Європейський конгрес національностей (ЄКН; ; ; ; ) — неурядова організація, яка була заснована в 1925 році представниками національних меншин Європи та проіснувала до 1938 рік. Протягом цього часу щорічні зустрічі проходили під тією ж назвою, збираючи делегатів із 33 європейських країн. Метою групи інтересів був захист і визнання етнічних меншин як суб'єктів міжнародного права. ЄКН мала статус спостерігача в Лізі Націй. Його штаб-квартира та секретаріат спочатку були в Женеві, а 1 квітня 1927 року були перенесені до Відня.Rudolf Michaelsen: Der Europäische Nationalitäten-Kongreß 1925—1928: Aufbau, Krise und Konsolidierung. Lang, 1984, S. 233.
Офіційною організацією-наступником є Федеральний союз європейських національностей, який сьогодні має статус учасника Ради Європи та консультативний статус при ООН.
Фундамент і конструкція
Установчий конгрес відбувся в Женеві 15 і 16 жовтня 1925 р. за участю 45 делегатів з дванадцяти європейських країн. Президентом обрано італійця словенського походження Йосипа Вільфана, а виконавчим генеральним секретарем Балтійських німців Евальда Амменде. Серед інших членів президії часом були угорсько-чехословак Геза фон Зюлло, сіоніст Ісаак Грюнбаум, балтійський німець Пауль Шіман і Станіслав Граф фон Сераковський із Союзу поляків у Німеччині.Albert S. Kotowski: Polens Politik gegenüber seiner deutschen Minderheit 1919—1939. Otto Harrassowitz Verlag, 1998, S. 185. Своїм головним завданням ЄКН бачив сприяння дружньому співіснуванню між народами та підтримці миру. В засновницькому статуті зазначено:«У державах Європи, в межах яких проживають також інші національні етнічні групи, кожна національна етнічна група повинна мати право розвивати свою етнічність у власних публічно-правових органах, організованих територіально або кадрово, залежно від конкретних обставин. У цьому праві на самоврядування делегати вбачають шлях до забезпечення безперешкодної та лояльної співпраці між усіма, меншинами та більшістю, а також до поліпшення відносин між народами Європи»Dan Diner: Enzyklopädie jüdischer Geschichte und Kultur: Band 2: Co–Ha. Springer-Verlag, 2016, S. 285—290..Тільки до 1926 року групи меншин з 20 країн приєдналися до асоціації як постійні члени, представляючи інтереси 40 мільйонів представників національних меншин Європи. До 1930 року в щорічних конгресах регулярно брали участь понад 200 представників, у тому числі 74 німецьких і 25 єврейських. Наступними за чисельністю були каталонці та українці, по 17 делегатів, за ними йшли угорці (16), росіяни (13), поляки (11) та чехи (8). Решта етнічних груп мали від одного до шести делегатів. Проте на пленарних засіданнях Конгресу кожна національна група мала лише один голос. У конференціях завжди брали участь численні іноземні журналісти. Конгрес досяг свого піку в 1929 році з учасниками з 33 європейських країн.
З самого початку єврейські організації були залучені до роботи Конгресу національностей. Комітет єврейських делегацій, представлений в ЄКН, чітко розумів членів юдаїзму як етнічну групу та боровся за визнання євреїв як незалежної нації.Kerstin Armborst-Weihs: Die Formierung der jüdischen Nationalbewegung im transnationalen Austausch: Der Zionismus in Europa bis zum Ersten Weltkrieg. Institut für europäische Geschichte, 2010, S. 4 f. Такої думки дотримувалися переважно польські та інші східноєвропейські євреї; британські та французькі євреї здебільшого відкидали такі національні вимоги. Більшість німецьких євреїв також не вважали себе національною етнічною групою, а в усі часи радше німцями. Навіть у 1933 році, коли ЄКН публічно висловив своє занепокоєння ставленням до євреїв у Німеччині та запропонував, щоб німецькі євреї негайно розглядали себе як національну меншину, німецькі євреї відхилили вимогу відповідних прав меншин.Dan Diner: Synchrone Welten: Zeitenräume jüdischer Geschichte. Vandenhoeck & Ruprecht, 2005, S. 160 f.
Окрім лобіювання в Лізі Націй та в окремих країнах, ЄКН фінансово підтримував газети та журнали для груп меншин у різних європейських країнах. Він також підготував меморандуми про права меншин у державах Центрально-Східної, Південно-Східної та Східної Європи, які були новостворені після Першої світової війни або їхні кордони значно змінилися. Це закріплювало принцип культурно-національного права, заснованого на груповій автономії. Велику енергію було вкладено в закріплення прав меншин у відповідних конституціях окремих країн. Наприклад, ЄКН вдалося домогтися юридичного визнання шабату, роботи власних шкіл і можливості для євреїв працювати в неділю для єврейських меншин у кількох країнах. Естонія та Латвія вважалися зразковими державами, конституції яких надавали національним меншинам широку мовну та культурну автономію. Також досягла успіху німецька меншина в Данії, оскільки Йоганнес Шмідт-Воддер був представлений як німецький представник партії Шлезвіг у данському Фолькетингу. Лише створення статусу меншини та пов'язане з ним визнання культурних особливостей було прогресом для представників ЕНК.
Тривалий час Конгрес національностей мав значні фінансові ресурси для забезпечення прав меншин, які отримував із членських внесків окремих асоціацій національних меншин. В принципі, меншини не отримували фінансової підтримки від «приймаючих країн», а тим більше від відповідних національних «батьківщин». Це дозволило, серед іншого, деяким державам, які (ще) не були членами Ліги Націй, впливати на рішення Ради Ліги Націй, яка представляла переважно інтереси народів за принципом національної держави.
