Венесуельсько-гаянська криза — територіальний конфлікт, що спалахнув з новою силою восени 2023 року коли венесуельський диктатор Ніколас Мадуро проголосив анексію спірного регіону Гаяна-Ессекібо, що начебто була підтверджена на ініційованому ним «референдумі». Даний регіон, багатий на поклади мінеральних копалин та нафти, становить майже 60 % території Гаяни, у ньому проживає близько 15 % населення країни.
Передісторія
Нідерландські колонії
Ессекібо з'явилася як колонія голландців і був заснована колоністами з першої нідерландської колонії Померун, завойованої 1581 року, яка була зруйнована іспанцями та місцевими племенами близько 1596 року. На чолі з Йостом ван дер Гуге нідерландці вирушили на острів під назвою Кійк-овер-ол на річці Ессекібо (насправді притока цієї річки Мазаруні). Нідерландська колонізація Гвіани відбувалася переважно між гирлами річки Ориноко на заході та річки Амазонки на сході. 1658 року картограф Корнеліс Голіаф створив карту колонії і планував побудувати там місто під назвою «Новий Мідделбург», але Друга англо-нідерландська війна (1665-67) поклала край цим планам. 1665 року Ессекібо окупували англійці (разом з усіма іншими нідерландськими колоніями), а потім його розграбували французи. У наступні роки голландці відправили ескадру кораблів, щоб відвоювати територію. У той час як колонію Суринам відвоював у англійців Абрагам Крійнсен, покинутий на той час Ессекібо зайняв Маттіс Бергенар.
Після 1745 року кількість плантацій вздовж річки Демерари та її приток стрімко зростала. Зокрема, тут почали селитися британські колоністи з Барбадосу. Після 1750 року було призначено коменданта британського населення, який надав їм власне представництво. Близько 1780 року в гирлі Демерари було засновано невелике центральне поселення, яке 1784 року отримало назву Стабрук на честь одного з директорів Вест-Індійської компанії. Група британських каперів захопила Ессекібо і Демерару 24 лютого 1781 року, але не залишилася там. У березні два шлюпи ескадри Королівського флоту під командуванням адмірала лорда Родні прийняли капітуляцію «Колонії Демерари та річки Ессекібо». З 27 лютого 1782 року по лютий 1783 року французи окупували колонію, змусивши губернатора Роберта Кінстона здатися. Паризький мир, укладений 1783 року, повернув ці території голландцям.
Британська Гаяна 1796 року Ессекібо назавжди окупували британці, а до 1800 року Ессекібо і Демерара спільно володіли близько 380 плантаціями цукрової тростини. Але це також стало причиною однієї з найзапекліших прикордонних суперечок у Латинській Америці, оскільки нова колонія мала річку Ессекібо як західний кордон з іспанським генерал-капітанством Венесуела. Хоча Іспанія все ще претендувала на цей регіон, іспанці не оскаржували договір, оскільки були заклопотані боротьбою своїх колоній за незалежність. 1822 року лідер руху за незалежність Сімон Болівар наказав своєму представнику в Лондоні Хосе Рафаелю Ревензі подати офіційну скаргу британській владі, в якій писав «Поселенці Демерари та Бербісу узурпували значну частину земель, які згідно з останніми договорами між Іспанією та Нідерландам належать нам по цей бік річки Ессекібо (…) що згадані колоністи переходять під юрисдикцію і підпорядковуються нашим законам або повертаються до своїх колишніх володінь». Після проголошення Венесуелою незалежності 1830 року, вона затвердила своїми офіційними кордонами межі колишнього генерал-капітанства, яке включало регіон Ессекібо. 21 липня 1831 року Демерара-Ессекібо об'єдналася з Бербісом і утворила Британську Гвіану.
