Народження трагедії з духу музики () — твір німецького філософа Фрідріха Ніцше з теорії драматургії 1872 року. Його було перевидано в 1886 році під «Народження трагедії, або: Еллінізм і песимізм» (). Пізніше видання містило вступне есе автора «Спроба самокритики», де Ніцше прокоментував перше видання книги.
Історія У січні та лютому 1870 року Ніцше прочитав дві лекції про давньогрецьку драму. Отримавши копії лекцій, його друзі Ріхард і Козіма Вагнери запропонували йому написати книгу на цю темуSchaberg, William H. (1995). The Nietzsche Canon: A Publication History and Bibliography. Chicago: University of Chicago Press. ISBN 0-226-73575-3, p.19.
Коли в 1870 році почалася Франко-пруська війна, Ніцше вирушив на фронт. 11 серпня він отримав дозвіл від Базельського університету, але міг діяти тільки як медичний ординарець. Під час перевезень поранених, за якими доводилось доглядати протягом трьох діб, в товарних вагонах Ніцше захворів на дифтерію і шигельоз (так тоді називалась хвороба дизентерія) і вже не повернувся до театру бойових дій. Наприкінці жовтня повернувся до Базелю, щоб розпочати викладання. Після цієї невдалої служби мав хронічні проблеми з травленням, геморой, безсоння та депресію. Саме під час лікування Ніцше повернувся до роботи над книгою про філософські витоки грецької трагедії.
У квітні 1871 року він подав рукопис видавцю Вільгельму Енгельманну. Коли Енгельманн не відповів, Ніцше попросив повернути рукопис у червні. Він наказав приватно надрукувати частину книги під назвою «Сократ і грецька трагедія» () і надіслати друзям. Ріхард Вагнер отримав перший примірник 18 червняSchaberg, William H. (1995). The Nietzsche Canon: A Publication History and Bibliography. Chicago: University of Chicago Press. ISBN 0-226-73575-3, pp. 20 - 22.
У жовтні 1871 року Ніцше подав перероблений рукопис Е.В. Фрічу, який публікував твори Вагнера. Фріч прийняв книгу в листопадіSchaberg, William H. (1995). The Nietzsche Canon: A Publication History and Bibliography. Chicago: University of Chicago Press. ISBN 0-226-73575-3, p. 23. Друк було завершено наприкінці грудня, і книга під назвою «Народження трагедії з духу музики» () надійшла до книгарень 2 січня 1872 рокуSchaberg, William H. (1995). The Nietzsche Canon: A Publication History and Bibliography. Chicago: University of Chicago Press. ISBN 0-226-73575-3, p. 6. Друге видання було надруковано Фрічем у 1874 році, але через фінансові проблеми видавця воно було переплетене лише у 1875 році і вийшло малим накладом. У 1878 році решту примірників і права на публікацію перших двох видань придбав новий видавець Ніцше—— Ернст ШмейцнерSchaberg, William H. (1995). The Nietzsche Canon: A Publication History and Bibliography. Chicago: University of Chicago Press. ISBN 0-226-73575-3, pp. 65 - 67.
До 1886 року Ніцше посварився зі Шмайцнером, на той час Фріч оговтався від фінансових труднощів. У жовтні 1886 року Фріч опублікував нове видання під новою назвою «Народження трагедії, або: еллінізм і песимізм» (), з доданим вступним есе Ніцше під назвою «Спроба самокритики», де той коментував попередні виданняSchaberg, William H. (1995). The Nietzsche Canon: A Publication History and Bibliography. Chicago: University of Chicago Press. ISBN 0-226-73575-3, pp.131 - 132.
Ідея Книга фактично є компіляцією кількох чернеток і текстів, які Ніцше виклав на папір з 1869 року і пізніше, мали назви: Грецька музична драма; Сократ і грецька трагедія; Діонісійський світогляд; Трагедія і вільні духи, Народження трагічної думки — усі есеї, деякі з яких були опубліковані значно пізніше в газетах Ніцше, але які стали невід'ємними компонентами його книги влітку 1871 року. Ніцше не надавав особливого значення створенню цілісного твору, а радше мав на увазі принцип «загального твору мистецтва».
