Бинтування ніг ()  — звичай, який практикувався в Китаї (особливо серед аристократії) з початку X до початку XX століття. Дівчаткам ламали кістки ступні, після чого смужкою тканини прибинтовували до нижньої поверхні ступні всі пальці ноги, крім великого, та змушували ходити у взутті маленького розміру, від чого стопи значно деформувалися, іноді позбавляючи можливості ходити в майбутньому.

Такі ноги традиційно називалися «золотими лотосами». Від розміру ступні залежав престиж нареченої — чим менша стопа, тим вищий престиж. До того ж вважалося, що дамі, яка належить до високого суспільства, не слід ходити самостійно. Це безсилля, нездатність до пересування без сторонньої допомоги складали, за літературними свідченнями, одну з привабливих рис жінки-аристократки: здорові та недеформовані ноги асоціювалися із селянською працею та «простацьким походженням».

За володарювання монгольської династії Юань та маньчжурської династії Цін у Китаї маленькі ноги також ставали символом національної ідентичності та «цивілізованості», оскільки у монголів та маньчжурів жінкам ступнів не бинтували.

На початку XX століття Кан Ювей, Су Маньшу та інші громадські діячі, а також християнські місіонери піддавали практику бинтування ніг жорсткій критиці. Після Сіньхайської революції (1911) і становлення республіки цей специфічний звичай поступово сходить нанівець. На початку XXI століття залишилася лише невелика кількість дуже літніх жінок з деформованими ногами.

Походження та історія практики

Є кілька легенд про походження практики бинтування стоп. За однією з версій, наложниця імператора з династії Шан страждала на клишоногість, через це саме вона начебто попросила імператора зробити загальнообов'язковим бинтування ніг для всіх жінок; таким чином її власні ноги стали взірцем краси та елегантності. Інша легенда розповідає, що улюблена наложниця імператора Сяо Баоцзюань, Пань Юйну, у якої були витончені ніжки, танцювала босоніж на золотому помості, прикрашеному перлами та зображеннями квіток лотосу. Захоплений імператор вигукнув: «Від кожного дотику її ніжки розквітають лотоси!». Можливо, саме тоді виник вираз «нога-лотос» або «золотий лотос»; проте, у легенді не згадується про те, що стопи дівчини були забинтовані. Однак у більшості випадків виникнення звичаю бинтувати ноги пов'язується з історією про те, як імператор Лі Юй (937—978) попросив одну зі своїх наложниць, Яо Нян, забинтувати ступні смужками білого шовку таким чином, щоб вони нагадували півмісяць; після чого дівчина танцювала «танець лотоса» на кінчиках пальців. Танець Яо Нян був настільки витонченим, що інші намагалися наслідувати її. Жінкам з вищого суспільства почали бинтувати ноги, після чого ця практика набула загального поширення.

Деякі дослідники мають сумніви щодо достовірності цієї легенди. Наприклад, історик Лінь Вейхун вважає, що звичай бинтування ніг з'явився в Китаї пізніше, не раніше епохи Сун (960—1279). У будь-якому випадку, відомо, що звичай бинтувати стопи став популярним у період династії Сун. До кінця цієї епохи з'явилася чоловіча традиція пити з туфельки, у підборах якої був невеличкий келих. З початку періоду династії Юань деякі чоловіки пили прямо з туфельки; це мало назву «осушити золотий лотос» або «тост за золотий лотос». Традиція збереглася до часів династії Цін.

Найдавніші згадки про бинтування ніг датуються приблизно 1100 роком, коли кілька віршів натякали на цю практикуXu Ji 徐積 《詠蔡家婦》： 「但知勒四支，不知裹两足。」(переклад: «знаючи про те, як розташувати чотири кінцівки, але не про те, як забинтувати їй дві ноги»); Су Ши 蘇軾 《菩薩蠻》：「塗香莫惜蓮承步，長愁羅襪凌波去；只見舞回風，都無行處踪。偷穿宮樣穩，並立雙趺困，纖妙說應難，須從掌上看。」. Невдовзі після 1148 року, у найдавнішому дискурсі про практику бинтування ніг, учений Чжан Банджі писав, що забинтована нога повинна була мати форму арки та бути маленькою. Він зауважив, що «жіноче бинтування ніг почалося нещодавно; воно не згадувалося в жодній книжці попередніх епох». У XIII столітті вчений Че Руошуй написав перший відомий критичний огляд практики: «Маленьких дівчаток, яким ще не виповнилося 4-5 років, які не зробили нічого поганого, все ж змушують терпіти нестерпний біль, щоб зробити [їхні ноги] маленькими. Я не знаю, яка від цього користь» Original text: 妇人纒脚不知起于何时，小儿未四五岁，无罪无辜而使之受无限之苦，纒得小来不知何用。.

