Холо́дна війна́ — це глобальна геополітична, економічна та ідеологічна конфронтація між Радянським Союзом і його союзниками з одного боку та США, країнами Західної Європи та їхніми союзниками з іншого, між Східним та Західним Блоком, що почалась після Другої світової війни та тривала з середини 1940-х починаючи з доктрини Трумана 12 березня до початку 1990-х років, призвівши до розпаду СРСР 26 грудня 1991, Югославії 27 квітня 1992, розпущенням Варшавського договору 1 липня 1991, Возз'єднання Німеччини 3 жовтня 1990 та переросла в сучасне протистояння між Росією та Заходом.
Термін «холодна війна» використовується не як боротьба між двома наддержавами, але як важливий регіональний конфлікт відомий під назвою як посередницькі війни. Конфлікт базується на ідеологічній та геополітичній боротьбі за глобальний вплив між двома наддержавами, після їхнього тимчасового союзу та перемоги над Нацистською Німеччиною в 1945. Осторонь від розвитку арсеналу ядерної зброї та загального військового розвитку, боротьба за домінування виражалася через непрямі засоби, як психологічна війна, пропагандистська компанія, шпигунство, торговельне ембарго, ворожнеча в спортивних та технологічних змаганнях, як наприклад космічні перегони.
Перша фаза Холодної війни почалась одразу після закінчення Другої світової війни в 1945. Сполучені Штати та союзники створили військово-політичний альянс НАТО в 1949 і у страху перед радянським нападом і назвав їх глобальною політикою проти радянського впливу політики стримування. Радянський Союз сформував Варшавський договір в 1955 у відповідь НАТО. Головні кризи в цій фазі враховують блокаду Берліна 1948—1949, громадянську війну в Китаї 1927—1949, Корейську війну 1950—1953, Угорську революцію 1956, Суецьку кризу 1956, Берлінську кризу 1961, Карибську кризу 1962. США та СРСР змагались за вплив в Латинській Америці, Середньому Сході та деколонізаційних штатах Африки, Азії та Океанії.
Після Карибської кризи, почалась нова фаза. Почалось з Радянсько-китайського розколу та ускладненням відносин між Радянським Союзом та Китаєм в Коммуністичній сфері, поки Франція, штат Західного блоку, почала вимагати кращу автономію в дії. СРСР ввела війська в Чехословаччину для придушення Празької весни 1968, поки Америка відчувала внутрішній неспокій від руху за громадянські права афроамериканців у США та опозицію до війни у В'єтнамі. В 1960-1970-х міжнародний мирний рух взяв гору над мирними жителями по всьому світу. Рухи проти тестування ядерного озброєння та для ядерного розброєння зайняло місце разом з величезними анти-військовими протестами. В 1970, обидві сторони почали робити надбавки для миру та безпеки, період розрядки який розпочався з перемовин про обмеження стратегічних озброєнь та початок відносин з Китайською Народною Республікою, як стратегічна противага для СРСР. Кількість самопроголошених урядів почали формуватись у другій половині 1970 в Третьому Світі, враховуючи Анголу, Мозамбік, Ефіопію, Камбоджу, Афганістан та Нікарагуа.
Розрядка розвалилась в кінці десятиліття з початком радянсько-афганської війни в 1979. На початку 1980-х був ще один період підвищеної напруги. Сполучені Штати збільшили дипломатичний, військовий та економічний тиск на Радянський Союз, в той час він уже страждав від економічого застою. В середині 1980-х новий лідер СРСР Михайло Горбачов представив лібералізовані реформи «гласності» (1985) та «перебудови» (1987) та закінчив війну в Афганістані. Давління на національний суверенітет зростав сильніше в Західній Європі та Горбачов відмовився від військової допомоги цим державам.
