Some Time in New York City

Some Time in New York City — це частково студійний, частково концертний подвійний альбом Джона Леннона та Йоко Оно як гурту Plastic Ono Band, який включав підтримку американського рок-гурту Elephant's Memory. Вийшов у червні 1972 року в США та у вересні 1972 року у Великій Британії на лейблі Apple Records, цей альбом став шостим альбомом Леннона, виданим під його власним ім'ям, і четвертим з Оно. Як і попередні сольні альбоми Леннона, він був спільно спродюсований Ленноном, Оно та Філом Спектором. Агітпроп-лірика альбому є більш політично заангажованою порівняно з його попередниками, звертаючись до політичних і соціальних питань і тем, таких як сексизм, ув'язнення, колоніалізм і расизм.

Запис студійної частини альбому проходив в період між груднем 1971 і березнем 1972 року, тоді як концертна частина, що вийшла як Live Jam, була записана 15 грудня 1969 року в залі Lyceum Ballroom у Лондоні для благодійного концерту ЮНІСЕФ і 6 червня 1971 року в Fillmore East у Нью-Йорку. Серед музикантів, які брали участь у виконанні 1969 року, були Ерік Клептон, Джордж Гаррісон, Нікі Гопкінс, Кіт Мун і Клаус Ворманн, а у виконанні 1971 року — Френк Заппа та його гурт The Mothers of Invention.

Сингл «Woman Is the Nigger of the World» викликав суперечки через свою назву, а сам альбом отримав нищівні рецензії після релізу і погано продавався в комерційному плані. Рецензенти особливо критикували його політично заангажований зміст. Заппа критично поставився до того, як Леннон і Оно поводилися із записами виступу The Mothers of Invention, і врешті-решт випустив власну версію виступу на Playground Psychotics (1992). Some Time in New York City був перевиданий на компакт-диску в 2005 році, з якого було вилучено кілька пісень з Live Jam і додано інші сингли, що не увійшли до альбому, і знову на компакт-диску в 2010 році в оригінальному форматі подвійного альбому.

Передумови Джон Леннон та Йоко Оно переїхали до Нью-Йорка у вересні 1971 року і продовжили свою участь у політиці, боротьбі за мир та соціальну справедливість епохи контркультури. Коли вони оселилися в Гринвіч-Вілледж у жовтні, з ними швидко зв'язалися активісти Джеррі Рубін і Еббі Гоффман, які переконали їх виступити на майбутньому мітингу на підтримку лівого письменника Джона Сінклера, ув'язненого за зберігання двох косяків марихуани. Леннони також висловилися з приводу бунту у в'язниці Аттика, ув'язнення Анджели Девіс і пригноблення жінок. 12 листопада Леннон і Оно записали численні демозаписи пісні «The Luck of the Irish», які були зняті режисером Джоном Рейлі для 17-хвилинного документального короткометражного фільму під назвою Luck of the Irish — A Videotape by John Reilly.LUCK OF THE IRISH — A VIDEOTAPE BY JOHN REILLY 9 грудня Леннон і Оно вилетіли в Анн-Арбор, штат Мічиган, на мітинг Джона Сінклера, який мав розпочатися наступного дня. Незабаром після прибуття Леннон записав «Chords of Fame» з Філом Оксом. На самому мітингу Леннон і Оно зіграли чотири пісні, які згодом увійдуть до альбому Some Time in New York City: «Attica State», «The Luck of the Irish», «Sisters O Sisters» і «John Sinclair». Виступ зняли на відео і він увійшов до короткометражного фільму Ten for Two, який показали в Анн-Арборі у грудні.

Леннон і Оно разом з Девідом Пілом виконали пісню Піла «The Ballad of New York» на шоу Девіда Фроста; Леннон грав на Tea chest bass — різновиді бас-гітари. Тріо, до якого тепер приєднався гурт The Lower East Side Band, зіграло той самий набір пісень, що й Леннон і Оно на мітингу Джона Сінклера, хоча версія «The Luck of the Irish» була коротшою. Цей епізод був записаний 16 грудня 1971-го і транслювався 13 січня 1972. Наступного дня Леннон і Оно виступили на благодійному концерті для сімей жертв бунту в тюрмі Аттика в театрі Аполло, зігравши акустичні версії «Imagine», «Attica State» і «Sisters, O Sisters».

