Право на смерть — концепція, заснована на переконанні, що людина має право припинити своє життя або вдатися до добровільної евтаназії. Володіння цим правом часто розуміють так, що людині, яка страждає на невиліковну хворобу, невиліковний біль або не має бажання продовжувати жити, має бути дозволено покінчити з життям, вдатися до асистованого суїциду або відмовитися від лікування, що продовжує життя. Питання, хто, якщо хтось взагалі, має право приймати таке рішення, часто є предметом дискусій.
Деякі вчені та філософи, такі як Девід Бенатар, вважають, що люди надто оптимістично оцінюють якість свого життя та баланс між позитивними та негативними аспектами життя. Цю думку можна розглянути з точки зору антинаталізму та відсутності свободи дій щодо народження людини та того, хто повинен мати владу над її вибором жити чи померти.
Прихильники права на смерть зазвичай пов'язують його з ідеєю про те, що тіло і життя людини є її власністю, якою вона може розпоряджатися на свій розсуд. Проте законний інтерес держави у запобіганні ірраціональним самогубствам часто є предметом суперечок. Пілпел та Амсел пишуть:Сучасні прихильники «раціонального самогубства» або «права на смерть» зазвичай вимагають від «раціональності» того, щоб рішення накласти на себе руки було як самостійним вибором людини (тобто не було викликане тиском лікаря чи сім'ї, які змушують її «вчинити правильно» і здійснити самогубство), так і вибором «найкращого варіанту за поточних обставин», якого бажають стоїки або утилітаристи, а також інших природних умов, таких як стабільність вибору, не імпульсивне рішення, не викликане психічним захворюванням, досягнуте після належного обмірковування тощо.Релігійні погляди на самогубство варіюються від індуїстської та джайнської практики ненасильницького самогубства через дотримання посту (Прайопавеса та Сантара, відповідно) до розгляду його як тяжкого гріха, як у католицизмі.
Етика Збереження та спричинили численні досягнення в галузі медицини, зокрема, коли йдеться про лікування пацієнтів. Нові прилади та розвиток паліативної медицини дозволили людям жити довше, ніж раніше. До появи цих медичних досягнень і догляду за хворими, які перебували без свідомості, в мінімальному несвідомому стані і в вегетативному стані, тривалість їхнього життя була короткою через відсутність належного способу допомогти їм у задоволенні основних потреб, таких як дихання і харчування. З розвитком медичних технологій постає питання про якість життя пацієнтів, коли вони більше не перебувають у свідомості. Виникло право на самовизначення та права інших людей, що ставить під сумнів визначення якості та святості життя; якщо людина має право на життя, то право на смерть також має існувати. В етиці існують питання про те, чи може право на смерть співіснувати з правом на життя. Якщо стверджувати, що право на життя є невід'ємним, від нього не можна відмовитися, і отже, воно може бути несумісне з правом на смерть. Інша суперечка в біоетиці ведеться з приводу того, чи є право на смерть універсальним, чи застосовується воно тільки за певних обставин (наприклад, за невиліковної хвороби), і чи існує воно взагалі. Також стверджується, що «право на життя» не є синонімом «обов'язку жити». З цієї точки зору, право на життя може співіснувати з правом на смерть.
Право на смерть як підтримують, так і відкидають багато людей. Аргументи на користь цього права такі:
Якщо людина має право на життя, то в неї має бути право на смерть, причому обидва на своїх умовах. Смерть — це природний процес життя, тому не повинно бути жодних законів, які б перешкоджали їй, якщо пацієнт хоче припинити життя. Те, що ми робимо протягом останніх днів свого життя, не має хвилювати інших. Якщо евтаназія суворо контролюватиметься, ми зможемо уникнути сходженню на слизьку доріжку і запобігти пошуку пацієнтами альтернативних методів, які можуть бути не законними.
Аргументи проти такі:
Це може призвести до слизької доріжки; якщо ми надамо пацієнтам таке право, воно може набути поширення і спричинити тяжкі наслідки. Виникає привід для тиску на тих, хто хоче покінчити зі своїм життям або життям інших; етично аморально за людськими та медичними стандартами. «Викидання» пацієнтів, яких вважають нездатними бути частиною суспільства. Скорочення паліативного догляду в останні роки життя через очікування на те, що пацієнти в термінальній стадії хвороби скористаються своїм правом на смерть.
Наприклад, суд американського штату Монтана ухвалив, що право на смерть поширюється на людей з небезпечними для життя медичними захворюваннями. Прихильник асистованого суїциду Людвіг Мінеллі, фахівець з евтаназії Шон В. Ашер та професор біоетики Джейкоб М. Аппель, навпаки, стверджують, що всі свідомі люди мають право припинити своє життя. Аппель припустив, що право на смерть — це тест на загальну свободу того чи іншого суспільства. Професор соціальної роботи Олександр Барил пропонує створити етику відповідальності, «засновану на зменшенні шкоди, непримусовому підході до самогубства. [Він] вважає, що асистований суїцид має бути одним із можливих варіантів для людей, схильних до самогубства». Він стверджував, що голос суїцидальних людей розглядається як нелегітимний і що існує «примус до життя й майбутнього», в якому схильних до суїциду людей пригнічують і змушують мовчати. Барил пропонує слово суїцидизм для опису «[…] пригнічувальної системи (що випливає з несуїцидальних перспектив), яка діє на нормативному, дискурсивному, медичному, правовому, соціальному, політичному, економічному та епістемологічному рівнях, у якій люди, які вчинили самогубство, зазнають численних форм несправедливості та насильства […]». Він пропонує створити безпечніший простір, вислухати людей із суїцидальними нахилами, не нав'язуючи їм «волі до життя».
Закон про самовизначення пацієнтів 1991 року, який прийняв Конгрес США на прохання фінансової служби Medicare, дозволяє літнім пацієнтам Medicare/Medicaid (і, отже, всім «смертельно хворим» пацієнтам) складати попередній припис, у якому вони обирають або вирішують відмовитися від лікування, що продовжує життя і/або рятує життя, як засіб скорочення свого життя, щоб зменшити свої страждання до настання неминучої смерті.
За країнами
Станом на липень 2021 року окремі види добровільної евтаназії є законними в деяких штатах Австралії, Бельгії, Колумбії, Люксембурзі, Нідерландах, Швейцарії, Іспанії та деяких провінціях Канади.
Австралія Оскільки евтаназія — це питання охорони здоров'я, згідно з конституцією Австралії, законодавче та адміністративне регулювання цього питання покладено на уряди штатів.
Після того, як 1995 року парламент Північної території прийняв Закон про права смертельно хворих, евтаназія була легальною на Північній території протягом 1996—1997 років. Оскільки це територія, а не штат, федеральний уряд за прем'єр-міністра Джона Говарда вніс поправки до Закону про Північну територію (самоврядування) 1978 року (серед інших), щоб гарантувати, що території Австралії більше не зможуть приймати законів про евтаназію. Це скасувало правовий статус евтаназії на Північній території, де вона відтоді залишається незаконною. Федеральний уряд не може в такий спосіб законодавчо встановлювати обмеження з питань охорони здоров'я для шести австралійських штатів.
29 листопада 2017 року штату Вікторія ухвалив Закон про добровільну допомогу при смерті 2017 року (Вікторія), який легалізує асистований лікарем суїцид. Закони набули чинності 19 червня 2019 року та містять 68 гарантій, спрямованих на захист уразливих верств населення. Станом на лютий 2020 року Вікторія є єдиним австралійським штатом, де легалізовано допомогу при смерті, хоча незабаром вона буде доступна і в Західній Австралії після ухвалення Закону про добровільну допомогу при смерті (Voluntary Assisted Dying Act 2019).
Бельгія 2002 року парламент Бельгії легалізував евтаназію.
Канада У серпні 2011 року судді Верховного суду Британської Колумбії запропоновано прискорити розгляд позову про право на смерть, щоб Глорія Тейлор могла попросити лікаря допомогти їй у скоєнні самогубства. Вона страждала від хвороби Лу Геріга. Глорія Тейлор померла від інфекції 2012 року.
Позов про захист громадянських свобод у Британській Колумбії, який представляє інтереси шести позивачів, оскаржує закони, згідно з якими надання допомоги важко і невиліковно хворим людям щодо гідної смерті вважається кримінальним злочином.
6 лютого 2015 року Верховний суд Канади постановив, що відмова у праві на асистованого суїцид є неконституційною. Постанова суду обмежує асистований лікарем суїцид «компетентною дорослою людиною, яка ясно дає згоду на припинення життя і має важкий і непоправний медичний стан, зокрема, хворобу, захворювання або інвалідність, які викликають тривалі страждання, нестерпні для людини в її обставинах». Дію постанови призупинено на 12 місяців, щоб дати можливість канадському парламенту розробити новий конституційний закон замість чинногоSupreme Court rules Canadians have right to doctor-assisted suicide Sean Fine, Globe and Mail 6 Feb. 2015.
Рішення суду включає вимогу, що слід встановити суворі обмеження, які «скрупульозно контролюються». Це вимагатиме, для забезпечення точності реєстрації причини смерті, щоб свідоцтво про смерть заповнював незалежний медичний експерт, а не лікар.
Канадська медична асоціація (CMA) повідомила, що через юридичні складнощі та суперечність тому, за що виступає лікар, не всі лікарі готові допомогти пацієнтові померти. Багато лікарів заявили, що вони повинні мати право голосу, коли йдеться про допомогу пацієнтові у припиненні його життя. Однак наприкінці 2015 року вважалося, що жоден лікар не примушуватиметься до цього, але CMA пропонувала членам організації освітні сесії, присвячені процесу, який застосовуватиметься.
17 червня 2016 року законодавство ухвалили обидві палати Парламенту Канади, також воно отримало Королівську згоду на дозвіл евтаназії в Канаді.
Колумбія 20 травня 1997 року Конституційний суд Колумбії декриміналізував убивство з благочестя для смертельно хворих пацієнтів, заявивши, що «лікар не може нести відповідальність за асистований суїцид смертельно хворого пацієнта», і закликав урегулювати евтаназію «в найкоротші терміни». 15 грудня 2014 року Конституційний суд дав Міністерству охорони здоров'я та соціального захисту 30 днів на опублікування керівних принципів для сектору охорони здоров'я, щоб гарантувати невиліковно хворим пацієнтам, які бажають зазнати евтаназії, їхнє право на гідну смерть.
Німеччина У лютому 2020 року Федеральний конституційний суд ухвалив, що право на особисту ідентичність у конституційному праві Німеччини включає право на самовизначення смерті, яке, у свою чергу, містить право на самогубство. Примітно, що це право не обмежується смертельно хворими пацієнтами, а регулюється вимогою самостійності вибору. Ця ухвала викликала суперечки: її противники стверджують, що ухвала може призвести до того, що асистований суїцид можна буде вчинити під тиском оточення.
Індія Від 2018 року Верховний суд Індії, під час справи за участю Аруни Шанбауг, легалізував пасивну евтаназію в Індії за дотримання суворих умов, а саме: потрібна згода пацієнта (або його родичів), а також пацієнт має бути невиліковно хворим або перебувати у вегетативному стані.
Нідерланди