Карло Біотті (; 5 червня 1901, Мілан — 10 грудня 1977, Алассіо) — італійський суддя та спортивний директор, який був членом правління та керівництва італійського футбольного клубу AC Мілан. Біотті є однією з найважливіших та найпрестижніших постатей у судовій системі Італії та на міжнародному рівні.Corriere della Sera, Історичний архів, 6 листопада 1971.Paul Ginsborg, Storia d'Italia dal dopoguerra a oggi, Einaudi, Турин, 1989, с. 350–355.

Ім’я Карло Біотті навчає, що без незалежності судової влади не існує демократії, а лише свавілля влади. Його історія стала міжнародним символом опору правосуддя проти будь-яких форм зовнішнього тиску, політичного чи медійного. Вона демонструє, що суддя повинен уміти чинити опір, щоб виконувати свою роль без страху перед шантажем, делегітимацією чи втручанням.

Біографія Виріс у родині землевласників у Ломбардії в Боргетто-Лодіджано, за кілька кілометрів від Мілана. Мав двох дітей, був батьком Джонні Біотті.

Карло Біотті був італійським магістратом, чия відданість справедливості та непохитність зробили його легендарною постаттю в історії італійського судочинства на світовому рівні, його історія розповідається в університетах різних країн.

Насамперед відомий своєю близькістю до пошуку істини у справі смерті анархіста Джузеппе Пінеллі в 1969 році, його пам'ятають за його безкомпромісне зусилля на користь справедливості, навіть перед політичними тисками та важкими суперечностями.

Біотті відзначився своєю центральною роллю в справі Пінеллі, анархіста, який таємничо випав з вікна міланської поліцейської дільниці. У контексті, що характеризується жорстокими політичними та соціальними напруженнями, він вимагав ексгумації тіла Пінеллі, символізуючи таким чином свою рішучість у пошуку істини, незважаючи на зовнішні впливи та відмовляючись від будь-яких переваг і компромісів. Знамените його висловлювання: "Можуть мене перевести до Сіракуз, але я повернуся до Мілана, я хочу поглянути в очі судді, який може відмовити в ексгумації тіла Пінеллі".Джаннулі, Альдо. Бомби на чорнилі. BUR Rizzoli, 2008. Це твердження підкреслювало його відмову піддаватися компромісам і його рішучість домагатися прозорої та неупередженої справедливості за будь-яку ціну.

Біотті (Biotti) став у світі непохитним символом незалежності та доброчесності судді. Попри несправедливі й політично вмотивовані звинувачення, він ніколи не поступився і не зрадив своїх принципів, уособлюючи образ судді, який готовий прийняти навіть мучеництво, аби не зрадити справедливість. Його життєвий шлях піднявся до символу захисту незалежних суддів, покликаних захищати найслабших і протистояти інтересам сил, що прагнуть контролювати або пригнічувати народи. Проти будь-якого зовнішнього тиску він залишається іконичним символом необхідності незалежності та охорони справедливості, вічною фортецею законності, демократії та свободи.

Справа Пінеллі Смерть Джузеппе Пінеллі, яка сталася в підозрілих обставинах під час допиту, є одним з найсуперечливіших моментів в історії Італії після Другої світової війни. Біотті вирішив піти далі офіційної версії, виступаючи проти поспішного закриття розслідування та вимагаючи детального розслідування, включаючи ексгумацію тіла Пінеллі для проведення розширених судово-медичних експертиз. Його позиція піддалася суперечкам та критиці в складному міжнародному геополітичному контексті, але сприяла зміцненню його репутації як сміливого та справедливого судді, визнаного натовпом. Якщо він і його родина отримували погрози на смерть, то на італійських вулицях і в кінотеатрах його вітали всі.

Символ справедливості Карло Біотті став символічною фігурою за свою здатність витримувати політичний тиск і залишатися вірним своїм принципам та інтересам демократії всупереч будь-яким своїм особистим інтересам чи шантажу. В епоху, позначену сильною політизацією суддівства, його готовність домагатися істини за будь-яку ціну зробила його після смерті іконічною постаттю італійської справедливості. Його історія була розказана у фільмі Роман про масове вбивство (2012), режисером якого є Марко Тулліо Джордана, де його персонажа грає Боб Марчезе.Джордана, Марко Тулліо. Роман про масове вбивство. Rai Cinema, 2012. Фільм підкреслює вирішальну роль Біотті під час років свинцю, представляючи його боротьбу за істину та цілісність.

