Критична психологія — погляд на психологію, який значною мірою спирається на критичну теорію. Критична психологія кидає виклик припущенням, теоріям і методам основної психології та намагається застосувати психологічне розуміння різними способами, часто дивлячись на соціальні зміни як на засіб запобігання та лікування психопатології.
Критично налаштовані психологи вважають, що основна психологія не враховує, як відмінності у владі та дискримінація між соціальними класами та групами можуть вплинути на психічне та фізичне благополуччя окремої людини чи групи. Основна психологія робить це лише частково, намагаючись пояснити поведінку на індивідуальному рівні. Однак він значною мірою ігнорує інституційний расизм, постколоніалізм і дефіцит соціальної справедливості для груп меншин на основі відмінностей у спостережуваних характеристиках, таких як стать, етнічна приналежність, релігія, релігійна меншина, сексуальна орієнтація, ЛГБТК+ або інвалідність.
Витоки Критика мейнстрімової психології, що відповідає сучасному використанню критичної психології, існує з моменту сучасного розвитку психології в кінці ХІХ століття. Використовувати термін критична психологія почали в 1970-х роках у Вільному університеті Берліна. Німецька гілка критичної психології виникла раніше і розвивалася в основному окремо від решти галузі. Станом на травень 2007 року англійською мовою перекладено лише кілька творів.Klaus Holzkamp (1992): On Doing Psychology Critically. Theory and Psychology 2, S.193–204; for further references see also Charles Tolman (1994): Psychology, Society and Subjectivity: An Introduction to German Critical Psychology, London: Routledge & Thomas Teo (1998): Klaus Holzkamp and the Rise and Fall of German Critical Psychology. History of Psychology 1998, Vol. 1, Nr. 3; Wolfgang Maiers (1999): Critical Psychology — An Unfinished Modern Project. In: Wolfgang Maiers et al. (Eds.): Challenges to Theoretical Psychology, 457–66 Німецький рух критичної психології бере свій початок у післявоєнному студентському повстанні кінця 1960-х років; см. німецький студентський рух. «Критика політичної економії» Карла Маркса відіграла важливу роль у німецькій гілці студентського повстання, центром якого був Західний Берлін. У той час капіталістичне місто Західний Берлін було оточене Східною Німеччиною, керованою комуністами, і було «гарячою точкою» політичних та ідеологічних суперечок для революційних німецьких студентів. Соціологічні основи критичної психології є однозначно марксистськими.
Клаус Гольцкамп
Однією з найважливіших і складних книг у німецькому розвитку галузі є Klaus Holzkamp (1983): Grundlegung der Psychologie. Frankfurt/M.: Campus (Основи психології) Клауса Гольцкампа, якого можна вважати теоретичним засновником німецької критичної психології. Гольцкамп написав дві книги з теорії наукиKlaus Holzkamp (1964), Theorie und Experiment in der Psychologie. Berlin: de Gruyter (Theory and Experiment in Psychology); Klaus Holzkamp (1968): Wissenschaft als Handlung. Versuch einer neuen Grundlegung der Wissenschaftslehre. Berlin: de Gruyter (Science as Action — A new Approach to the Theory of Science) і одну про чуттєве сприйняттяKlaus Holzkamp (1973): Sinnliche Erkenntnis. Historischer Ursprung und gesellschaftliche Funktion der Wahrnehmung. Frankfurt/M.: Athenäum (Sensory Perception: Historical Origins and Social Functions of Perception перед публікацією в 1983 році. Гольцкамп вважав, що його робота є надійною парадигмою для психологічних досліджень, оскільки розглядав психологію як допарадигматичну наукову дисципліну (Томас Кун використав термін «допарадигматична» для соціальних наук).
