Русини-українці пов’язані з Гданськом від давніх часів. Спочатку мова може йти про окремі історичні події чи українські контексти, тоді як з 1920-хх рр. українці становлять одну з спільнот що мешкають в місті. Впродовж історії в Гданську створено низку витворів мистецтва, що становлять велику історичну та культурну цінність для України.
Найдавніші сліди
Руські князі допомагали Пястам в боротьбі за завоювання Помор’я. Зокрема завдяки допомозі свого швагра Ярослава Мудрого Казимир Відновитель переміг спочатку мазовецького самозванця Мецлава, а потім і союзних йому поморців.
Ранньосередньовічний Гданськ здійснював торгівлю з Руссю, про що свідчать окремі знахідки, зокрема складного хреста-енколпіона з Домініканського плато ХІІІ ст. подібного до тогочасних руських зразків. Свідченням функціонування торговельних зав'язків Балтії з Руссю в 20–40-х рр. ХІ ст. також є знахідки бурштину та хрестика з нього на Київському Подолі (розкоп по вул. Спаській 35)Сагайдак М., Хамайко М., Комар О. Спаський розкоп давньокиївського Подолу // Пам’ятки України, історія та культура. – 2015 – № 5-6. – с. 213-214..
Баумгартен робив припущення що першою жінкою Святополка ІІ Великого була Саломея (біля 1220 р.), донька Романа Мстиславича, князя Галицького та його жінки Предслави Рюриківіни. Натомість М.Ф. Котляр вказує, що Данило Романович перебував у союзницьких відносинах з князем Святополком ІІ Великим, якому руський літописець приписав вбивство Лешка Білого. 1228 р., сподіваючись на союз проти татар, Данило начебто видав за Святополка свою сестру Саломею.
В часи Речі-Посполитої Присутність вихідців з України у Гданську можна пов’язати як з золотим віком Речі Посполитої. В цей час Гданськ виступав головним портом Речі Посполитої, через який разом з Ельблонгом вивозилося збіжжя з фольварків польської шляхти з України, здійснювалося морське сполучення з західними країнами.
Завдяки гданському купцю Мартину Груневегу збереглися надзвичайно цікаві свідчення про Україну, якою цей купець мандрував наприкінці XVI ст. Зокрема він залишив і опис перебування у Києві.
1628 р. міська громада Києва звернулася до великого канцлера Речі Посполитої Т. Замойського з проханням про зменшення оподаткування товарів, які привозили до Києва з Любліна, Торуня та Гданська. 3 жовтня 1629 р. канцлер звернувся листом до київського земського судді Стефана Аксака з проханням взяти під контроль дану ситуацію, вважаючи недоцільним збільшення оподаткування киян, які мешкали на приграниччі, з чим взагалі погоджувалися і королівські комісариБілоус Н. Київ наприкінці XV-у першій половині XVII століття. Міська влада та самоврядування. – К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія». – 2008. – 358 с..
Існує ленегда, що Б. Хмельницький бував в Гданську, звідки вирушав на перемовини з французами щодо військової допомоги козаків проти іспанців. Ретельні дослідження даного питання українським істориком В. Глобуцьким показали, що основою для цієї легенди був найм польських, а скоріше навіть німецьких солдатів, які в той час перебували в Польщі
У Гданську виконано низку художніх робіт надзвичайно важливих для історії України. Це перш за все гданська серія портретів Богдана Хмельницького. Цю серію виконав в Гданську місцевий гравер Вільгельм Гондіус, який відомий своїми портретами різних діячів Речи Посполитої, в 1651 р. А основою для цього портрета напевно був малюнок голландського художника А. ван. Вестерфельда – придворного художника Я. Радзівіла. Вестерфельд найімовірніше зробив малюнок гетьмана під Германівкою, під час перебування Б. Хмельницького в польському таборі по укладенню Білоцерківського миру. Загалом вийшло три портрети: один відповідав фікції покірності Хмеля королю, другий – реальності – а третій думці про нього поляків (Для когось з Польщі Хондіус виконав сатиричний портрет Хмельницького з кролячими вухами).
Через Гданськ вирушив посол польського короля Владислава IV до європейських країн пізніший ватажок союзного Б. Хмельницькому польського селянського повстання Олександр Костка-Наперський.
