Стані́слав Герман Лем (; 12 вересня 1921, Львів — 27 березня 2006, Краків) — польський письменник-фантаст єврейського походження. Найбільше перекладений польський письменникLiteratura (poland.gov.pl) .
Родина Батьки письменника — Самуїл Лем (1879—1954; був військовим лікарем у австро-угорському військуПаньо К., Паньо Т. Станіслав Лем. Блискуча випадковість // Дзеркало тижня. — № 17 (797). — 30 квітня. — 2010.) і Сабіна Лем (із дому Волнер, 1892—1979) — були полонізованими євреями. Мати сповідувала юдаїзм, батько вважав себе агностиком. Вони взяли шлюб у синагозі і брали участь в житті єврейської громади Львова. Самуїл разом зі своїм братом Фредериком належав до товариства підтримки єврейської молоді в отриманні вищої освіти (так званого «Товариства ригоризантів у Львові»)Орліньський В. Таємниці Станіслава Лема // Zbruch, 02.08.2016.
Більшість дядьків і тіток Станіслава Лема загинули під час Голокосту (у 1941—1942 роках).
Життєвий і творчий шлях Дитячі та юнацькі роки Станіслава Лема минули у Львові, про що він розповів у автобіографічній книжці «Високий Замок» (1966).
Навчався у 2-й львівській гімназії (нині Ліцей № 8 Львівської міської ради, розташована на вул. Підвальній, 2), де, зокрема, відвідував заняття з Мойсеєвої релігії (в атестаті зрілості він отримав з неї таку саму оцінку, як і зі всіх інших предметів — «дуже добре»).
Під час першої радянської окупації заможних львів'ян виселяли з дорогих квартир, але до сім'ї Лема, натомість, підселили енкаведиста СмірноваІван Яремко. «Я львів’янин і до смерті залишуся львів’янином...».
у 1939 році Лем закінчив II міську гімназію імені Кароля Шайнохи (нині Ліцей № 8), де математику йому викладав професор Мирон Зарицький. І хоча Лем мріяв навчатися у Львівській політехніці, через «буржуазне» походження батька його не прийнялиВойчех Орлінський. Лем. Життя не з цієї землі. За протекцією знайомих батька Лем вступив до новоствореного лікувально-профілактичного факультету Львівського медінституту. Німецька окупація Львова влітку 1941 року перервала його навчання.
У червні 1941 року місто було окуповане нацистською Німеччиною, і заняття в університеті припинилися. Багато родичів Станіслава загинули під час погрому. Приводом для погрому стало звинувачення євреїв у розстрілі ув'язнених «Бриґідках». Родич Лема, редактор популярної довоєнної єврейської газети «Chwila» врятувався з в'язниці, але загинув під час антисемітського погрому. Його донька Яніна вижила і залишила спогади про події у Львові. Подробиць того, як Станіславу вдалося вижити у Львівському Голокості, відомо мало. Через багато років його дружина Барбара просила інтерв'юерів не ставити багато питань про той час, оскільки потім він не може заснути.
Відомо, що після погрому майбутній письменник брав участь у збиранні трупів; його переживання увійшли у побічний епізод роману «Голос Господа» (1968). 7 липня 1941 року окупаційна влада зажадала від усіх євреїв «до третього коліна» носити нашивку із зіркою Давида, і польський журналіст припускає, що деякий час Станіслав її носив.
У другій половині року сім'я залишила квартиру на Браєрівській (нині вул. Лепкого) та переїхала спочатку на вулицю Бернштайна (нині вул. Шолом-Алейхема), а потім розділилася, і Станіслав став мешкати на вулиці Зеленій. Восени 1941 року йому вдалося влаштуватися у фірму із заготівлі вторинної сировини «Rohstofferfassung» як «автомеханіка та автоелектрика» — підтвердженням кваліфікації служили отримані до війни водійські права. За п'ять злотих на день Лем збирав містом залізний брухт і потім у гаражі розрізав його на частини. Можливо тоді ж Станіслав отримав кенкарту на ім'я вірменина Яна Донабідовича. Наявність «правильних» документів та роботи на деякий час давала надію на порятунок. Його батькам також вдалося уникнути депортації до Львівського гето. У своїх оповіданнях Лем згадував зв'язки з антифашистським підпіллям, але не повідомляв подробиць. Приблизно в лютому 1943 року, коли німці приступили до знищення останніх євреїв, що залишилися у Львові, Станіслав кинув роботу і почав ховатися. У ті кілька місяців, коли він мешкав у місті повністю нелегально, було написано його перший роман «Людина з Марса». Зошити з віршами, написаними в той же час, не збереглися. Де Лем мешкав з початку 1943 року до середини 1944 року, коли німців вибили із міста, невідомо.