Найдавнішими археологічними доказами бандажування ніг є гробниці Хуан Шен, яка померла у 1243 році у віці 17 років, та мадам Чжоу, яка померла у 1274 році. Ноги обох жінок були зав'язані марлевими смужками довжиною 1,8 м. Огляд скелета Чжоу, який добре зберігся, показав, що її ноги поміщалися у вузьких гострих капцях, похованих разом з нею. Вигляд забинтованих ніг часів династії Сун, де великий палець був зігнутий догори, візуально відрізняється від стилю пізніших епох, а надмірно малий розмір стопи — ідеал, відомий як «тридюймовий золотий лотос» — міг стати популярним лише в XVI столітті.

В період монгольського завоювання покалічені ноги китаянок дозволяли легко відрізнити їх від монголок та інших «варварів», завдяки чому вони стали символом національної ідентичності.

Першим європейцем, який згадав бинтування ніг, був італійський місіонер в XIV столітті, в епоху династії Юань. Однак жоден інший іноземний відвідувач Китаю тих часів, наприклад Ібн Баттута (1304—1377) та Марко Поло (1254—1324) (які, однак, відзначили витончену ходу китаянок, які йшли дуже маленькими кроками), не згадував про цю практику, що, можливо, вказує на її невелику поширеність чи екстремальність на той час.

Після того як маньчжурська династія захопила Китай у 1636 році, імператор Хуан Тайцзі видав указ про заборону бинтування ніг (1636). В 1664 році інший володар, Кансі, залишив цей указ в силі щодо дівчат маньчжурського походження, але скасовав його щодо китаянок. У результаті в Китаї з'явилося прислів'я: «Мода сильніша за імператора». Форма стопи стала важливою ознакою, що відрізняла маньчжурських жінок від жінок народу хань. Однак китайські естетичні уявлення сильно впливали на маньчжурок, які прагнули наслідувати особливу ходу китаянок; з цією метою вони придумали свою власну форму взуття, яке дозволяло жінці погойдуватися під час ходьби. Ці туфельки, що мали назву «чашечка квітки», мали високу платформу та робилися зазвичай з дерева, іноді вони мали невелике піднесення у середині підошви. Платформа туфельки була клиноподібної форми та звужувалися донизу, тому виступаюча з-під спідниці ступня жінки здавалася меншою, ніж вона була насправді.

В армії повстанців-тайпінів (1850—1864), більшість лідерів якого були представниками народу хакка, жінки були зрівняні в правах з чоловіками, при цьому тайпіни заборонили на контрольованих ними територіях звичай бинтування ніг дівчаткам.

Від початку XX століття уряд з практичних міркувань намагався заборонити бинтувати ноги. Імператриця Цисі видала подібний указ для поліпшення відносин з іноземцями, проте незабаром він був скасований. У 1902 році бинтування ніг було заборонено указом імператора династії ЦінJournal of International Women’s Studies // bridgew.edu.. У 1912 році після падіння династії Цін новий уряд Китайської Республіки заборонив бинтування ніг, однак, як і в попередніх випадках, це починання не увінчалося успіхом, до того ж заборона активно не впроваджувалася. Водночас провідні інтелектуали Руху четвертого травня вбачали у перев'язаних ногах головний символ відсталості Китаю. Лідери провінцій, такі як Янь Сішань у Шаньсі, брали участь у постійній кампанії проти бинтування ніг із інспекторами та штрафами тим, хто продовжував практику, тоді як регіональні уряди пізнішого Нанкінського режиму просто дотримувалися заборони без значного регулювання. Загалом кампанія проти перев'язування ніг була успішною в деяких місцях залежно від регіону.