Асиміляція чи денаціоналізація Кілька європейських урядів намагалися політично вплинути на ЄКН. Наприклад, Міністерство закордонних справ у Варшаві регулярно ретельно готувало учасників конгресу з польських меншин. Їхня тактика полягала у запобіганні всім проектам, які вважалися невигідними для польської держави, насамперед у питанні культурної автономії німецької та української меншин. Польські делегати сприяли відхиленню заявок на обговорення ситуації або перейменуванню ЄКН на «Асоціацію національних меншин в Європі», а також подання певної статистики меншин.Albert S. Kotowski: Polens Politik gegenüber seiner deutschen Minderheit 1919—1939. Otto Harrassowitz Verlag, 1998, S. 190.
Доведено, що таке втручання також мало місце з боку німецького, чехословацького та радянського урядів. Ще в 1924 році Німеччина під керівництвом Густава Штреземана проголосила себе захисною силою німецьких меншин за кордоном.Natali Stegmann: Kriegsdeutungen — Staatsgründungen — Sozialpolitik: Der Helden- und Opferdiskurs in der Tschechoslowakei 1918—1948. Walter de Gruyter, 2010, S. 203. Міністерство закордонних справ намагалося вплинути на ЄКН через Асоціацію німецьких меншин у Європі, але це було відбито до 1932 року. В 1929 році за ініціативою Міністерства закордонних справVerband der deutschen Minderheiten in Europa була перейменована в Verband der deutschen Volksgruppen in Europa. Цю асоціацію слід відрізняти від Асоціації національних меншин Німеччини, чиї інтереси ЄКН також представляла.
Фактично, щонайпізніше з 1928 року, культурне та економічне гноблення меншин надзвичайно зросло в багатьох країнах. Евальд Амменде оголосив у вересні 1931 р. на VI. Європейського конгресу національностей, що можна розрізнити «три типи порушень»:
Послідовно проведена і відкрито визнана денаціоналізація, яка має на меті винищити чи іншим чином знищити меншини. Теоретичне визнання прав меншин, які формально виражені в кількох конституціях європейських держав, але фактично не реалізуються на практиці. Повне заперечення існування меншин.Rolf Wörsdörfer: Krisenherd Adria 1915—1955: Konstruktion und Artikulation des Nationalen im italienisch-jugoslawischen Grenzraum. F. Schöningh, 2004, S. 233—234.
Згідно з дослідженнями ЄКН, кожен із трьох видів був представлений у більшості країн. ЄКН неодноразово наводила Чехословаччину (ČSR) як приклад політики денаціоналізації. Ця держава, штучно створена в 1918 році державами-переможницями Першої світової війни, де-факто була багатонаціональною державою. Вона являла собою неоднорідне як політично, так і релігійно утворення, яке складалося лише з меншин. За переписом 1922 року у складі населення були чехи (37,3 %), судетські німці (23,4 %), словаки (14,7 %), моравці (13,5 %); угорці (5.6 %), русини (3,5 %), поляки (0,6 %), а також румуни, українці та євреї.Christoph Boyer: Nationale Kontrahenten oder Partner? Studien zu den Beziehungen zwischen Tschechen und Deutschen in der Wirtschaft der CSR (1918—1938). Walter de Gruyter, 1999, S. 22 f. Примусова асиміляція була державною доктриною в Чехії та закріплена в конституції.Verfassung der Tschechoslowakei, § 121/1920 Sb., tschechisch online: psp.cz; deutsch online: www.verfassungen.net. Це означало, що всі етнічні групи були пригнічені та піддані чехословакізму, без якого в Чехословаччині взагалі не було б державної нації.Kieran Williams: The Prague Spring and its aftermath. Czechoslovak politics. Cambridge 1997, S. 223 f. Подібний підхід мав місце, наприклад, у новоствореній державі СХС і в Німеччині з 1936 року до меншин, таких як лужицькі серби, що ЄКН також рішуче засудила.
Освіта та кампанії Спочатку ЄКН прямо хвалив Радянський Союз за модель союзних республік, закріплену в його конституції. Проте швидко стало зрозуміло, що ці народи були далекі від справжньої автономії. Зокрема, у Росії Конгрес національностей відзначив посилення денаціоналізації, спрямованої на викорінення або інше знищення меншин. Ще в 1926 році Отто Юнган у рукописі лекції назвав Україну одним із найнебезпечніших «осередків конфліктів європейських меншин».Jörg Requate, Martin Schulze Wessel: Europäische Öffentlichkeit: transnationale Kommunikation seit dem 18. Jahrhundert. Campus Verlag, 2002, S. 171. Представники ЄКН дуже рано дізналися про порядок і масштаби катастрофи Голодомору в Радянському Союзі в 1932/33 роках, особливо від депутатів українського парламенту. Вони також дізналися про підготовку та проведення назінських депортацій, але були обережні у наведенні конкретних цифр, оскільки до запровадження внутрішніх паспортів навіть радянська влада не знала точних цифр населення.Congress of European Nationalities: Die Nationalitäten in den Staaten Europas: Sammlung von Lagerberichten des Europäischen Nationalitäten-Kongress. W. Braumüller, 1932, S. 16 f. З середини 1932 року ЄКН говорив про «систематичні вбивства через голод у Росії» та організовував допомогу голодуючим. Конгрес усіма способами намагався привернути увагу світу до цього питання, але йому масово перешкоджали різні уряди.Ewald Ammende: Muss Russland hungern? Menschen- und Völkerschicksale in der Sowjetunion. W. Braumüller, 1935, S. 50 f.