У 1989 році падіння Залізної Завіси після Пан'європейського пікніка та хвилі мирних протестів (за винятком Румунії та Афганістану) скинули майже всі комуністичні уряди Східного блоку. Радянська комуністична партія втратила контроль в Радянському Союзі та була заборонена вслід після серпневого путчу в 1991 році. Після цього відбулись розпад Радянського Союзу в грудні, проголошення незалежності в низці колишніх респубілік СРСР та колапс комуністичних урядів, в тому числі в Африці та Азії. Сполучені Штати Америки залишились єдиною світовою наддержавою.
Використання терміна Термін «холодна війна» вперше використав кастильський принц Хуан Мануель у XIV ст. Він зазначав, що «гарячі» і «холодні» війни відрізняються тим, як вони закінчуються. «Гарячі війни» закінчуються загибеллю держав або миром, а «холодні війни» не приносять ні миру, ні честі тим, хто їх розв'язав.
Для опису протистояння Сполучених Штатів і Радянського Союзу термін «холодна війна» вперше застосував Джордж Орвелл у статті «Ви й атомна бомба», що з'явилася на світ 19 жовтня 1945 році в Tribune.
На думку Т. В. Орлової (і не лише її), «холодна війна» стала третьою й останньою у ХХ ст. світовою війною. З одного боку, вона мала ознаки справжньої світової війни, яка закінчилася перерозподілом світу на користь переможців і повним крахом держав, що програли. Однак, з іншого боку, це була незвичайна, нетрадиційна війна, яка здійснювалася переважно в ідеологічній, політичній, економічній і технологічній сферах із використанням безпрецедентно жорстких невійськових і нетрадиційних засобів. Застосування цих засобів значною мірою визначило характер, форми і масштаб глобального протиборства, які, так само як і наслідки протистояння, далеко не в усьому вписувалися у параметри «звичайної» світової війни .
Головними рушійними чинниками політики обох наддержав у другій половині 40-х—80-х рр. були взаємний страх і занепокоєння власною безпекою. Таким чином, головна ознака «холодної війни» — це конфронтація у світовій політиці. Іншими ознаками були: ревізія узгоджених під час Другої світової війни рішень; формування військово-політичних блоків навколо двох великих держав; перегони озброєнь, у тому числі ракетно-ядерних; воєнно-силове мислення в зовнішній політиці; формування «образу ворога» засобами масової інформації. Оскільки обидві сторони уникали відкритого конфлікту, «холодна війна» велася в царині міжнародної політики та ідеології, економічного змагання, політичних і військових загроз, розвідки та підривної діяльності.
Історія холодної війни між США й СРСР
Криза та ескалація (1953—1962): «ядерні перегони», доктрина Даллеса
У 1953 зміна політичних лідерів з обох боків надала нової динаміки холодній війні. Дуайт Девід Ейзенхауер був інавгурований на президентство в січні 1953. Протягом останніх 18 місяців адміністрації Трумена військовий бюджет США збільшився вчетверо, тому Ейзенхауер вирішив зменшити оборонні витрати, оскільки ядерна перевага дозволяла почувати себе міцно в протистоянні холодної війни. В березні помер Йосип Сталін, і скоро одноосібним лідером СРСР став Микита Хрущов, який стратив Лаврентія Берію й усунув від влади двох інших конкурентів, Георгія Маленкова та В'ячеслава Молотова. 25 лютого 1956 Хрущов шокував делегатів ХХ з'їзду КПРС переліком і засудженням злочинів Сталіна. Він проголосив, що єдиним шляхом реформуватися й відійти від сталінської політики є підтвердження помилок, зроблених у минулому.
18 листопада 1956 р., під час прийому західних дипломатів в польському посольстві в Москві, Хрущов вимовив свою знамениту тезу: «Подобається вам чи ні, але історія на нашому боці. Ми поховаємо вас», шокувавши всіх присутніх. Проте він мав на увазі не ядерну війну, як він пізніше стверджував, а історично визначену перемогу комунізму над капіталізмом. Потім, у 1961 р., він проголосив, що навіть якщо СРСР поки поступається Заходу, за десятиріччя зникне брак житла, буде достатньо споживчих товарів, населення буде «матеріально забезпечене», і через двадцять років Радянський Союз «виросте до таких висот, що основні капіталістичні країни залишаться далеко позаду».