Коли в 1949 році до влади прийшли комуністи на чолі з Мао Цзедуном, їм вдалося домогтися повної заборони бинтування ніг, у тому числі у віддалених сільських районах, мешканці яких не підкорялися відповідному указу попереднього уряду. Останній випадок перев'язування був зареєстрований у 1957 роціLi Xiu-ying. «Women with Bound Feet in China: Cessation of Bound Feet during the Communist Era». University of Virginia. . Excerpts from When I was a girl in China, stories collected by Joseph Rupp.Ko, Alice (2007). Cinderella's Sisters: A Revisionist History of Footbinding. University of California Press. . «The last case of girls binding ever occurred in 1957.». До XXI століття лише кілька літніх китайських жінок мали забинтовані ноги. Заборона цієї практики існує й донині. Крім законодавчої заборони змінився менталітет жителів Китаю. Зокрема, особливу увагу стали приділяти розвитку спорту, зокрема жіночого. Перемоги китайських спортсменок в Олімпійських іграх є предметом гордості співвітчизників. З цієї причини поняття про жіночність та жіночу привабливість стало несумісним з деформацією ніг. Однак взуття для деформованих ніг продовжувало вироблятися, оскільки все ще були живі жінки, чиї ноги були забинтовані в дитинстві. Остання пара туфельок для «золотих лотосів» була пошита в 1999 році. Після цього відбулася урочиста церемонія закриття взуттєвої фабрики, а товар, що залишився на складі, був подарований етнографічному музею.

У XIX та на початку XX століття виступали танцюристки з бинтованими ногами, а також циркачі. Жінки з перев'язаними ногами в одному селі провінції Юньнань створили регіональну танцювальну трупу, виступаючи для туристів наприкінці XX століття, хоча вік змусив групу піти на пенсію. В інших регіонах жінки у віці 70—80 років допомагали працювати на рисових полях навіть на початку XXI століття, хоча й мали значні обмеження руху.

Причини

Жінка із забинтованими ногами мала обмежену можливість пересуватися самостійно, вона була змушена сидіти вдома та не могла піти кудись без супроводу слуг. Вважалося, що маленька стопа не дозволяє жінкам брати участь у політиці та громадському житті. Жінка була залежна від своєї родини та, в першу чергу, від чоловіків своєї родини. З цієї причини забинтовані ноги стали символом гендерної нерівності: жіночого підпорядкування і цнотливості та чоловічої влади. Крім того, жінка, яка нездатна самостійно пересуватися, була свідченням багатства та привілейованого становища її чоловіка, як свідчення, що він міг утримувати непрацюючу дружину. Крім цього поширювалася думка, що деформування ніг поліпшує репродуктивне здоров'я жінки та робить її здатною народжувати більше дітей. Забинтовані стопи стали ознакою краси та необхідною умовою для пошуку чоловіка та вдалого одруження, у тому числі з вищим соціальним статусом та фінансовим становищем (гіпергамія), особливо для бідніших жінок з таких провінцій як Сичуань. Наприкінці XIX століття в провінції Гуандун у бідних сім'ях стало звичаєм бинтувати ноги старшій з доньок, яку готували до престижного заміжжя, аби покращити матеріальне становище родини (долею молодших сестер була домашня праця та шлюб із селянинами; вони також могли стати наложницями багатших чоловіків). Родини та чоловіки дуже пишалися крихітними ніжками своїх дружин .

За свідченням місіонера , багато бідних родин готові були піти на будь-які обмеження задля того, щоб їхні доньки мали необхідні для вдалого заміжжя крихітні ніжки.

Вважається, що практика бинтування ніг значним чином пов'язана з панівною в середньовічному Китаї патріархальною філософією конфуціанства. Конфуцій дотримувався давньої концепції «інь і ян», згідно з якою жінка повинна нести в собі початок «інь», тобто слабкість та пасивність. Деформація стопи нібито прищеплювала ці якості жінці. Окрім того, конфуціанство насаджувало сувору соціальну ієрархію, в якій жінки перебували в підпорядкованому становищі стосовно чоловіків. Складність самостійного пересування для жінок обмежувала їхні можливості та тим самим гарантувала непорушність цієї ієрархії.

Одним із захисників традиції бинтування ніг дівчаткам був конфуціанський філософ Чжу Сі (1130—1200), який наполягав на тому, що цей звичай слід поширювати за межі Китаю, оскільки він підкреслює «правильні стосунки між чоловіком та жінкою».

Поширеність