У творі розвивається теза, згідно з якою мистецтвом керують дві великі протилежні сили: діонісійська та аполлонічна. Ці дві сили, об’єднані на деякий час у грецькій трагедії, були б знову розділені тріумфом раціональності з Евріпідом і Сократом. Тоді Ніцше сподівався знайти поєднання діонісійського та аполлонічного у Вагнера, якому присвячене «Народження трагедії».
Своїм твором молодий Ніцше хотів виправити поширену раніше думку «класиків» (Йоган Вольфганг фон Гете , Фрідріх Шиллер), що греки були життєрадісним і щасливим народом. Вона розкриває перед читачем досить трагічне ставлення до життя еллінів, які опинилися у світі постійних битв на знищення заради досягнення егоїстичних цілей і яким був потрібен свій світлий світ богів, щоб мати змогу перенести морок і зли години щоденного існування. Вони знайшли своє вираження у своєму мистецтві, а двоє їхніх олімпійських богів займали ключове становище: Аполлон і Діоніс.
Основою праці є фундаментальна естетична філософія, яку Ніцше описує як «естетичну науку», яка має замінити онтологію та епістемологію як першу філософіюEnrico Müller: Die Geburt der Tragödie aus dem Geiste der Musik. In: Heinz Ludwig Arnold (Hrsg.): Kindlers Literatur Lexikon. Band 12, 3. völlig neu bearbeitete Auflage. J.B. Metzler, Stuttgart/ Weimar 2009, ISBN 978-3-476-04000-8, S. 103–105..
Ніцше пише про це:
бо тільки як естетичне явище буття і світ вічно виправданіFriedrich Nietzsche: Die Geburt der Tragödie Oder: Griechentum und Pessimismus. Hammer-Verlag, Leipzig 1878 [1872, 1874], S. 5, Z. 95f
Своєрідна здатність трансформувати екзистенціальні переживання в мистецькі явища створює перспективу вираження релігії та науки, як утворення мистецтва з оптики життя. Аттична трагедія, яку Ніцше бачив як вершину та взірцевий характер грецької культури та мистецтва, має центральне значення для його подальших досліджень.
Пізніше Ніцше створив передмову до другого видання 1886 року. В ній він критикує свій попередній стиль письма, але не свій намір, оскільки цією книгою він визначив вирішальний курс у своєму житті. У своїй «самокритиці» він писав у 1886 році:
яка неможлива книга повинна була виникнути з такого недоречного завдання! Побудована з нічого, крім передчасних, надмірно зелених власних переживань, які були прямо на порозі того, що можна повідомити, покладені на основу мистецтва - тому що проблему науки не можна розпізнати на основі науки - книга можливо, для митців зі стороною аналітичних і ретроспективних здібностей (тобто для виняткового типу митця, якого треба шукати і навіть не хочеться шукати...), повного психологічних інновацій і мистецьких секретів, з метафізика художника на задньому плані, юнацька робота, сповнена юнацької мужності та юнацької меланхолії, незалежна, зухвала й незалежна, навіть коли вона, здається, схиляється перед авторитетом і власним шануванням, одним словом, перша робота в усіх поганих значеннях цього слова, незважаючи на його стареча проблема, уражена кожною помилкою молодості, особливо її «занадто довгим», її «Sturm und Drang»: з іншого боку, з точки зору успіху, який він мав (особливо у великого художника, якому він був адресований ніби в діалозі, Ріхард Вагнер), я думаю, що це перевірена книга, яка, безумовно, зробила достатньо для свого «найкращого свого часу»Friedrich Nietzsche: Die Geburt der Tragödie Oder: Griechentum und Pessimismus. Hammer-Verlag, Leipzig 1878 [1872, 1874], S. 2, Z. 4–14..
Заголовок і підзаголовок Назва твору обігрує двояке значення терміна трагедія. З одного боку, трагедія відноситься до літературного жанру, генеалогію якого пропонує Ніцше. Але з іншого боку, трагедія також відноситься до «драми, породженої її зникненням»François Leroux, « L’événement, la parodie, le drame », Études françaises, volume 15, numéro 3-4, octobre 1979, p. 176.
Коли твір було перевидано в 1886 році, Ніцше замінив перший підзаголовок «З духу музики» на «Еллінізм і песимізм». Ця нова назва прагне підкреслити питання, яке лежить в основі «Народження трагедії», а саме, як грекам вдалося подолати відчуття того, що життя не варте того, щоб жити.