Запис Оригінальний подвійний альбом містив концертний альбом Live Jam, на якому супергурт Plastic Ono Supergroup виконав 15 грудня 1969 року пісні «Cold Turkey» та «Don't Worry Kyoko (Mummy's Only Looking for Her Hand in the Snow)» у Lyceum Ballroom у Лондоні, на благодійному концерті ЮНІСЕФ, який називався «Peace for Christmas Concert». Окрім Леннона та Оно, до складу супергрупи входили Джордж Гаррісон, барабанщик The Who Кіт Мун, Delaney & Bonnie, Біллі Престон, Ларрі Сміт та інші. Гаррісону, який гастролював з Delaney & Bonnie, зателефонував Леннон і був у захваті від перспективи виступити з ним. Інтер'єр зали був обклеєний плакатами, що проголошували: «WAR IS OVER, if you want it, love John and Yoko».Blake 1981, p. 91 Під час виконання «Cold Turkey» Оно сиділа всередині білого мішка, розташованого біля ніг Леннона, пізніше вистрибнувши з мішка під час виконання «Don't Worry Kyoko (Mummy's Only Looking for Her Hand in the Snow)», повернувшись обличчям до натовпу і кричачи до нього. Наприкінці виступу Оно розплакалася. Ранній мікс з двох треків був спродюсований інженерами студії Abbey Road Studios 26 листопада 1970 року і надісланий Леннону та Оно. До альбому також увійшов запис виступу Леннона та Оно з Френком Заппою та The Mothers of Invention у Fillmore East 6 червня 1971 року — співпраця була ініційована Енді Ворголом. Оно організувала знімання виступу, а Клаус Ворманн пізніше наклав бас-гітару на деякі партії.

Протягом січня, до 21 числа, Леннон зводив концертний альбом на студії Record Plant. Леннон також зводив записи мітингу Джона Сінклера, виступів у театрі Аполло та Lyceum Ballroom для можливого випуску як міні-альбому; однак, вийшов лише виступ Lyceum Ballroom. Леннон і Оно, за сприяння студійного барабанщика Джима Келтнера, найняли Elephant's Memory, місцевий гурт, відомий своїми жорсткими вечірками та антиістеблішментним музичним стилем, щоб підтримати їх для серії альбомів і живих виступів. Леннон знову залучив Філа Спектора до співпродюсування нового студійного альбому, який було завершено 20 березня 1972 року. Приблизно в цей же час Леннон і Оно продюсували однойменний альбом Elephant's Memory. Було записано кілька джемів за участю Леннона і Elephant's Memory, але всі вони залишилися невиданими: «Don't Be Cruel», «Hound Dog», «Send Me Some Lovin'», «Roll Over Beethoven», «Whole Lotta Shakin' Goin' On», «It'll Be Me», «Not Fade Away», «Ain't That a Shame» і «Caribbean».

Музика і тексти Відкриваюча пісня студійного альбому «Woman Is the Nigger of the World» (фраза, яку Оно придумала наприкінці 1960-х) була задумана як заперечення сексизму і також була видана як сингл у США, що викликало суперечливу реакцію і, як наслідок, мало радіоефірів. Леннони доклали чимало зусиль (включно з прес-конференцією, на якій були присутні співробітники журналів Jet та Ebony), щоб пояснити, що слово «ніґґер» не означає образу чорношкірих. Цитата Рона Делламса, що стосується використання слова «ніґґер», з'явилася в одному з випусків журналу Billboard (на неї посилалися в одному з епізодів The Dick Cavett Show). Серед інших пісень Леннона — біографічна «New York City», рокерська пісня в стилі Чака Беррі, яка розповідає про перші місяці життя Леннонів у новому будинку, а також «John Sinclair» — музичне прохання про звільнення Сінклера від десятирічного ув'язнення за те, що він дав два косяки марихуани жінці-поліцейському під прикриттям.

Феміністка Оно музично відгукується у пісні «Sisters, O Sisters», підіймає проблему відсутності системи освіти у пісні «Born in a Prison» та оспівує культуру єдності у пісні «We're All Water». Разом Леннон і Оно нарікають на жорстокість поліції в «Attica State», труднощі розтерзаної війною Північної Ірландії в «Sunday Bloody Sunday» і «The Luck of the Irish» (див. Кривава неділя (1972)), а також віддають данину шани Анджелі Девіс в «Angela».