Хондіус (Гондіус) також є гравером відомих мап, на яких зображено територію України: «Найновішої мапи Руссії» голландського купця та картографа Ісаака Масси виданої 1633 р., а також «Генеральної карти України» 1648 р. Гійома Левассера де Боплана.
В гданських майстернях виконано також срібний antepedium (прикраса олтаря) з кафедрального собору в Холмі. Тут найімовірніше вибито пам’ятну медаль на честь взяття Києва Янушем Радзивіллом, 1651 р., яку можна оглянути в сучасному музеї Історії Києва. Медаль є витвором золотих справ майстра аугсбурського імператорського двору Себастьяна Дадлера (чи Даттлера), який під час свого перебування в Гданську виготовив низку медалей для Польщі.
З будівлею Великого Арсеналу пов’язана «козацька» легенда Гданська. На західній стіні цієї будівлі знаходиться скульптура козака з довгими вусами, представленого з шаблею в римському обладунку. У його ніг лежить щойно відрубана людська голова. Згідно гданській легенді, коли король Стефан Баторій схопив козацького ватажка Івана Підкову, він довго не міг знайти у Львові ката, який підніме руку на цього велетня-козака. Проте як завжди серед українців знайшовся зрадник, який виконав доручення короля. Перед смертю Іван Підкова обізвав Баторія, який боявся що походи козаків призведуть до війни з Туреччиною, слугою султана. Це сподобалося мешканцям Гданська, які не любили цього короля. Тож на згадку і пересторогу зобразили на зведеному в 1602-1605 рр. Арсеналі голову господаря у ніг свого слуги.
Справи торговельного Гданська вирішував талановитий польський король руського походження Ян ІІІ Собеський. На Targ Drzewny до після 1945 р. перенесений із Львова пам'ятник королю.
XVIII-XIX ст.
Торгові зв’язки Гданська з Україною не припинилися і у XVIII ст., коли до вже прусського Гданська їздили київські подільські купці. Ось як описує це М. Берлінський:«Сверх того некоторые ездят во Гданск, Силезию, Лейбциг и другие места Германии, куда отвозят мерлушки, получаемую чрез Москву мягкую рухлядь, чай, китайку, юфть, говяжье сало и воск, а привозят помянутые немецкие товары и фарфор»Берлинський М.Ф. Історія міста Києва. – К.: Наукова думка, 1991. – 320 с..У XVIII ст. в Україні користувалися популярністю гданські ювеліри. Зокрема, в Національному музеї історії України зберігаються ювелірні чарки з гербом Романа Копи – архімандрита Києво-Печерської Лаври, виготовлені в Гданську в 1730-х рр. До кінця ХІХ ст. напрямок експорту на Гданськ не дуже поступався такому на Одесу.
З українцями пов'язаний і найстаріший у місті пам'ятник – обеліск солдат російської імперії, як загинули при штурмах Данцига в 1873, 1807 та 1813 рр. над вул. gen. H. Dąbrowskiego. Гранітний монумент урочисто відкритий 27 вересня 1898 р. Його фундатором був Микола ІІ, а слідкувало за його будівництвом російське консульство. З часів Північної війни, коли цар Петро І, перебував у Гданську, Російська імперія все більше втручалася в справи занепадаючої Речі Посполитої. Зважаючи на що російські війська регулярно з’являлися під стінами Гданська, а в їх складі і російські невільники – українці. 1734 р. під час облоги Гданська Б. Мініхом гданьчане відбили кілька штурмів російського війська на схили. Ці штурми коштували російській армії 3000 вбитих. Штурми проходили в районі бастіону Нойбауер, який зберігся до нашого часу.
Під час штурмів Гданська 1807 та 1813 рр. українці в російських билися з в наполеонівськими французами.
У Гданську проживав та працював Гуго Конвенц (1855 – 1922) - фундатор охорони природи в Європі, діяльність якого поклала основу природоохроні на українських землях.
У 1920-30 рр. У міжвоєнний час вільне місто Данциг (Гданськ) завдяки своєму винятковому статусу стало вікном на світ для українців-втікачів з більшовицької Росії, а згодом для української молоді з Польщі, що набувала освіту у місцевій Політехніці. З окремих ветеранів УНР та, головним чином, численних студентів Політехінки не пізніше 1921 р. сформувалася хоронологічно перша українська громада у місті. Значення міста, що знаходилося в одній митній зоні з Польшею та не вимагало на в'їзд чи виїзд наявності паспорту швидко оцінив Берлінський центр УВО, створивши тут свій багатофункціональний осередок.