Під егідою Королівського географічного товариства німецький дослідник і натураліст Роберт Герман Шомбурґ 1835 року провів ботанічне та географічне дослідження Британської Гвіани. Результатом цього дослідження став ескіз території з лінією, що позначала, на його думку, західний кордон, на який претендували нідерландці. Як наслідок, 1840 року британський уряд доручив йому провести дослідження кордонів Гвіани. Результатом цього дослідження стало те, що стало відомим як «лінія Шомбурґа». Лінія виходила далеко за межі британських володінь і давала Британській Гвіані контроль над гирлом річки Ориноко. Початковий ескіз Шомбурґа, опублікований 1840 року, був єдиною версією «лінії Шомбурґа», опублікованою до 1886 року, що призвело до пізніших звинувачень президента США Гровера Клівленда в тому, що лінію було продовжено «в якийсь таємничий спосіб».
1850 року Велика Британія і Венесуела досягли угоди, згідно з якою вони погодилися не колонізувати спірну територію, хоча не було встановлено, де ця територія починається і закінчується. Суперечка залишалася невирішеною протягом багатьох років, поки в регіоні не було виявлено золото, що погіршило відносини між Великою Британією та Венесуелою. 1876 року в басейні Куюні, який був венесуельською територією за лінією Шомбурґа, але в межах території, на яку, на думку Шомбурка, могла претендувати Велика Британія, були відкриті золоті копальні, населені переважно англомовним населенням. Того ж року Венесуела підтвердила свої претензії до річки Ессекібо, на що британці відповіли зустрічною претензією, що включала весь басейн Куюні, хоча це була формальна претензія, яку британці ніколи не мали наміру реалізовувати.
У жовтні 1886 року Британія оголосила лінію Шомбурґа тимчасовим кордоном Британської Гвіани, а в лютому 1887 року Венесуела розірвала дипломатичні відносини. 1894 року Венесуела звернулася до США з проханням втрутитися, посилаючись на доктрину Монро. Сполучені Штати не захотіли втручатися, обмежившись лише пропозицією про можливість арбітражу.
Під час венесуельської кризи 1895 року Велика Британія та Венесуела намагалися вирішити територіальну суперечку. Венесуела стверджувала, що Іспанія, чию територію вона взяла під власний суверенітет, контролювала землі від річки Ориноко до річки Амазонки на території сучасної Бразилії. Іспанія, на думку Венесуели, лише позначила нідерландцям територію Гвіани, на яку вона претендувала, і яка не включала в себе багатьох земель в межах спірної території. Тим часом Велика Британія, яка здобула нідерландську територію, заявила, що спірний регіон Гвіани не є іспанським через його віддаленість і неконтрольованість, пояснюючи це тим, що первісні мешканці цієї території ділили землю з нідерландцями, а не з іспанцями, і, таким чином, опинилися під нідерландським і британським впливом. 3 жовтня 1899 року суд виніс рішення на користь Великої Британії. Як кордон між Британською Гвіаною та Венесуелою була встановлена лінія Шомбурґа, з двома відхиленнями. Одне з відхилень полягало в тому, що Венесуела отримала пункт Баріма-Пойнт у гирлі Ориноко, що дало їй беззаперечний контроль над річкою, а отже, можливість стягувати мита з венесуельської торгівлі. За другим договором кордон проходив по річці Венамо, а не по річці Куюні, що давало Венесуелі значну територію на схід від цієї лінії. Однак Британія отримала більшу частину спірної території і всі золоті копальні.
1949 року американський юрист Отто Шенріх передав венесуельському уряду меморандум, написаний Маллетом-Превостом 1944 року, який мав бути опублікований лише після його смерті. Маллет-Превост здогадався з приватних розмов суддів, що між Росією і Великою Британією існувала політична домовленість, і повідомив, що російський голова комісії Федір Мартенс відвідав Велику Британію разом з двома британськими арбітрами влітку 1899 року, а потім запропонував двом американським суддям вибір між прийняттям одноголосного рішення, яке було остаточно узгоджено, і винесенням рішення з більшістю 3 суддів проти 2, яке було б ще більш сприятливим для британської сторони. Альтернатива полягала б у повному дотриманні лінії Шомбурґа і віддачі гирла Ориноко британцям. Маллет-Превост розповів, що американські судді і венесуельські адвокати були обурені ситуацією і розглядали варіант 3 до 2 з чітко сформульованою думкою меншості, але в підсумку погодилися з Мартенсом, щоб уникнути позбавлення Венесуели ще більшої території. Цей меморандум призвів до скарг Венесуели в ООН 1962 року.
Гаяна 1966 року Венесуела підписала Женевську угоду з Великою Британією ще до здобуття незалежності Гаяною, що відбулося того ж року, яка заклала основу для вирішення територіальної суперечки шляхом переговорів. Невдовзі після здобуття Гаяною незалежності від Великої Британії та виведення британських збройних сил у травні 1966 року, Венесуела почала зазіхати на контрольовану Гаяною територію. Через п'ять місяців після проголошення незалежності Гаяни, у жовтні 1966 року, венесуельські війська почали окупацію острова Анкоко та прилеглих островів, швидко споруджуючи військові об'єкти та злітно-посадкову смугу. 1969 року відбулося повстання Рупунуні — спроба власників ранчо відокремитися від Гаяни; за різними даними, Венесуела споряджала і підтримувала повстання.
1970 року, після закінчення терміну дії Змішаної комісії, створеної відповідно до Женевської угоди 1966 року, президенти Рафаель Кальдера і Форбс Бернем підписали Порт-оф-Спейнський протокол, який оголосив 12-річний мораторій на повернення Венесуелою Гаяни-Ессекібо, щоб дати можливість обом урядам сприяти співпраці та порозумінню, поки прикордонні претензії не будуть вирішені. 1983 року закінчився термін дії Протоколу, і президент Венесуели Луїс Еррера Кампінс вирішив більше не продовжувати його дію і відновити фактичні претензії на цю територію.
У 21 столітті президент Венесуели Уго Чавес за порадою свого наставника Фіделя Кастро послабив напругу на кордоні з Гаяною, а 2004 року під час візиту до столиці Гаяни Джорджтауна Чавес заявив, що вважає суперечку вичерпаною. У відповідь на націоналізацію Чавесом нафтових активів, які в основному належали ExxonMobil, у 2000-х роках компанія очолила зусилля з пошуку нафти в сусідній Гаяні. ExxonMobil брала участь у численних суперечках з Венесуелою щодо таких активів, причому американський аналітик Стів Левін вважає, що ці суперечки були дуже тривалими і «надсилали сигнал» іншим компаніям, які розглядали можливість втручання в їхні контракти, у вигляді численних невдалих спроб арбітражного розгляду протягом шістнадцяти років , останній з яких розпочався 27 листопада 2023 року.
Відкриття родовищ нафти За часів правління венесуельського президента Ніколаса Мадуро Венесуела стала більш агресивною по відношенню до Гаяни. 10 жовтня 2013 року військово-морські сили Венесуели затримали нафторозвідувальне судно, яке проводило дослідження морського дна від імені уряду Гаяни, а судно і його екіпаж були конвойовані на венесуельський острів Маргарита для притягнення до кримінальної відповідальності. Міністерство закордонних справ Гаяни заявило, що судно перебувало в її територіальних водах, але венесуельське відомство направило Гаяні дипломатичну ноту, в якій стверджувалося, що судно проводило дослідження нафти у венесуельських водах без її дозволу і вимагав пояснень. Мадуро відвідав Гаяну і обговорив цю суперечку. У Джорджтауні Мадуро підтвердив, що Женевська угода була підписана «старим урядом Демократичної дії і старою Британською імперією» в рамках «психологічної операції, заснованої на презирстві і расизмі, з метою вторгнення в Гаяну».