Демерарське повстання 1823 року — це повстання за участю від 9000 до 12 000 рабів, яке відбулося в колонії Демерара-Ессекібо (сучасна Гаяна). Точна кількість тих, хто брав участь у повстанні, є предметом дискусії. Повстання, яке почалося 18 серпня 1823 року і тривало два дні. Метою повсталих була повна емансипація. Повстання було викликане широко поширеним, але помилковим переконанням, що парламент прийняв закон про скасування рабства, і що колоніальна влада це приховує. Підбурюваний головним чином Джеком Гладстоном, рабом із плантації «Саккес», у повстанні також брали участь його батько, Кваміна, та інші старші члени їхньої церковної групи. У справі був замішаний його англійський пастор Джон Сміт.

Ненасильницьке повстання було жорстоко придушене колоністами під керівництвом губернатора Джона Мюррея. Вони вбили багато рабів: за різними оцінками, жертвами повстання стали від 200 до 500 чоловіків і жінок. Після того, як повстання було придушене, уряд засудив ще 45 чоловіків до смертної кари, а 27 були страчені. Щоб залякати інших, протягом кількох місяців на загальний огляд виставлялися тіла страчених рабів. Можливо, після повстання Джек був депортований на острів Сент-Люсія. Джон Сміт, який був засуджений до смертної кари і чекав новин про його апеляцію на смертний вирок, помер у в'язниці.

Звістка про смерть Сміта посилила аболіціоністський рух у Великій Британії. У Джорджтауні головну вулицю назвали на честь Кваміни. У 2023 році Національна портретна галерея в Лондоні представила на своїй виставці в Лондоні картину Джека Гладстона та рабині Амби.

Контекст Демерара вперше була колонізована голландцями в XVII столітті під егідою Голландської Вест-Індської компанії (DWIC). Спочатку економіка ґрунтувалася на торгівлі, але у XVIII столітті почала витіснятися вирощуванням цукрової тростини на великих плантаціях. Регіон Демерара був відкритий для заселення в 1746 році, і нові можливості привабили британських поселенців із сусіднього Барбадосу. До 1760 року вони стали найбільшим контингентом у Демерарі; бізнес-реєстри 1762 року показали, що 34 з 93 плантацій належали англійцям. Британці були основною зовнішньою загрозою голландському контролю над колоніями з 1781 до 1796 року, коли Велика Британія отримала контроль де-факто. Після рейду каперів у лютому 1781 року британська окупація тривала до січня 1782 року, коли острів знову захопили французи, які тоді об'єдналися з голландцями.

У 1802 році за умовами Ам'єнського миру британці передали владу над Демерарою голландцям, але через рік повернули свій контроль. У 1812 році британці об'єднали Демерара та Ессекібо в колонію Демерара-Ессекібо. Колонії були передані Британії за договором між Нідерландами та Британією від 13 серпня 1814 року. Стабрук, як була відома столиця колонії за часів голландців, у 1812 році був перейменований на Джорджтаун. Колоніальні влади призначали губернатора, який правив замість них, а рішення щодо місцевого законодавства ухвалював політичний суд.

Основою економіки колонії був цукор, вирощений на плантаціях очерету, які обробляли раби. Продаж врожаю в Британії користувалася пільговими умовами. У 1762 році на 68 плантаціях в Ессекібо працював 2571 раб, а в Демерарі — 1648 рабів. Відомо, що ці цифри були значно заниженими, оскільки кількість рабів була основою оподаткування. До 1769 року було 3986 зараєстрованих рабів на 92 плантаціях Ессекібо та 5967 на 206 плантаціях Демерари. Рабська праця була дефіцитом і дорогою через торговельну монополію DWIC, а контрабанда з Барбадосу була поширеною. Голландські колоністи забезпечили панування білих над своїм зростаючим рабським населенням завдяки співпраці з корінними жителями, які чинили рішучий опір пануванню білих, але на яких також можна було покластися, якщо вони піднімуть зброю проти будь-яких іспанських вторгнень. Коли в 1763 році відбулося Бербіське повстання рабів, місцеві жителі заблокували кордон, щоб запобігти поширенню заворушення на Демерару.