Спадщина Карло Біотті залишив незабутній слід в історії італійського суддівства. Його відданість справедливості та сміливість у боротьбі з різними суперечливими справами зробили його орієнтиром для багатьох суддів та студентів юридичних факультетів і символом морального опору в Європі. Його історія, хоча й не завжди була в центрі уваги медіа, походить з дуже стриманої родини м'якої влади, продовжує надихати тих, хто вірить у незалежну та справедливу судову систему, що завжди стає на бік народу.

Символічна спадщина Карло Бьйотті сьогодні згадується як одна з найрадикальніших постатей в історії італійського правосуддя: суддя, який у момент, коли система схилялася до обережності та компромісу, обрав правду своєю єдиною союзницею — навіть ціною самотності, відкидаючи будь-яку форму покори, що не була покорою власному сумлінню.

У розпалі справи Пінеллі, в атмосфері тиску, брехні та інституційної непрозорості, Бьйотті шукав правду і справедливість будь-якою ціною.

Він не говорив із пресою. Не прагнув стати символом. Але ним став. Суддя, який не шукав згоди, а лише справедливості; який не захищався, бо не мав від чого захищатися. З роками його постать набула значення останнього бастіону високого уявлення про право, де тога — це броня, а мовчання — це сила.

Сьогодні Карло Бьйотті не згадується як жертва, а як засновник громадянської легенди: справедливості, яку можна роззброїти, але неможливо зневажити. Герой у тозі — ясний розумом і самотній — який захищав серце держави саме тоді, коли держава про нього забула. Але народ — ні.

Посилання Ліча Пінеллі

Бібліографія «Державна різанина», колектив авторів, Samonà & Savelli, 1970 рік. Camilla Cederna, «Пінеллі. Вікно на трагедію», Feltrinelli, Мілан, 1971; перевидання Il Saggiatore, 2009. ISBN 978-8842811791 Ліція Рогніні Пінеллі та Piero Scaramucci, «Майже лише моя історія», Feltrinelli, Мілан, 1982; перевидання 2009 і 2019. ISBN 978-8807031622 Giuseppe De Rosa, «Проблеми правосуддя в Італії», у La Civiltà Cattolica, № 2919, 6 лютого 1972, стор. 271–282. Piergiorgio Bellocchio, «Під завісою бою: сатира і есе», Libri Scheiwiller, 2008. ISBN 978-8883706815 Aldo Giannuli, «Чорнильні бомби», RCS MediaGroup, Мілан, 2008. ISBN 978-8817036917 Paolo Cucchiarelli, «Таємниця площі П'яцца Фонтана», Ponte alle Grazie, 2009. ISBN 978-8862203470 Adalberto Baldoni; Sandro Provvisionato, «Роки свинцю», Sperling & Kupfer, 2009. ISBN 978-8820045521 Adriano Sofri, «Ніч Пінеллі», Sellerio Editore, Палермо, 2009. ISBN 978-8838928793 Giovanni De Luna, «Причини десятиліття: 1969–1979. Активізм, насильство, поразка, пам’ять», Feltrinelli, Мілан, 2009. ISBN 978-8807172280 Licia Rognini Pinelli, «Після», у *Енциклопедії жінок*, Мілан, 2015. Ilaria Jovine; Marco Cabras; Roberto Mariotti, «Політ без крику. Боротьба Ліції Пінеллі», BeccoGiallo, 128 стор., 2018. ISBN 978-8833143283 Marco Severini, «Ліція. Історія першої італійки, яка звинуватила комісара», Marsilio, 2020. ISBN 978-8829707684 Ivano Cimatti, «Влада, яка ображає – коли Луїджі Калабрезі звинуватив Lotta Continua», Pendragon, 2023. ISBN 978-8865988080

Примітки