Лем уникав розмов про своє єврейське походження та про мученицьку смерть більшої частини своєї родини під час Голокосту.
Але, як доводить біограф Станіслава Лема Аґнешка Гаєвська, власні дражливі спогади про часи Другої світової війни він зашифрував у своїх творах «Едем», «Повернення з зірок», «Голос Господа», «Соляріс», «Непереможний». Багато фактів біографії Лема, про які письменник волів не згадувати, Гаєвська встановила на підставі матеріалів, розшуканих в архівах Львова та Кракова: копії атестата Станіслава Лема, біографії його батька, долученого до подання на роботу, документів львівської єврейської ґміни тощо.
17 липня 1945 родина Лемів репатріювалася до Кракова, де Станіслав вступив на медичний факультет Ягеллонського університету.
Ще студентом він 1946 року друкував оповідання, а у 1948 році написав роман «Шпиталь Преображення», який згодом включив до трилогії «Незагублений час», значно «обтесавши» його під тиском тодішньої догматичної критики. Але й це не допомогло, і опублікувати трилогію він зміг лише у 1955 році, коли змінилася політична ситуація в країні.
Можливо, саме невдача із реалістичною прозою наштовхнула молодого автора на думку про фантастику. 1951 року вийшла у світ його книга «Астронавти». Успіх додав снаги, і письменник почав працювати досить-таки інтенсивно, видаючи майже щороку нову книгу: (1954), «Магелланова хмара» (1955), «Зоряні щоденники Йона Тихого» (1957), «Едем» (1959), «Вторгнення з Альдебарану» (1959), «Повернення з зірок» (1961), «Книга роботів» (1961), «Щоденник, знайдений у ванні» (1961), «Соляріс» (1961), «Вихід на орбіту» (1962), «Місячна ніч» (1963), «Казки роботів» (1964), «Непереможений» (1964), «Кіберіада» (1965), «Полювання» (1965), «Рятуймо космос» (1966), «Розповіді про пілота Піркса» (1968), «Ідеальна порожнеча» (1971), «Маска» (1976), «Нежить» (1976), «Повторення» (1979), «Голем XIV» (1981) та чимало інших творів. У 1988 році вийшов у світ ще один роман письменника «Фіаско».
Переважно це були твори класичної наукової фантастики () про космічні подорожі, роботів, далекі планети, а також твори сатирично-пародійні («Кіберіада», «Казки роботів», «Полювання», «Повторення»). Чимало зробив Лем у царині есеїстики, розмірковуючи над проблемами свого жанру, а через них — над шляхами розвитку науки, технічного прогресу і, зрештою, усього людства («Діалоги» (1957), «Сума технології» («Summa Technologiae») (1964), «Філософія випадку» (1968), «Фантастика та футурологія» (у 2-х томах, 1970), «Уявна величина» (1973), «Роздуми та шкіци» (1975), «Бібліотека XXI століття» (1986)).
Брався С. Лем і за традиційний детективний жанр («Слідство», 1959).
Характеристика творчості Головні герої творів Станіслава Лема: Йон Тихий, пілот Піркс, професор Тарантога, вчені роботи Трурль та Кляпавцій. Кожен із них має свою «шухлядку», слугуючи за «фірмовий знак» певного піджанру, і їх неможливо уявити собі героями одного й того ж твору (скажімо, пілота Піркса та конструктора Трурля). Виробивши спочатку у книгах-циклах «Зоряні щоденники», «Розповіді про пілота Піркса» та «Кіберіада» своєрідні чисті культури трьох напрямків літературної фантастики (класична Science Fiction, белетризована фантастико-футурологічна есеїстика, пародійно-сатиричні «Казки роботів»), Лем потім не раз повертається до згаданих циклів, додаючи нові й нові розповіді. Так, одна з його книг «Suplement» («Додаток») цілком складається з нових історій про Йона Тихого, Трурля та Піркса.
Перші новели циклу «Кіберіада», в якому автор об'єднав «Казки роботів», власне «Кіберіаду» та всі твори, що розповідають про пригоди конструкторів Трурля і Кляпавція, вийшли у світ у 1960-х роках. Шанувальники фантастики, які підійшли до книги з традиційною міркою, були, певно, здивовані. Адже сюжети більшості «казок роботів» цілком традиційні, фольклорні, із тих, що їх назбирав і розклав по структуралістичних поличках іще В. Пропп, хіба що де-не-де іронічно перекручені. «Фантастичність» книжки також була досить несерйозна, бурлескна — замість фольклорних вогнедишних зміїв у ній діяли якісь кібернетичні потвори, хоча і з цілком аналогічними функціями; місце «тридев'ятих царств» посіли віддалені галактики — оце й уся фантастика. Отже, спародійовані сюжети, спародійовані реалії, а що ж справжнє? Чи вся книга — лише пародія? Аж ніяк. Вдумливий читач знаходив у ній чимало дотепних спостережень цілком сучасної дійсності, гіркувато-іронічних, але досить глибоких роздумів про людину й людство.
Через кільканадцять років по виході «Кіберіади» Лем помістив у книзі «Маска» ще одну казку — розділ під назвою «Цифраньове виховання», що складається зі вступу та двох новел. Перша новела, що має назву «Розповідь першого розмороженого», незважаючи на увесь традиційний для «Кіберіади» антураж, не містить ані чогось фантастичного (навіть у фольклорному розумінні), ані навіть футурологічного, оскільки всі алюзії спрямовано тут винятково в минуле, давнє й недавнє. Отже, це своєрідна ретрологія у стилі Science Fiction. Лемові вдалося надрукувати її аж через десятиріччя після самої книги, бо «Розповідь…» — дошкульна, безжальна і насмішкувата пародія на сталінізм. Саме на сталінізм, як на втілену концепцію казарменого соціалізму, а не лише на «сталінщину», адже Лем не оминув своєю увагою ані ефемерних «відлиг», ані кишенькової гласності «у межах згори дозволеного», ані маріонеткових «демократизацій», які усе міняють, нічого не змінюючи.
«Цифраньове виховання» містить ще й «Розповідь другого розмороженого» — не менш гостру й дошкульну сатиру на сучасне суспільство, на дегуманізаційні процеси, що в ньому відбуваються. Це твір, який ніби стоїть на межі між пародійно-сатиричною фантастикою та белетризованою есеїстикою — жанром, до якого Лем звертався дуже охоче й досить успішно. Доказом цього є повість «Голос Неба». Твір, написаний як спогади вченого-математика Гоґарта про його участь у науковому проекті Master's Voice, розповідає про спробу розшифрування «зоряного листа» — таємничих сигналів, що напливають до Землі з певної точки Всесвіту у формі нейтринного випромінювання. Найвидатніші науковці — математики, фізики, хіміки, лінгвісти, філософи — об'єднують свої зусилля для розкриття таємниці «листа». Власне, це їх об'єднують, а не вони самі себе — урядовий проєкт під назвою Master's Voice тримається в цілковитій таємниці, його виконавці працюють ізольовано десь у пустелі, в лабораторіях, збудованих для якихось військових досліджень. Навіть назва проекту — «Голос Неба» — відбиває двозначність їхнього становища, бо не ясно, чийого голосу слід більше слухатися — Космосу чи Вашингтона, як жартує один із персонажів.
Вчені досягають безперечних успіхів — відкривають ряд нових явищ і законів у різноманітних сферах знань, навіть синтезують за допомогою «зоряного листа» дивовижну субстанцію. Але чи ці успіхи є успіхами в осягненні змісту «листа», чи «лист» просто послужив імпульсом для вивчення земної природи, земних законів? Та й не лише природи, а передусім людства: показово, що тільки-но синтезована субстанція розкриває можливість створення нової надпотужної зброї, одразу ж саме на цьому зосереджуються основна увага й зусилля, а коли ця надія зникає, послаблюється й урядовий інтерес до «зоряного листа». Гоґарт, від чийого імені ведеться розповідь, доходить до висновку, що космічне послання має за адресата цивілізацію зовсім іншого рівня, аніж земна, яку роздирають внутрішні конфлікти, яка витрачає свої сили у братовбивчих змаганнях.
Остання книга Станіслава Лема