Швидке розширення плантацій у ХІХ столітті збільшило попит на африканських рабів у той час, коли поставки скоротилися. Дефіцит робочої сили для виробництва посилився британським скасуванням торгівлі рабами Законом про работоргівлю 1807 року. Населення складалося з 2500 білих, 2500 звільнених чорношкірих і 77 000 рабів. У етнічному відношенні у 1823 році в Демерарі та Ессекібо нараховувалося 34 462 африканця проти 39 956 «креольських негрів». Поводження з рабами помітно відрізнялося від власника до власника та від плантації до плантації. Поширеними були плантації, якими керували агенти та повірені власників-відсутників. Переважали кавказькі власники та менеджери, і було дуже мало «мулатів» змішаної раси, які стали менеджерами та власниками. Білі та кольорові нижчі класи вважалися «вищими», що давало їм доступ до кваліфікованої роботи. Чорношкірі, які виконували кваліфіковану роботу або працювали в домогосподарствах і користувалися більшою автономією, вважалися такими, що мають вищий статус, ніж інші раби. Раби, які працювали на полях, працювали під керівництвом наглядачів, також рабів, але яким були делеговані повноваження наглядачів плантацій.

Насадження Хоча деякі власники плантацій відзначалися патерналістськими тенденціями, за стандартами того часу в колонії до рабів в цілому ставилися дуже погано. Церкви для білих існували з моменту урочистого відкриття колоній, але рабам було заборонено відправляти богослужіння до 1807 року, оскільки колоністи боялися, що освіта та християнізація призведуть до того, що раби поставлять під сумнів свій статус і спричинять невдоволення. Дійсно, весліанський місіонер, який прибув у 1805 році з бажанням заснувати церкву для рабів, був негайно репатрійований за наказом губернатора.McGowan, Winston (30 August 2007). "The 1823 Demerara slave rebellion (Part 2)" Stabroek News Лондонське місіонерське товариство (LMS) увійшло до Гаяни незабаром після припинення работоргівлі за вказівкою власника плантації, який вважав, що раби повинні мати доступ до релігійних вчень. Германус Пост, натуралізований англієць голландського походження, виступав за навчання релігії та грамотності. Цю ідею, яка на той час вважалася радикальною, підтримали деякі, хто, можливо, вважав, що релігію слід запропонувати як розраду замість емансипації. Колоніальна адміністрація поставилася до цієї ідеї вороже. У 1808 році в офіційному журналі «Королівська газета» було написано: «Небезпечно робити рабів християнами, не даючи їм свободи». Інші категорично проти. Інші власники плантацій, які вважали, що навчання рабів будь-чому, крім їхніх обов'язків перед господарями, призведе до «анархії, хаосу та невдоволення» та прискорить знищення колонії. Пошта проігнорувала ці протести та надала приміщення для богослужінь. За вісім місяців ці споруди легко переросли популярність богослужінь. LMS внесла £100; Пошта віддала землю та сплатила залишок, і 11 вересня 1808 року була урочисто відкрита каплиця на 600 осіб. Він також наказав побудувати будинок для міністра вартістю 1200 фунтів стерлінгів, з яких 200 фунтів стерлінгів заплатили інші «поважні мешканці колонії». Перший пастор, преподобний Джон Рей, прибув у лютому 1808 року і провів там п'ять років; його дружина керувала жіночою школою для білих дітей. Після будівництва каплиці власник писав про покращення:

Пост прагнув призначити більше місіонерів в інші місця колонії. Однак Пост помер у 1809 році, і його оплакували раби. Умови його рабів при новому правлінні помітно погіршилися — їх знову почали бити батогом і змушувати працювати по суботах і неділях. У 1808 році невдовзі після прибуття Рей почав боротися за права рабів відвідувати церковні служби, які відбувалися щовечора. Коли губернатор Анрі Гійом Бентінк оголосив усі збори після настання темряви незаконними, Рей отримав підтримку деяких власників і менеджерів плантацій. Озброївшись їхніми відгуками, він намагався протистояти Бентінку, але йому було відмовлено в аудиторії. Рей поїхав до Лондона, щоб звернутися безпосередньо до уряду.

