Жінки в Гаяні — жінки Гаяни мають азійське, африканське та корінне походження. Британська колонізація та імперіалізм сприяли сексизму проти гаянських жінок у домашньому господарстві, політиці та освіті.
Огляд Географічно Гаяна розташована в Південній Америці, але культурно та історично Гаяна пов'язана з країнами Співдружності Карибського басейну і часто порівнюється з Тринідадом і Тобаго.
Демографія Країна з переважно індо-гаянськими, афро-гаянськими та індіанськими жінками, Гаяна також була домом для жінок європейського (переважно португальського) та китайського походження. Індійська еміграція до Вест-Індії в основному зосереджена в Гаяні (43,5 %).
Ролі в суспільстві Багато міських гаянських жінок є годувальницями та головами домогосподарств, особливо в родинах робітничого класу. У 1966 році, після здобуття Гаяною незалежності, жінкам довелося знайти стабільну роботу, щоб накопичити частину сімейного доходу. Через нестабільність економіки Гаяни після здобуття незалежності це призвело до збільшення кількості шлюбів і конфлікту поколінь.
Жінки обеа є народними релігійними лідераками.
У країні була жінка-президентка Джанет Джаган.
Дослідження
Стереотипи та динаміка домогосподарства Расові відмінності між індо-гаянцями та афро-гаянцями часто визначають роль жінок у суспільстві країни.
Індо-гаянські жінки Ранні записи про південноазійських жінок (значний відсоток з Індії), привезених до Гаяни для найманої сільськогосподарської праці для підтримки економіки Британської імперії, визначили «варварського іншого», який іноді розмивав ідентичність неєвропейських підданих імперії. Офіційні документи колоніальної епохи часто призводили до зображення «лібідних, аморальних жінок» або жінок-жертв.
Афро-гаянські жінки Ранні дослідження гендеру в країнах Карибського басейну визначали домогосподарства в термінах «євро-американської нуклеарної сім'ї», а припущення про жіночу домашню роботу ігнорувало ролі жінок за межами сім'ї. Афро-карибські домогосподарства, очолювані жінками, вважалися «девіантними, дезінтегрованими, оголеними та неповними», стереотипно зображуючи домогосподарства, якими керують «ссильна, незалежна жінка та її супротивник — маргінальний афро-карибський чоловік» (на відміну від індо-карибської «покірної домогосподарки»).
За статистичними даними 1992 року, приблизно «40% афро-гаянських жінок живуть у сім'ї з чоловіком-партнером, проти 58 % індо-гаянських жінок».
Результати досліджень Протягом 1970-х і 1980-х років Проєкт «Жінки в Карибському басейні» (WICP) проводив опитування жінок у світлі феміністських досліджень. У 1990-х роках дослідження перейшли від створення видимості до більш «пояснювальної структури для гендерних відносин». Основним недоліком дослідження є його майже виняткова зосередженість на жінках з низьким рівнем доходу, що призвело до стереотипів і висновків, які не представляють жінок Карибського басейну в цілому. Хоча до 2019 року було досягнуто певного прогресу щодо прав жінок, «доступні лише 24,5 % показників, необхідних для моніторингу ЦСР з гендерної точки зору»; це створює прогалини в інформації, яка є важливою для досягнення гендерних цілей.
Історія Присутність жінок і демографічні показники відрізняються протягом основних періодів історії Гаяни. Походження гаянського розмаїття полягає в європейському колоніальному створенні «стратифікованого, різнокольорового соціального класу». Роль жінок у плантаційному суспільстві відображала їхню расову ідентичність і сприйняття їх як «підтримувачок культури».
Колоніальна Гвіана На початку колоніального поселення дуже мало жінок європейського походження іммігрувало до того часу відомого як Гвіани; плантаційна система залучала жінок і чоловіків з Африки як рабську робочу силу. Вагітним жінкам або жінкам, які годують грудьми, під час їх роботи чи покарання було дуже мало поблажок. Неминучі союзи, що виникли в результаті цієї гендерної невідповідності, розглядалися як збочення, хоча було зроблено мало для боротьби зі зґвалтуванням або сексуальним насильством щодо жінок (яким колись надавалися права нарівні з їхніми колоніальними, білими господарями). Це призвело до расової стратифікації суспільства, коли людину визначали такими термінами, як мулати, терцеро та квартерони. Англійських жінок вважали «вишуканими та доброчесними», панацеєю від соціальних хвороб колонії.
Емансипація Вільні афро-гаянці та ті, хто був емансипований, прагнули уникнути системи плантацій, засновуючи власні села, об'єднуючи свої гроші для купівлі землі для сільського господарства. Цей сільський рух розглядався як загроза для цукрових маєтків, які все ще потребували робочої сили, і колоніальний уряд прийняв закони, які перешкоджали купівлі землі. Позбавлені засобів до існування, афро-гаянці переїхали у внутрішні райони як шахтарі, які вибивали свинину, або в міста для роботи.
Конвенція Емансиповані афро-гаянці шукали іншої ідентичності, крім праці на плантаціях. Цукрові маєтки заповнили свої робочі квоти найманою прислугою з Індії та, меншою мірою, Китаю та Португалії. Перша хвиля найнятих слуг з Індії прибула в 1845 році.
