«Недуга» — роман українського поета Євгена Плужника, написаний та опублікований 1928 року. Це єдиний прозовий твір Євгена Плужника.
Історія написання За однією з версій, роман був написаний через суперечку Євгена Плужника з друзями, Борисом Антоненком-Давидовичем та Валер'яном Підмогильним, щодо того, які твори легше писати — поетичні чи прозовіСлоньовська Ольга, Мафтин Наталія, Вівчарик Наталія. Українська література 11 клас. Підручник для 11 класу закладів загальної середньої освіти. Літера ЛТД, 2019. С.66. За даними української літературознавиці Ярини Цимбал, таку історію створення роману поширив літературознавець Леонід Череватенко, однак його джерела інформації невідомі. Згідно з цією версією, гроші для написання роману Євген Плужник позичив у друга, Павла Коменданта, який був керівником кооперативного видавництва «Сяйво». Історію про позичені кошти підтверджують дані радянських спецслужб. За інформацією агента радянських спецслужб, Євген Плужник розповідав Дмитру Фальківському, що поспішав написати роман через потребу в грошах. Тому робота над романом тривала півтора місяця.
Сюжет Директор заводу Іван Орловець, неохоче прийшовши до театру, випадково бачить у «Кармен» співачку Ірину Завадську й упізнає в ній дівчину зі своєї донбаської молодості, — впізнає за оголеною ногою, яку колись бачив, гойдаючи юну Завадську на гойдалці. Після безсонної ночі Орловець намагається втекти в роботу, але продовжує згадувати Завадську. Орловець іде до театру вдруге й через рецензента Мюфке добивається зустрічі із Завадською, хоча сам не розуміє, навіщо. Між Орловцем і Завадською відбувається недоладна, але щира розмова. Після вистави він проводить її додому.
Кілька днів Орловець мучиться думками, усвідомлює свою самотність і відчуженість від колег. Зрештою він іде до Завадської в гості, де стає свідком цинічних розмов про кохання та класові межі, що викликають у ньому різкий протест. Розмови з цинічними інженерами Сквирським і Звірятиним загострюють розгубленість Орловця і його відчуття внутрішньої кризи. Друзі Орловця Куниця й Писаренко помічають його перевтому й наполягають на лікуванні. Лікар діагностує неврастенію й радить відпочинок і зміну способу життя. Орловець дедалі ясніше усвідомлює, що головна його «недуга» — занедбане особисте життя, якому він ніколи не надавав справжньої ваги.
Наступна зустріч Орловця з Завадською закінчилась скандалом — він кричав, що ненавидить її, вона показувала йому оголені ноги, а він хапав її за коліна. Орловець розповідає про сум'яття своїх почуттів Куниці, після чого Куниця й Писаренко в присутності Орловця і з його мовчазної згоди розповідають про почуття Орловця до Завадської його дружині Наталці, підкреслюючи красу вчинку Орловця, який не бреше дружині, а відкрито просить її допомоги. Подумавши пару днів, Наталка вирішує розійтись.
Залишившись сам, Орловець поступово схиляється до думки підкоритися почуттю до Завадської, відмовившись від самоконтролю й сумнівів. Він зізнається Сквирському, що хотів відправити його в далеке відрядження, щоб позбутись суперника в боротьбі за Завадську, однак Сквирський сам просить перевести його на Урал, щоб розлукою перевірити почуття Завадської до нього.
Залишившись поряд із Завадською після від'їзду Сквирського, Орловець усвідомлює свою зайвість у цій грі. У сповіді випадково зустрітого п'янички Сичова Орловець упізнає власну життєву катастрофу. Завадська зізнається Орловцю, що кохає Сквирського й готується поїхати до нього. Перед останнім виступом Завадської Орловець тікає з її гримерки, не завершивши розмову. У фоє театру Писаренко каже, що ухвалено рішення дати йому довгочасну відпустку для лікування. Орловець каже, що його недуга скінчилась, і йде геть з театру.
Персонажі Іван Семенович Орловець — головний герой, директор заводу; Ірина Едуардівна Завадська — оперна співачка, давня знайома головного героя, в яку закохується головний герой; Володимир Петрович Сквирський — інженер, підлеглий головного героя, коханець Ірини Завадської; Звірятин — інженер, підлегий головного героя; Наталка Орловець — дружина головного героя; Мюфке — театральний критик; Куниця — друг і колега головного героя. Писаренко — друг і колега головного героя. Сичов — п'яниця, випадковий знайомий Орловця.
Оцінка критиків Роман «Недуга» не отримав схвалення ні друзів з літературного об'єднання, ні тогочасних критиків. Повідомляється, що друзі, з якими побився об заклад про написання роману (Борис Антоненко-Давидович та Валер'ян Підмогильний), холодно сприйняли перший прозовий твір Плужника.
Київський критик Фелікс Якубовський вважав прозову спробу Євгена Плужника невдалоюОльга Полюхович. Ключ до розуміння тексту: «Яке прекрасне майбутнє в людини, що на те майбутнє має право». // Недуга [упоряд. В. Агеєва ; авт. передм. О. Полюхович]. — Київ: Віхола, 2024. — С.8, а «Недугу» назвав низькопробним романом". Зокрема Якубовський назвав роман невдалою спробою «поета-лірика виступити з великим прозовим твором». Короткий підсумок Якубовського про «Недугу»:
Критик Володимир Коряк розкритикував новелу з точки зору тогочасної комуністичної ідеології, оскільки головний герой не відповідав образу комуніста-більшовикаА. А. Михайлова // Наукові записки Харківського національного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди. Сер. : Літературознавство. — 2011. — Вип. 3(1). — С. 121—135. — Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Nzl_2011_3%281%29__18.
Критики позитивно оцінили вставлену новелу-оповідання про п'яничку Сичова. Однак Володимир Коряк вважав, що ця частина роману не розкрила стану головного героя. Фелікс Якубовський вказував, що ця частина має штучний звязок з основною частиною роману.
Письменник Василь Чапля критикував роман за сухість та спрощену сюжетну лінію.
Історія публікацій Роман вперше вийшов 1928 року у видавництві «Сяйво» у Києві. Перший тираж був 2500 примірників. Видавництво перевидало роман тиражем 3150 одиниць 1929 року.
Перелік видань Недуга. — Сяйво, 1928 Недуга. — Сяйво, 1929 Недуга: роман / Євген Плужник. — Київ: Знання, 2016. — 239 с. — (Скарби ; № 6, 2016) Недуга: роман, п'єси / Євген Плужник. — Харків: Фоліо, 2023. — 316 с. Недуга [упоряд. В. Агеєва ; авт. передм. О. Полюхович]. — Київ: Віхола, 2024. — 238, с. — (Неканонічний канон)
Посилання