Державний секретар в адміністрації Ейзенхауера, Джон Фостер Даллес, ініціював «нове бачення» для стратегії «стримання», закликавши до більшого покладання на ядерну зброю проти ворогів США на випадок війни. Даллес також сформулював доктрину «масованої відплати», погрожуючи серйозною американською відповіддю на будь-яку радянську агресію. Володіння ядерною перевагою допомогло Ейзенхауеру, наприклад, стримати загрозу радянської інтервенції під час Суецької кризи.
Після смерті Сталіна в 1953 відбулося деяке послаблення напруги, але ситуація в Європі лишалася непростим озброєним перемир'ям. Американські солдати негласно стояли в Західній Німеччині, натомість у Східній Німеччині так само негласно стояли солдати радянські. На переозброєння Західної Німеччини і її вступ до НАТО СРСР у 1955 р. відповів формальним альянсом зі східноєвропейськими комуністичними країнами, який називався Організація Варшавського договору або Варшавський пакт; це було скоріш політичним кроком, ніж оборонним, бо на час створення НАТО в 1949 р. СРСР уже мав систему взаємних договорів про допомогу з усіма союзниками в Східній Європі. У 1956 р. статус-кво на короткий час був випробуваний під час Угорської кризи, коли угорці спробували зіскочити з радянської орбіти після усунення від влади угорського сталініста Матяша Ракоші Хрущовим. Берлін лишався поділеним, а статус міста суперечливим. У 1961 р. Східна Німеччина звела Берлінський мур, щоб запобігти втечі східних берлінців до Західного Берліна.
Протягом 1957—1961 р. Хрущов відкрито й неодноразово погрожував Заходу ядерним знищенням. Він стверджував, що радянські ракети значно потужніші та досконаліші за американські й здатні стерти з лиця землі будь-яке американське чи європейське місто. Проте Хрущов відкинув сталінську віру в неминучість війни й оголосив своєю новою ціллю «мирне співіснування». Це формулювання змінило позицію сталінського Радянського Союзу, коли міжнародна класова боротьба означала два протилежних табори з неминучими суперечностями й протистоянням, з якого комунізм мав вийти переможцем через глобальну війну. Тепер мир допускався, і капіталізм мав зруйнуватися сам, тим часом Совіти мали час наростити свої військові потужності. Ця концепція класової боротьби проіснувала аж до «нового мислення» Горбачова, коли формулювання пом'якшали, і мирне співіснування розглядалося само по собі, а не як форма класової боротьби. Заяви США концентрувалися на американській міці по всьому світі й успіхові ліберального капіталізму. Проте наприкінці 1960-х «битва розумів» між двома системами в організації суспільства, про яку говорив Кеннеді в 1961 р., в основному скінчилася, і надалі напруга базувалася переважно на зіткненні об'єктивних геополітичних інтересів, а не на ідеології.
Протягом листопада 1958 р. Хрущов зробив невдалу спробу перетворити обидва Берліни на підконтрольну йому територію, виставивши США, Великій Британії і Франції ультиматум за шість місяців вивести своїх солдатів з окупованих ними секторів Західного Берліна, інакше буде накладений пропускний контроль над доступом Заходу до Східної Німеччини. Хрущов раніше пояснював Мао Цзедуну, використовуючи виразну анатомічну метафору, що «Берлін є яєчком Заходу. Щоразу, коли я хочу, щоб Захід кричав, я притискаю Берлін». НАТО формально відхилило ультиматум у середині грудня, і Хрущов сам відкликав його й повернувся до Женевської конференції щодо німецького питання.
Узагальнюючи, помітною ознакою 1950-х став початок європейської інтеграції — фундаментального продукту холодної війни, який Трумен і Ейзенхауер просували в політичний, економічний і військовий спосіб, і що пізніше набуло адміністративних рис. Це бачилося двозначно, бо була небезпека, що незалежна Європа запустить свою власну розрядку з Радянським Союзом, і це може бути використаним для загострення роз'єднання Заходу.