Реліз Some Time in New York City вийшов у США 12 червня 1972 року, але був затриманий до 15 вересня у Великій Британії через суперечку з лейблом Northern Songs щодо прав на публікацію пісень, написаних Ленноном і Оно у співавторстві. Альбом був упакований як газета (підхід, який раніше використовувався гуртом The Four Seasons з The Genuine Imitation Life Gazette, Jefferson Airplane з Volunteers та Jethro Tull з Thick as a Brick), зображуючи події, про які йшлося у піснях альбому, викликаючи ще більший жах зображенням Річарда Ніксона та Мао Цзедуна, які танцювали разом оголеними. (Фотографія була заклеєна на багатьох виданих копіях незнімною печаткою).

Більшу частину обкладинки займали надруковані тексти пісень і фотографії, а титри альбому з'явилися на внутрішньому рукаві першого диска. Спеціальну етикетку з обличчям Леннона, що перетворилося на обличчя Оно, створив Ієн Макміллан. На внутрішній стороні обкладинки Live Jam Леннон намалював обкладинку альбому Заппи Fillmore East — June 1971, додавши свої титри та коментарі до титрів і коментарів Заппи.

Початкові копії американського видання містили фотографію Статуї Свободи та петицію з проханням надати Джону і Йоко громадянство. Крім того, на застиглому воску на стороні 1 викарбувано послання «Джон і Йоко назавжди Мир на землі і добра воля всім людям '72» (англ.: «John and Yoko forever Peace on earth and goodwill to all men '72»).

Хоча британський реліз досяг піку чарту під номером 11, у США він посів лише 48 місце. Повідомляється, що Леннон був приголомшений невдачею альбому і, як наслідок, не записував нову музику майже рік.

Оцінки критиків

Після виходу, Some Time in New York City став разючим контрастом для слухачів, які очікували повторення успіху Imagine 1971 року. За словами журналіста Роберта Родрігеса, новий альбом отримав «жахливі відгуки». У нищівній критиці, опублікованій в Rolling Stone, Стівен Холден написав, що «Леннонів слід похвалити за їхню сміливість», але не раніше, ніж назвати альбом «мистецьким самогубством, що зароджується». Холден додав: «За винятком „John Sinclair“, пісні жахливі. Мелодії поверхневі і похідні, а слова не більше, ніж недбалі дитячі віршики, які покровительствують проблемам і людям, яких вони намагаються возвеличити. Тільки мономаніакальне самовдоволення могло дозволити Леннонам думати, що ця безглузда пісенька не образить інтелект і почуття будь-якої аудиторії».

Дейв Марш написав змішану рецензію у журналі Creem, заявивши, що «це не наполовину погано. Він може бути поганим на 49,9 %, але не наполовину». Milwaukee Sentinel писали, що Джон і Йоко створили «ще один грубий, поверхневий погляд на модну ліву політику і ще більше занурилися у свою нескінченну ехо-камеру». У NME Тоні Тайлер представив свою рецензію на альбом у формі відкритого листа під назвою «Леннон, ти жалюгідний, старіючий революціонер». Після критики Леннона за «загальний несмак презентації», зокрема текстів пісень та обкладинки альбому, Тайлер зробив висновок: «Не покладайтеся на манірність і жорсткість. Не відштовхуйте. Стимулюйте. Знаєте, як ви це робили раніше».

Відносно недавно Гаррі Малголланд з журналу Uncut описав Some Time in New York City як «претендента на звання найгіршого альбому великої музичної фігури; його список лівих кліше 70-х страждає від повної відсутності переконання в мелодіях і текстах». 2005 року Еліот Вайлдер в газеті Boston Phoenix писав, що прослуховування альбому було «болючим досвідом». Хоча він визнав, що Леннон «мав своє серце в правильному місці». Вайлдер висловив думку: «Ці треки — педантичні, актуальні, елітарні — показують, що Діланом останніх днів він не був… Зверніться до пісні Бітлз 'Revolution' або його власної 'Give Peace a Chance', якщо вам потрібна доза Джона-співака протесту». Ще сильніше вражений Марк Кемп з Paste вважав, що «альбом був несправедливо засуджений», визначивши «Woman Is the Nigger of the World» як «одну з найкращих пісень Леннона», а «Born in a Prison» Оно — як ще одну його родзинку.

Після релізу