Консульство УНР у Вільному місті Гданськ
Перша ідея відкриття дипломатичного представництва у Гданську, що виникала з розуміння значення цього вікна на світ виникла ще за Гетьманату Скоропадського, але тоді не була реалізована. Вільне місто Гданськ визнало Незалежність УНР16 вересня 1920 р., після укладання військово-політичного союзу УНР з Польщею. Генеральне консульство Української Народної Республіки у Вільному місті Гданську започаткувало роботу 16 листопада 1920 р. Консулом став колишній полковник УНР Клим Павлюк. Консульство розатшовувалося у будинку Товариства захисту від вогню вул. Wały Jagiellońskie 36. Хоча офіційно воно припинило свою діяльність уже кілька місяців після відкриття —16 червня 1921 р., консул Павлюк однак добився відміни рішення щодо ліквідації установи на умовах подальшого браку винагороди за свою роботу. Не зважаючи на спроби Радянської Росії добитися ліквідації консульства по Ризькому миру, воно продовжило діяти щонайменше до 1923 р. Консульство опікувалося емігрантами, студентами політехінки у гданську, а також, імовірно, українцями у польській Гдині, а також, імовірно, спірпрацювало з польською розвідкою.
За спогадами українських студентів, Клим Павлюк також вів у Гданську фірму «Негропонт», а за даними розвідки І. Галагіди, провадив видавництва адресних книжок Globus GmbH, а також 1923 р. Українсько-Гданський банк (Ukrainisch-Danziger Bank) на вул. Langgasse (Długa) 38. Консул мешкав, а пізніше мав офіс в неіснуючій наразі будівлі Deutsches Haus на Holzmarkt (Targ Drzewny) 12-14. Згодом у зв'язку з фінансовими труднощами знімав дешеве помешкання у Сопоті.
Як працівники консульства згадуються: хорунжий Олексій Демченко, який виконував обов'язки реєстратора та експерта з економічних і політичних питань, сотник Михайло Антоненко - референт та експерт з економічних і політичних питань у Латвії та Естонії, а також Володимир Гаврилів, який виконував функції секретаря.
Махно і вояки УНР 1923 р. візу на виїзд до тодішнього Данцига отримав Нестор Махно, який до того проживав під наглядом поліції в польському Торуні. В Гданську він став об’єктом спроб чекістів викрасти його та доставити в СРСР на розправу. Звідси Махно переїхав до Німеччини.
Дані Люблінського відділу Управління Безпеки дозволили ствердити проживання в Гданську та Сопоті напередодні вибуху Другої світової війни, а також під час окупації (часові рамки чітко не визначені) наступних офіцерів УНР: Генерал-полковник Віктор Зелінський (народ. 25.12.1864 в Києві), Сопот, вул. Sudbad (Sudbadstrasse, суч. Kordeckiego) 10 – будинок зберігся у сильно трансформованому вигляді; Полковник Олександр Пласюк (народ. 20.08.1881 в Києві), Гданськ, Wieden (імовірно вулиця Weidengasse, – суч. Łąkowa) 48. Будинок не зберігся – наразі тут великий незабудований простір. Проживання полковника Зелінського у Сопоті підтверджують і спогади українських студентів Політехніки. Він був шанованим гостем студентських зібрань а його промови до молоді були залізним пунктом урочистостей. Полковник працював також над спогадами про 1-шу Синю дивізію УНР, якою він командував під час визвольних змагань. Похований на кладовищі (імовірно євангелітському) в Сопоті. Це кладовище дивом майже повністю зберіглося, тож поховання генерала могло зберегтися до наших днів. Колишні гданські студенти згадують і про інших ветеранів УНР, які мешкали в сучасному Тримісті. Студентська громада намагалася всіляко долучити цих людей до спеціально утвореної в місті «Української Громади», яка проіснувала у місті більш-менш активно до 1934 р.
Студентська громада данцигерів Детсльніше див. Українська студентська громада у Гданську