Протокол до Угоди про врегулювання спору між Венесуелою та Сполученим Королівством Великої Британії та Північної Ірландії щодо кордону між Венесуелою та Британською Гвіаною, підписаний у Женеві 17 лютого 1966 року, широко відомий як Протокол Порт-оф-СпейнTexto del Protocolo de Puerto España de 1970 — багатосторонній міжнародний договір, підписаний Гаяною, Сполученим Королівством і Венесуелою 18 червня 1970 року в столиці Тринідаду і Тобаго. Договір, який так і не був ратифікований Венесуелою, також відомий як протокол до Женевської угоди 1966 року.Venezuela Tuya. Texto original
Фон Прикордонний конфлікт спочатку між Венесуелою та Сполученим Королівством, а потім між Венесуелою та Гаяною, коли остання країна перестала бути колонією Британська Гвіана та 26 травня 1966 року отримала статус незалежної держави, відновився після денонсації Венесуелою в ООН у 1962 році проігнорувала Паризького арбітражного рішення, яке встановило кордон на сотні кілометрів на захід від річки Ессекібо на території, яку Венесуела вважала своєю, але яка поступово була окупована та узурпована англійцями.
Ініціатива Венесуели в умовах провалу Спільної комісії (1966—1970) Відповідно до процедури, встановленої в Женевській угоді 1966 року, була створена «Змішана комісія», що складається з 4 представників: з боку Гаяни — Дональд Джексон і Мухамед Шахабудін, а з боку Венесуели — Луїс Лорето Ернандес, Гонсало Гарсія Бустільос (виконавчим секретарем був Луїс Еррера Маркано). Після того, як протягом чотирирічного періоду (передбаченого Женевською угодою) члени Змішаної комісії провели 16 засідань і не змогли домовитися про вирішення конфлікту, уряд Рафаеля Кальдери в лютому 1970 року розглянув необхідність створення «розумної відстрочки» застосування статті IV Женевської угоди 1966 року. Авторство цієї ініціативи відстрочки приписувалося публічно в заявах для преси тодішньому міністру закордонних справ Венесуели Арістідесу Кальвані, а також історику та релігійному єзуїту Герману Гонсалесу Оропезі (1922—1998), який був радник Директорату кордонів МЗС Венесуели. Ця ідея виникла поза обговореннями «Змішаної комісії».
Мета Договору, укладеного в Тринідаді і Тобаго Станом на 9 березня 1970 року почалися дипломатичні переговори щодо конкретизації венесуельської ідеї «розумної відстрочки» статті IV Женевської угоди 1966 року; Переговори відбулися в Порт-оф-Спейн, столиці Тринідаду і Тобаго, за сприяння його прем'єр-міністра Еріка Юстаса Вільямса. Від Венесуели комісарами поза межами «Змішаної комісії» були призначені Марсіаль Перес Чірібога, від Міністерства закордонних справ Венесуели — Роман Рохас Кабот, посол Венесуели в Гаяні, та радник Луїс Еррера Маркано. Від Гаяни в переговорах брали участь міністр закордонних справ Гаяни Р. Коллінз, генеральний прокурор Мухамед Шахабудін і тимчасовий повірений у справах Гаяни у Венесуелі.
Мета остаточного узгодженого тексту англійською та іспанською мовами під назвою «Протокол до Угоди про врегулювання розбіжностей між Венесуелою та Сполученим Королівством Великої Британії та Північної Ірландії щодо кордону між Венесуелою та Британською Гвіаною, підписаної в Женеві 17 лютого 1966 року» і містив шість статей, призупинив на 12 років, з можливістю продовження на інші роки та за зручністю сторін, застосування статті IV Женевської угоди 1966 року; Неофіційно та в пресі повідомлялося, що договір «заморозить» переговори між обома сторонами щодо прикордонного конфлікту навколо району Гаяна-Ессекібо, території площею 159 500 квадратних кілометрів плюс повітряний простір в межах прогнозованих морських і підводних меж цієї території, на яку претендує Венесуела і яка перебуває під окупацією і управлінням Гаяни, а Кооперативна Республіка Гаяна запевняє, що несе юридичну відповідальність за Паризьким арбітражним рішенням 1899 року.
