тривалої війни між юдиками, які вважали себе королями, які воюють проти бунтівної знатіBarisone Doria: «La senyoria no la tenim ne havem haùda ne del rey ne da regina, e no som tenguts a rey ne a regina axi com eren los dits harons de Sicilia, abans de la dita senyoria e domini obtenim per Madonna Elionor, nostra muller, che és jutgessa d'Arborea e filla e succehidora per son pare per lo jutgat d'Arborea, la qual Casa d'Arborea ha D anys que ha hauda senyioria en la present illa» «We had our lordship not from any king or queen and have not to be loyal to any king or queen as sicilian Barons, because we had our lordship from Madonna Elionor, our wife, who is Lady Judge (Juighissa in Sardinian) of Arborea, daughter and successor of her father of the Judicate of Arborea, and this House of Arborea has reigned for five hundreds years in this island.» — Archivo de la Corona d'Aragon. Colleccion de documentos inéditos. XLVIII.

Сардинська церква ніколи не була під контролем Вселенського Патріархату Константинополя ; це була автономна провінція, що належала до Латинської Церкви і була лояльною до Риму, але протягом візантійського періоду зазнала значного впливу візантійської літургії та культури.

У XII та XIII століттях імператорами Священної Римської імперії двічі надавали різним особам титул короля усієї Сардинії, спочатку юдику Арбореї Баризону IIG. Seche, L'incoronazione di Barisone «Re di Sardegna» in due fonti contemporanee: gli Annales genovesi e gli Annales pisani, in Rivista dell'Istituto di storia dell'Europa mediterranea, Consiglio Nazionale delle Ricerche, n°4, 2010, а згодом Енцо Сардинському. Перший не зміг об'єднати острів під своєю владою, незважаючи на багаторічну війну проти інших сардинських юдиків, і він нарешті уклав з ними мирний договір у 1172 роціDino Punchu (a cura di), I Libri Iurium della Repubblica de Genova, Ministero per i Beni Culturali e Ambientali, Roma, 1996, n°390, pag.334. У Енцо не було такої можливості. Отримавши титул у 1239 році від свого батька, імператора Фрідріха II, незабаром він був відкликаний батьком і призначений імператорським вікарієм в Італії. Енцо помер у 1272 році, після 23 років полону у в'язниці в Болоньї, не маючи прямих визнаних спадкоємців.

Заснування Сардинського королівства папою Римським Наприкінці XIII століття відносини між східною та західною церквами були дуже напруженими, особливо після масового вбивства латинян в Константинополі (1182), захоплення Константинополя латинянами (1204) та наступного відвоювання Константинополя греками (1261). Оскільки на Сицилії ще з візантійських часів залишався потужний грецький вплив і навіть сам титул «юдик» (архонт латиною) нагадував про грецьку церкву та державу, після Великої схизми Рим доклав багато зусиль, щоб відновити латинство в сардинській церкві, політиці та суспільстві, і нарешті об'єднати острів під одним католицьким правителем, як це відбулось в усій південній Італії, де візантійців вигнали католики-нормани. Ідея утворення єдиного королівства для Сардинії та Корсики була висунута в 1297 році папою Боніфацієм VIII. Це мало бути політичне утворення, засноване для Хайме II Арагонського згідно з секретним пунктом в Договорі Ананьї. Наданням прав на поки ще не завойовані Сардинію та Корсику папа планував заохотити Хайме приєднатися до його спроб повернути острів Сицилія, який тоді перебував під владою брата Хайме Фредеріка III, до складу Анжуйського Сицилійського королівства. Обидва острови, що мали увійти до складу нового королівства (Сардинія і Корсика), на той час були зайняті іншими державами та володіннями. У Сардинії три з чотирьох юдикатів за 40 років до договору в Ананьї пройшли через об'єднання і розділ під прямим чи опосередкованим контролем Пізи та Генуї. Генуезька республіка також правила Корсикою з моменту завоювання острова майже два століття тому (бл. 1133 р.).

Крім залучення Хайме II до вирішення сицилійського конфлікту на користь французької анжуйської династії, у папи Боніфація VIII були й інші причини для заснування Королівства Сардинії та Корсики під владою Арагону. Переведення Сардинії з під влади гіббелінської Пізанської республіки під владу союзних папству королів Арагону мало зменшити вплив проімперській та гібелінській Пізанській республіці та самої Священної Римської імперії і призвести до зближення острова з Римом.

Завоювання Сардинського королівства