Твір Ніцше знайшов у класичній афінській трагедії художню форму, яка перевершила песимізм і нігілізм безглуздого світу за своїми основами світу. Грецькі глядачі, вдивлялись у безодню людських страждань, пристрасно й радісно стверджували сенс власного існування. Вони знали, що вони набагато більше, ніж дрібні особи, знаходячи самоствердження не в іншому житті, не в прийдешньому світі, а в жаху та екстазі, які однаково представлені під час виконання трагедій.
Спочатку як філолог за освітою, Ніцше обговорює історію трагічної форми та вводить інтелектуальну дихотомію між діонісійським і аполлонічним (дуже вільно: реальність з невпорядкованими та невизначеними формами проти реальності з впорядкованими та визначеними формами). Він стверджує, що життя завжди включає боротьбу між цими двома елементами, кожен з яких бореться за контроль над існуванням людства. За словами Ніцше, «де б не перемагало діонісійське, аполлонівське було стримувано та знищено... всюди, де перший натиск діонісійців був успішно витриманий, авторитет і велич дельфійського бога Аполлона виявлялися більш жорсткими та грізними, ніж будь-коли»Nietzsche, Friedrich, The Birth of Tragedy (Trans. Douglas Smith), Oxford University Press, 2008: pp. xxxii, 28, 109, 140. ISBN 978-0-19-954014-3. І все ж жодна сторона ніколи не перемагає, оскільки кожна містить іншу у вічномму природньому стримуванні або рівновазі.
Ніцше стверджував, що трагедія Стародавньої Греції була найвищою формою мистецтва завдяки поєднанню аполлонічних і діонісійських елементів в одне ціле, що дозволяло глядачеві відчути повний спектр людських станів. Діонісійський елемент можна було знайти в музиці хору, тоді як аполлонічний елемент був знайдений у діалозі, який надав конкретну символіку виставам, врівноважуючи діонісійські елементи. По суті, аполлонічні абстрактні форми змогли надати форму пристрасному діонісійському досвіду.
До трагедії була епоха статичної, ідеалізованої пластики у формі скульптури, яка представляла аполлонівський погляд на світ. Діонісійський елемент можна було знайти в шалених гуляннях свят і пияцтві, але, найбільше, в музиці. Поєднання цих елементів в одній формі мистецтва породило трагедію. Він припускає, що хор спочатку завжди був сатирами, людьми-козлами. Це припущення було зроблене Ніцше із тлумачення походження слова «трагедія» () як утвореного від trag(o)-aoidiā = «цапова пісня» від tragos = «цап» і aeidein = «співати». Таким чином, він стверджує, «ілюзія культуру знищив споконвічний образ людини» для глядачів; вони емпатично брали участь разом із хором, «так що вони уявляли себе відновленими природними геніями, як сатири». Але в цьому стані вони бачать самих себе, енергію, яку вони втілюють, як аполлонівський сон. Це видіння бога, Діоніса, який з'являється перед хором на сцені. І актори, і сюжет — розвиток того бачення сну, суть якого — екстатичне розчленування бога й ритуалів вакханок, нерозривного екстазу й страждання людського існування.
Після часів Есхіла та Софокла настала епоха, коли трагедія померла. Ніцше пов’язує це з впливом таких письменників, як Евріпід, і появою раціональності, представленою Сократом. Евріпід зменшив використання хору та був більш натуралістичним у своєму представленні людської драми, зробивши її більш реалістичним віддзеркаленням реалій повсякденного життя. Сократ наголошував на розумі настільки, що він поширив цінність міфу та страждання в людському пізнанні. Для Ніцше ці два інтелектуали допомогли вичерпати здатність особистості брати участь у формах мистецтва, оскільки вони бачили речі надто тверезо та раціонально. Містичний аспект участі в мистецтві та міфі був втрачений. Разом з цим зникла і значна частина здатності людини жити творчо в оптимістичній гармонії зі стражданнями життя. Ніцше приходить до висновку, що можливо відновити баланс діонісійського та аполлонічного в сучасному мистецтві через опери Ріхарда Вагнера та відродження трагедії.