Коли наприкінці терміну Рей був переведений до сусіднього Бербіса, місія була без пастора протягом трьох років. Джон Сміт, його заміна, прислана до колонії ЛМС, був так само привітно зустрінутий рабами. Пишучи до LMS, Сміт сказав, що духовенству було чітко наказано не говорити нічого, що могло б викликати розчарування рабів у їхніх господарях або невдоволення своїм статусом. Багатьох у колонії обурювало присутність проповідників, яких вони вважали шпигунами аболіціоністського руху в Лондоні. Вони боялися, що релігійні вчення та ліберальні настрої зрештою спричинять повстання рабів. Колоністи переривали богослужіння, кидали каміння в церкви, забороняли служителям доступ до певних плантацій, відмовлялися будувати каплиці на плантаційних землях; рабам забороняли відвідувати служби на кожному кроці. Сміт отримав ворожий прийом від губернатора Джона Мюррея та більшості колоністів. Вони вважали його служіння в каплиці загрозою плантаціям і боялися ще більших хвилювань. Сміт повідомив LMS, що губернатор сказав йому, що «плантатори не дозволять навчати своїх негрів читати під страхом вигнання з колонії».

Крім того, релігійне навчання для рабів було схвалене британським парламентом, тому власники плантацій були зобов'язані дозволяти рабам відвідувати його, незважаючи на їхній спротив. Сміт вважав, що колоністи, які відвідують такі заняття, заважають роботі та відволікають увагу. Деякі наглядачі були присутні лише для того, щоб не дозволити своїм рабам бути присутніми. Одна зі скарг власників полягала в тому, що рабам доводилося занадто далеко ходити, щоб відвідати службу. Коли Сміт звернувся до Джона Ріда, власника «Dochfour», з проханням надати землю для спорудження каплиці, губернатор Мюррей наклав вето на цю ідею, нібито через скарги, які він отримав на Сміта. Колоністи навіть перекрутили наміри циркуляру з Британії, який зобов'язував видавати рабам перепустки для відвідування служб — 16 серпня 1823 року губернатор видав циркуляр, який вимагав від рабів отримати спеціальний дозвіл власників на відвідування церковних зборів або служб, що призвело до різке зниження відвідуваності богослужінь.

Приблизно в той же час Сміт написав листа Джорджу Бердеру, секретарю LMS, нарікаючи на умови рабів:

Да Коста зауважив, що всі раби, які повстали, мали мотиви, які були підкріплені їхнім статусом рухомого майна: сім'ї багатьох потрапили в бурхливі зміни власності на плантації та боялися бути проданими та/або розділеними (як у випадку з рабом Телемахом); Християни часто скаржилися на те, що їх переслідували та карали за їхню віру чи поклоніння (Телемах, Джекі Рід, Еммануїл, Принц, Сенді); рабині повідомили про жорстоке поводження або зґвалтування з боку власників або менеджерів (Бетсі, Сусанна). Рабів також часто карали з легковажних причин. Багато менеджерів/власників (МакТюрк, Спенсер) наполягали б, щоб раби працювали в неділю, і відмовляли б у пропусках для відвідування церкви; Поллард, менеджер «Non Pareil» і «Bachelor's Adventure», був загальновідомий жорстокістю. Кваміна скаржився на те, що його часто позбавляли законного вихідного дня та можливості ходити до церкви; не маючи змоги піклуватися про свою хвору дружину, однієї ночі після повернення додому він знайшов її мертвою. Джек Ґладстон, раб із «Success», який не працював під керівництвом наглядача і насолоджувався значною свободою, дізнався про дебати про рабство в Британії та чув чутки про документи про емансипацію, які надходять із Лондона.