Свою витончену спробу створити комплексний і інтегрований набір категорій, що визначають сферу психологічних досліджень, Гольцкамп здебільшого базував на підході Олексія Леонтьєва до культурно-історичної психології та теорії діяльності. Леонтьєв розглядав людську діяльність як результат біологічної, а також культурної еволюції, і, спираючись на матеріалістичну концепцію культури Маркса, підкреслював, що індивідуальне пізнання завжди є частиною соціальної дії, яка, у свою чергу, опосередкована інструментами, створеними людиною (культурними артефактами), мову та інші створені людиною системи символів, які він розглядав як головну відмінну рису людської культури і, таким чином, людського пізнання. Іншим важливим джерелом була теорія особистості Люсьєна Севе, яка надала концепцію «матриць соціальної активності» як посередницької структури між індивідуальним і суспільним відтворенням. Водночас систематично інтегрував попередню спеціалізовану роботу, виконану у Вільному університеті Берліна в 1970-х роках критично налаштованими психологами, на яких також вплинули Маркс, Леонтьєв і Севе. Це включало книги про поведінку / етологію тварин,Volker Schurig (1975): Naturgeschichte des Psychischen 1: Psychogenese und elementare Formen der Tierkommunikation. (Natural History of the Psyche 1: Psychogenesis and Elementary Forms of Animal Communication. Frankfurt/M.: Campus; Volker Schurig (1975): Naturgeschichte des Psychischen 2: Lernen und Abstraktionsleistungen bei Tieren (Natural History of the Psyche 2: Learning and Abstraction Capabilities in Animals. Frankfurt/M. Campus; Volker Schurig (1976): Die Entstehung des Bewußtseins (The Emergence of Consciousness). Frankfurt/M.: Campus;. Frankfurt/M.: Campus; чуттєве сприйняття, мотиваціюUte Osterkamp (1975/1976): Grundlagen der Psychologischen Motivationsforschung (Foundations of Psychological Research of Motivation, Frankfurt/M: Campus (2 Volumes) та пізнання.Rainer Seidel (1976): Denken. Psychologische Analyse der Entstehung und Lösung von Problemen. (Cognition. Psychological Analysis of Formulating and Solving Problems. Frankfurt/M.: Campus Він також включив у свій підхід ідеї з психоаналізу Фрейда та феноменології Мерло-Понті.
Одним із ключових результатів історико-порівняльного аналізу людської репродуктивної дії, сприйняття та пізнання є дуже специфічна концепція значення, яка визначає символічне значення як історично та культурно сконструйовані, цілеспрямовані концептуальні структури, які люди створюють у тісному взаємозв'язку з матеріальною культурою та в контексті історично конкретних форм суспільного відтворення.
Виходячи з цієї феноменологічної точки зору на культурно опосередковану та соціально обумовлену дію, Гольцкамп розпочав методологічну атаку на біхевіоризм (який він назвав психологією S–R (стимул–реакція)) на основі лінгвістичного аналізу, демонструючи в найдрібніших деталях риторичні моделі, за допомогою яких цей підхід до психології створює ілюзію «наукової об'єктивності», водночас втрачаючи актуальність для розуміння культурно обумовлених, навмисних дій людини.Klaus Holzkamp (1987): Die Verkennung von Handlungsbegründungen als empirische Zusammenhangsannahmen in sozialpsychologischen Theorien: Methodologische Fehlorientierung infolge von Begriffsverwirrung (Mistaking Reasons for Causes in Theories of Social Psychology: Methodological Errors as a Result of Conceptual Confusion), Forum Kritische Psychologie 19, Berlin: Argument Verlag, pp. 23–59.Klaus Holzkamp (1993): Lernen: Subjektwissenschaftliche Grundlegung. Frankfurt/M.: Campus, Chapter 1: «Hinführung auf das Verfahren der Problementwicklung» (Introduction to the Sequence of Presentation), pp. 17–39 На противагу цьому підходу він розробив власний підхід до узагальнення та об'єктивності, спираючись на ідеї Курта Левіна в Розділі 9 .