Вербувальники отримували більшу зарплату за контрактних жінок, тому обман і «сексуальна експлуатація самотніх жінок не були рідкістю». Незважаючи на те, що жінки були різного походження, деякі релігії чи ієрархії зробили міграцію «легшою, ніж інші». Жінки нижчих каст були легкою мішенню для вербування, оскільки вищі касти могли дозволити собі обмежити мобільність своїх жінок як засіб захисту. Кастові практики та патріархальні правила легко порушувалися через економічні труднощі, що призводило до вразливості; голод призвів до підвищення ставок боргу. Табу на кала пані асоціювалося з нечистотою і співвідносилося з кримінальним покаранням.
«Регіони Біхар, східний Уттар-Прадеш і долина Кавері на півдні характеризуються інтенсивним землеробством, високою щільністю населення та жорстким і стратифікованим суспільством»; робоча сила була залучена з цих районів для роботи в маловикористаних районах Індії та за кордоном. Близько 92 % жіночої робочої сили між 1876 і 1892 роками були з регіонів Біхар, північно-західних провінцій і Авад, і майже 85 % від загальної кількості жінок-іммігрантів між 1908 і 1917 роками прибули з Сполучених провінцій і Агри.
З 1840-х до 1880-х років більшість жінок, які були завербовані на плантації, були самотніми або подорожували з дітьми. Одружені жінки становили менший відсоток, від 25,57 до 35,98 % від загальної кількості жінок, які емігрували з Індії до Вест-Індії між 1845 і 1886 роками. Переміщення з Індії до колоній вплинуло на гендерні норми, коли жінки потрапили до рекрутського складу. За словами Патриції Мохаммед, «чоловіки та жінки, які вирішили залишити Індію, вступили в інші переговори щодо гендерних відносин, ніж ті, які вони мали б, якби залишилися в Індії». Багатомісячна подорож від Індії до карибських колоній сприяла спорідненню (джахаджі) між чоловіками та жінками, що було аналогічно афро-гаянському досвіду на рабовласницьких кораблях, і правила щодо розділення статей не дотримувались. Подорож до Вест-Індії була дорогою, а високий рівень смертності жінок під час сезону мусонів призвів до VII Закону про еміграцію Індії 1871 року, що диктувало нижчі жіночі квоти протягом тих місяців. Це правило було скасовано в 1879 році після того, як його розкритикували за втручання в «матеріальний комфорт» чоловіків, ставлячи роль жінки як дружини вище праці. До 1880-х років вважалося корисним заохочувати стабільність, щоб запобігти соціальним заворушенням, які вважалися симптомом гендерного дисбалансу, а в наступні п'ять років відбулося зростання в середньому приблизно на 74 відсотки. З 1876 по 1892 рік робітниці становили 46,3 % від загальної кількості.
За колоніальними джерелами, індійські жінки були «підкореними вдовами, які тікали від репресивного, пов'язаного традиціями суспільства заради вільних місць на плантаціях за кордоном» або тих, хто займається «нелояльною, аморальною сексуальною поведінкою». Політики Вікторіанської Англії прагнули перевозити жінок, які були б «хорошими дружинами та матерями», заохочуючи соціальну гармонію, яка вважалася важливою для продуктивних працівників. Ордонанс 16 від 1894 р. скоротив термін контракту з п'яти до трьох років, щоб залучити сім'ї та жінок вищої касти. Поява індійських жінок мала поляризаційний вплив на відносини між афро- та індо-гаянцями, уможливлюючи негайне створення сімей за рахунок соціального змішування. Гендерний дисбаланс також мав наслідки для жінок у стосунках поза межами чоловічого індійського робочого класу. Змішання європейців та індійців розглядалося як загроза мужності робочої сили; у поєднанні з несправедливістю, притаманною плантаційній системі, «Більшість вважали, що вони мало можуть зробити, щоб „захистити своїх жінок“ від сторонніх». Хоча гендерне співвідношення, здається, означає, що жінки могли вибирати собі партнерів, це був «вибір, який часто скасовувався контролем і насильством». Оскільки багато сімейних спілок були невизнаними, поширеним засобом контролю над жінками було насильство. Протягом другої половини ХІХ століття, як повідомляється, 87 жінок було вбито в маєтках; у багатьох випадках жорстоко «рубані» Вбивство дружин чоловіками часто супроводжувалося самогубством.
Злочини проти жінок у цей період розглядалися лише тоді, коли вони спричиняли соціальні заворушення (заважали робочій силі на плантаціях), а претензії жінок відхилялися як результат їхньої «розпущеної моралі». Вагітність поставила жінок у вразливе становище для розриву трудових контрактів, а керівництво плантацій часто ігнорувало законодавчі положення. Жінки зіткнулися з «потрійною експлуатацією класу, етнічної приналежності та статі … породжуючи напругу між конкуруючими, хоча й нерівними патріархатами — гегемоністами білих, підпорядкованими індійцями, а іноді, хоча й дуже рідко, з афро-карибським сектором».
Виробництво цукру було трудомістким; власники маєтків зробили мало для розробки технологій для підвищення виробництва, що поставило галузь у вразливе становище перед глобальною конкуренцією. Під час депресії в цукровій промисловості указ про імміграцію № 18 від 1891 року встановив мінімальну заробітну плату для працівників, встановивши нижчу заробітну плату для «непрацездатних» працівників (до яких часто входили жінки).