Підписання Протоколу в Тринідаді і Тобаго, 1970 рік Протокол Порт-оф-Спейн був підписаний у столиці Тринідаду і Тобаго 18 червня 1970 року. Від імені Кооперативної Республіки Гаяна текст підписав Шрідат С. Рамфал, Державний міністр; від імені Уряду Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії — Р. К. К. Гант, Верховний комісар Великої Британії в Тринідаді і Тобаго; від імені Уряду Венесуели — Арістідес Кальвані, Міністр закордонних справ.
У цьому протоколі або багатосторонньому договорі було встановлено призупинення на дванадцять років дії статей I і IV Женевської угоди 1966 року, які встановлювали стримування Венесуели за Договором 1899 року про межі Гаяни та Венесуели, а також відповідно застосування статті 33.º Статуту Організації Об'єднаних Націй. Спільна комісія, яка завершила свої функції 16 лютого 1970 року після чотирьох років роботи, офіційно представила свій остаточний звіт 18 червня 1970 року, тобто в той самий день, що й підписання Протоколу Порт-оф-Спейн.
Законодавче схвалення Венесуелою протоколу Порт-оф-Спейн Законодавство Венесуели відрізняється від законодавства країн, які передбачають затвердження міжнародних угод або договорів лише виконавчою владою; Навпаки, він вимагає законодавчого схвалення або ратифікації як недвозначного вираження наміру держави бути зобов'язаними, дотримуватися та застосовувати на національному та міжнародному рівнях його статті та положення.
22 червня 1970 року, дотримуючись статті 128 Конституції Венесуели 1961 року, уряд Рафаеля Кальдери направив до Конгресу Венесуели проєкт закону про затвердження Протоколу Порт-оф-Спейн, який супроводжувався викладом причин або обґрунтуванням. Комісія із зовнішньої політики палати Сенату ВенесуелиLa Comisión del Senado en ese momento estaba integrada por Luis Beltrán Guerrero, J. A. Paz Galarraga, Claudio Bozo, Lorenzo Salazar Zamora, Miguel Ángel Capriles, Pedro Batistini Castro, Felipe Montilla Ortega, Ceferino Medina Castillo, Eduardo Gallegos Mancera, Alejandro Izaguirre, Mercedes Fermín y Enrique Tejera París. перевірила текст і обґрунтування для його підписання. Уряд Рафаеля Кальдери обґрунтував пропозицію призупинити дію статті IV Женевської угоди 1966 року про непоступливість Гаяни та зволікання. Також було зазначено, що гаянська сторона виступає проти обговорення в «Спільній комісії» пропозиції Венесуели щодо економічного співробітництва для розвитку Гаяни в рамках процесу врегулювання конфлікту. Проаналізувавши текст протоколу Порт-оф-Спейн від 18 червня 1970 року, Комісія із зовнішньої політики Сенату відхилила його як такий, що завдає шкоди інтересам Венесуели та її територіальним вимогам. У висновках своєї остаточної доповіді він звернувся до обох палат Конгресу з проханням відхилити проєкт закону про затвердження Протоколу Порт-оф-Спейн 1970 року. Угода між сторонами КОПЕІ та ДД не відвідувати засідання Комісії з питань зовнішньої політики, яка мала голосувати за схвалення остаточного звіту комісії Сенату, призвела до того, що законопроект про протокол Порт-оф-Спейн було відкладено. З цієї причини Протокол Порт-оф-Спейн 1970 року, як міжнародний інструмент, ніколи не був прийнятий чи схвалений Національним конгресом Венесуели, в якому тоді домінувала соціал-демократична опозиційна партія Демократична дія (ДД); Свою відмову також висловили інші партії та політичні сили, такі як ДРС, КПВ, політичне бюро ФДП і Національне командування НВР, а також його лідер Луїс Бельтран Прієто Фігероа. Кілька секторів Венесуели назвали підписання протоколу Порт-оф-Спейн «зрадою країни»; Зокрема, перший уряд Рафаеля Кальдери було звинувачено в тому, що він підписав цю міжнародну угоду без консультацій, а також у самовільному «заморожуванні» територіальних претензій Венесуели на Гаяну-Ессекібо.
На відміну від Протоколу Порт-оф-Спейн 1970 року, який чекав на ратифікацію, Женевська угода 1966 року була схвалена на Національному конгресі Венесуели більшістю голосів 13 квітня 1966 року; Його текст було опубліковано в Офіційному віснику № 2008 від 15 квітня 1966 року, тобто він став законом, обов'язковим для застосування на національному та міжнародному рівнях.
Наслідки законодавчого несхвалення Протоколу Порт-оф-Спейн Через брак законодавчого схвалення Протокол Порт-оф-Спейн конституційно не існував у законодавстві Венесуели; не мали юридичної сили та обсягу. Законодавче несхвалення призвело до того, що Венесуела юридично не дотрималася процедури, передбаченої Женевською угодою 1966 року, яка була активована після вичерпання та провалу чотирирічного механізму переговорів, передбаченого Спільною комісією. Незважаючи на цю невідповідність і законодавче несхвалення, три адміністрації, які слідували одна за одною протягом періоду, який передбачав початкову дійсність проекту Протоколу Порт-оф-Спейн, дотримувалися його на міжнародному рівні, ніби він був законним і перетлумачували або виправдовувати це, символічно дійсне, з націоналістичними та популістськими намірами, для місцевої венесуельської аудиторії. Законодавче несхвалення також зменшило сприйняття серйозності та переговорної здатності зусиль президентів Рафаеля Кальдери, Карлоса Андреса Переса та Луїса Еррери Кампінса перед Гаяною.
Інші законодавчі порушення міжнародних договорів Конгресом Венесуели Це був не перший випадок, коли законодавчий орган Венесуели відмовився затвердити договір, укладений виконавчою владою, і визнав його недійсним. Щось подібне вже траплялося з Договором про дружбу, союз, торгівлю, мореплавство та кордони або Договором Мікелена-Помбо від 14 грудня 1833 року. Після схвалення Договору в 1834 році Конгресом Нової Гранади (нині Колумбія) його текст був переданий на розгляд Конгресу Венесуели в 1835 році; парламентська комісія, відповідальна за його аналіз, кілька разів подавала несприятливі звіти, і в 1840 році від його остаточного затвердження відмовилися.
Інший випадок законодавчого провалу був представлений у зв'язку з Вашингтонськими протоколами від лютого та травня 1903 року, підписаними з Німецькою імперією, Сполученим Королівством Великої Британії та Ірландії та Королівством Італія для вирішення проблеми морської блокади узбережжя Сполучених Штатів. Сполучені Штати Венесуели — з 9 грудня 1902 р. по 13 лютого 1903 р. — і визначали суму виплат непогашених боргів і претензій своїх громадян. Ті міжнародні договори, які були укладені американським дипломатичним представником Гербертом Волкотцом Боуеном, діючи від імені Венесуели, також не були «схвалені» Конгресом Венесуели того часу, оскільки вони були укладені в непередбаченій та ненормальній ситуації. Однак 23 березня 1903 року, щоб зберегти свою відповідальність, Конгрес погодився відмовитися від поточної конституційної обробки договорів і уповноважив федеральну виконавчу владу уряду Сіпріано Кастро (1899—1908) ввести їх у дію. Це рішення дозволило виплатити, після перевірки спільними комісіями та за рахунок митних надходжень Венесуели, непогашені державні борги, а також вимоги про військові репарації та відшкодування збитків, висунуті суб'єктами блокуючих держав — Німеччиною, Великою Британією та Італією — і позивачами — США, Мексикою, Францією, Нідерландами, Бельгією, Іспанією та Швецією-Норвегією.
Законодавче схвалення Гаяною Протоколу Порт-оф-Спейн 18 червня 1970 року прем'єр-міністр Гаяни Форбс Бернем повідомив парламент своєї країни про підписання Протоколу Порт-оф-Спейн. 21 червня 1970 року від опозиції лідер Народної прогресивної партії (НПП) Чедді Джаган заявив, що якщо його політичній організації вдасться прийти до влади, вона проігнорує Протокол Порт-оф-Спейн. Він стверджував, що цей договір сприяє збереженню статус-кво і що Венесуела продовжує свої фальшиві претензії на територію Гаяни, а також свої операції в міжамериканській системі. НПП стверджувала, що суперечка повинна бути висвітлена в ООН. Раніше міністр закордонних справ Шрідат Рамфал заперечував, що уряд розпочав переговори про партнерство з Венесуелою, Сполученими Штатами та Канадою для розвитку будь-якої території в Гаяні.