Його остання велика публікація перед смертю в 1995 році була про навчання.Klaus Holzkamp (1993): Lernen: Subjektwissenschaftliche Grundlegung («Learning: Subject-Scientific Foundations»). Frankfurt/M.: Campus Він з'явився в 1993 році і містив феноменологічну теорію навчання з позиції суб'єкта. Однією з важливих концепцій Гольцкампа було «переосмислення» теорій, розроблених традиційною психологією. Це означало розглядати ці концепції з точки зору парадигми критичної психології, таким чином інтегруючи їхні корисні ідеї в критичну психологію, водночас визначаючи та критикуючи їхні обмежувальні наслідки, якими у випадку психології S–R було риторичне усунення суб'єкта та навмисної дії, а у випадку когнітивної психології, яка враховувала суб'єктивні мотиви та навмисні дії, методологічний індивідуалізм.
Таким чином, перша частина книги містить широкий огляд історії психологічних теорій навчання та коротку повторну інтерпретацію цих концепцій з точки зору критичної психології, яка зосереджена на навмисних діях, розташованих у конкретних соціально-історичних/культурних контекстах. Концепції навчання, які він вважав найбільш корисними у своєму власному детальному аналізі «навчання в класі», походили від когнітивних антропологів Жана Лаве (ситуаційне навчання) та Едвіна Гатчінса (розподілене пізнання).
Друга частина книги містила обширний аналіз інституціоналізованих форм сучасної держави «навчання в класі» як культурно-історичного контексту, який формує більшу частину сучасного навчання та соціалізації. У цьому аналізі він значною мірою спирався на «Дисципліну і покарання» Мішеля Фуко. Гольцкамп вважав, що навчання в класі як історично специфічна форма навчання не повністю використовує потенціал учня, а скоріше обмежує його чи його навчальний потенціал низкою «стратегій навчання». Частково його спонуканням до книги був пошук альтернативних форм навчання, які більш плідно використовували б величезний потенціал людської психіки. Отже, в останньому розділі книги Гольцкамп обговорює форми «розширеного навчання», які, здається, уникають обмежень навчання в класі, наприклад, учнівство та навчання в контексті, відмінному від класу.
Цей пошук увінчався планами написати велику працю про життєве лідерство в конкретному історичному контексті сучасного (капіталістичного) суспільства. Через його смерть у 1995 році ця робота так і не пройшла стадію ранніх (і передчасних) концептуалізацій, деякі з яких були опубліковані в журналах Forum Kritische Psychologie та Argument.Klaus Holzkamp (1995): Alltägliche Lebensführung als subjektwissenschaftliches Grundkonzept (Everyday Life Leadership as Basic Concept of a Scientific Theory of the Subject). Das Argument, 37. Jahrgang, Heft 6, November/December 1995
У 1960-х і 1970-х роках термін радикальна психологія використовувався міжнародними психологами для позначення галузі, яка відкидала зосередженість основної психології на особистості як на основній одиниці аналізу та єдиному джерелі психопатології. Натомість радикальні психологи досліджували роль суспільства у виникненні та лікуванні проблем і розглядали соціальні зміни як альтернативу терапії для лікування психічних захворювань і як засіб запобігання психопатології. У психіатрії часто використовувався термін антипсихіатрія, а зараз британські активісти віддають перевагу терміну критична психіатрія. Критична психологія в даний час є кращим терміном для психологічної дисципліни, яка прагне знайти альтернативи тому, як психологічна дисципліна зводить людський досвід до рівня індивіда і, таким чином, усуває можливості для радикальних соціальних змін.
1990-ті роки Починаючи з 1990-х років, почала з'являтися нова хвиля книг про критичну психологію, найвпливовішою була відредагована книга Денніса Фокса та Ісаака Пріллелтенського «Критична психологія». Різні вступні тексти до критичної психології, написані у Великій Британії, як правило, зосереджуються на дискурсі, але деякі прихильники критичної психології розглядають це як зведення людського досвіду до мови, що так само політично небезпечно, як і те, як мейнстримна психологія зводить досвід до індивідуального розуму. На думку інших, увага до мови та ідеологічних процесів є необхідною для ефективної критичної психології — це не просто питання застосування основних психологічних концепцій до питань соціальних змін.
У 1999 році Ян Паркер опублікував впливовий маніфест як в онлайн-журналі Radical Psychology, так і в Annual Review of Critical Psychology. Цей маніфест стверджує, що критична психологія повинна включати такі чотири компоненти: