Цькування лева — це кривавий вид спорту, який передбачає цькування собак проти лева.

Античність

В античності є приклади, коли групи собак перемагають «царя звірів», лева. Грецька легенда описує щит Ахілла із зображенням боротьби його собак з двома левами. По-друге, є повідомлення про те, що Камбіз II з імперії Ахеменідів володів собакою, яка розпочала бійку з двома дорослими левами. По-третє, римський історик Клавдій Еліан повідомляє, що індійці показували Александру Великому могутніх собак, яких розводили для цькування левів. Звичайно, стародавні історики часто прикрашали і перебільшували свої історії, але вони вловлюють ідею боротьби собаки проти лева.

Європа

XVII століття 1610 року, під час правління англійського короля Якова I, вперше було зафіксовано практику цькування левів. Вистава була влаштована для розваги придворних. Король попросив Едварда Аллейна, господаря Ведмежого саду, придбати трьох найбільших і найхоробріших собак. Подія відбувалася так:

«Одну з собак, яку відправили в клітку першою, лев незабаром вивів з ладу, схопивши її за голову і шию, і протягнув через клітку. Другий собака, якого відправили туди, зазнав тієї ж долі. Однак третій, який прийшов на допомогу, негайно схопив лева за нижню щелепу і міцно тримав її протягом тривалого часу, поки, важко поранений левовими кігтями, не був змушений послабити хватку. Сам лев був поранений в сутичці і не бажав продовжувати боротьбу. Раптовим могутнім стрибком перестрибнувши через собак, він втік у своє лігво. Двоє собак померли невдовзі після сутички від отриманих травм. Останній, однак, вижив у цій чудовій битві, і його з великою турботою виходжував син короля, Генрі Фредерік, Принц Уельський, щоб повернути йому здоров'я. Принц Генрі заявив: „Він бився з королем диких звірів і більше ніколи не повинен битися з ницими істотами!“. Таким чином, собака забезпечив собі безпечне життя при англійському королівському дворі».

XVIII століття У 1790 році The Times повідомила про цькування левів у Відні так:

«Влітку 1790 року у Віденському амфітеатрі відбувся левовий бій, який був чи не останнім дозволеним у столиці. Віденський амфітеатр займав площу від вісімдесяти до ста футів у діаметрі. Нижню частину споруди складали лігва різних тварин. Над цими лігвами, на висоті близько десяти футів від землі, знаходилися перші і головні місця для глядачів, над якими розташовувалися галереї. Під час вистави відкривали лігво, з якого вільно і безперешкодно виходив величний лев, а невдовзі з іншого лігва в цирк впускали лань. Олениця миттєво кинулася навтьоки, переслідувана левом, але швидкі й несподівані повороти першої постійно заважали її переслідувачеві. Після того, як ця безрезультатна гонитва тривала кілька хвилин, були відчинені двері, через які лань втекла, і в цей час ввели п'ять або шість великих і лютих угорських мастифів. Лев у момент їхнього входу неквапливо повертався до свого лігва, двері якого стояли відчиненими. Собаки, які увійшли позаду нього, полетіли до нього з надзвичайною люттю, змушуючи амфітеатр дзвеніти від їхнього гавкоту. Коли вони наблизилися до лева, благородна тварина зупинилася і навмисно повернулася до них. Собаки миттєво відступили на кілька кроків, посилюючи гавкіт, а лев повільно відновив свій рух до лігва. Собаки знову наблизилися, лев повернув голову, його супротивники зупинилися, і так тривало до тих пір, поки, наблизившись до лігва, собаки не розділилися і не підійшли до нього з різних боків. Тоді лев швидко розвернувся, наче той, чиє гідне терпіння не могло більше терпіти переслідувань і нахабства. Собаки побігли геть, ніби інстинктивно відчуваючи силу гніву, який вони накликали на себе. Однак одного нещасного пса, який підійшов надто близько, щоби втекти, раптом схопила лапа лева, і пронизливі крики, які він здійняв, змусили його товаришів відступити до дверей входу на протилежному боці майданчика, де вони стояли в ряд, гавкаючи і волаючи в унісон зі своїм нещасним товаришем. Затримавши на короткий час в'язня, який боровся і кричав, лев вчепився в нього передніми лапами і пащею. Боротьба страждальця ставала все слабшою і слабшою, поки нарешті він не став абсолютно нерухомим. Ми всі вирішили, що він помер. У цій застиглій позі виконавчого судді лев залишався щонайменше десять хвилин, а потім велично піднявся, повільним кроком увійшов до свого лігва і зник. Очевидний труп продовжував лежати нерухомо ще кілька хвилин; нарешті собака, на свій подив і подив усього амфітеатру, виявився живим, підвівся, притиснувши ніс до землі, хвіст між задніми лапами, притиснувши живіт, і, як тільки переконався в своєму існуванні, довгою риссю побіг до дверей, через які втік разом зі своїми більш щасливими супутниками».

У «Зоологічних анекдотах» Дж. Марча, близько 1845 року, міститься така історія про друге цькування лева, яка сталася у Відні в 1791 році:

«Останніми роками правдивість розповідей, які так довго існували, про великодушну вдачу лева, була поставлена під сумнів. Деякі мандрівники у своїх розповідях про Азію та Африку описують його як більш хижого і кровожерливого, ніж вважалося раніше, хоча мало хто з них мав можливість зробити його особливим об'єктом своєї уваги. Обставини, які нещодавно сталися у Відні, здається, підтверджують більш давні свідчення. У 1791 році, коли в цьому місті ще існував звичай притравлювати диких звірів, був запланований поєдинок між левом і кількома великими собаками. Як тільки з'явився благородний звір, на нього спустили чотирьох великих бульдогів, три з яких, однак, як тільки наблизилися до нього, злякалися і кинулися навтьоки. Лише одному вистачило мужності залишитися і напасти на нього. Лев же, не підводячись із землі, на якій той лежав, одним ударом лапи показав йому, наскільки він переважає його силою, бо собака вмить нерухомо розтягнувся на землі. Лев притягнув його до себе і поклав на нього свої передні лапи так, що було видно лише невелику частину його тіла. Всі подумали, що собака мертвий, і що лев зараз підніметься і зжере його. Але вони помилялися. Пес почав ворушитися і намагався звільнитися, і лев дозволив йому це зробити. Здавалося, що він лише попередив його, щоб той більше не заважав йому, але коли пес спробував втекти, і вже перебіг половину вольєра, лев, здавалося, розпалився і розлютився. Він зірвався з місця і двома стрибками дістався до втікача, який саме дійшов до огорожі і скиглив, щоб йому відчинили, щоб він зміг втекти. Втікаюча тварина викликала до дії інстинктивну схильність лісового монарха: беззахисний ворог викликав у нього жалість; великодушний лев відступив на кілька кроків назад і спокійно дивився далі, поки маленькі дверцята відчинилися, щоб випустити собаку з вольєра. Цей недвозначний прояв великодушності зворушив кожного глядача. Аплодисменти пролунали по всій аудиторії, яка отримала задоволення від побаченого, що набагато перевершило їхні очікування. Можливо, що африканський лев, коли під впливом голоду виходить на пошуки здобичі, не так часто виявляє таку великодушну вдачу, бо в цьому випадку він змушений задовольняти природні потреби; але коли його апетит вгамований, він ніколи не шукає здобичі і не вбиває, щоб задовольнити свою кровожерливу вдачу».

ХІХ століття

У 1825 році відбулися ще два бої левів, організовані промоутером на ім'я Джордж Вомбвелл, який мандрував Англією зі своєю колекцією диких тварин у клітках. Бійки були організовані у співпраці з торговцями собаками Беном Вайтом і Біллом Джорджем. Площа клітки — п'ятнадцять квадратних футів, десять футів заввишки, а підлога — шість футів над землею. Старі залізні решітки були достатньо широкі, щоб собака могла зайти або втекти. Перша приманка включала лева на ім'я «Неро», а друга — лева на ім'я «Воллес».

The Morning Herald від 26 липня 1825 року подав такий звіт:

Воллес Того ж тижня Вомбвелл подав на приманку ще одного зі своїх левів, і цей матч виявився зовсім іншою пропозицією для собак. Газета «Таймс» так описала цей бій:

Воллес був першим африканським левом, вирощеним у Великій Британії, він народився в Единбурзі 1812 року. Ймовірно, його назвали на честь шотландського бійця Вільяма Воллеса. Він помер у 1838 році, а його опудало помістили в музей Сафрон Волден, Ессекс. Коли в 1930 році Маріот Едгар написав свій гумористичний монолог «Лев і Альберт», він назвав лева «Воллесом».

Обурення Громадськість була обурена популяризацією таких видовищ цькування, і це питання було піднято в парламенті Сполученого Королівства. Наживки для левів Вомбвелла були останніми, влаштованими у Сполученому Королівстві.

Див. також Європейський лев

Примітки

Подальше читання