Націоналі́зм — це історичне явище в соціальному житті людства, що замінило домінування етнічних форм буття. Його прояв можна спостерігати у різних сферах, включаючи ідеї, почуття, художні твори, політичні трактати, програми та дії держави, суспільних організацій та рухів. Головною метою націоналізму є формування, збереження, розвиток та експансія націй або національних держав.
Термін вживається у чотирьох значеннях: ідеологія державної інтеграції (державобудівництво), ідеологія соціальної інтеграції (націобудівництво), ідеологія антиколоніалізму (національно-визвольний рух), ідеологія етнічно мотивованого сепаратизму (етнічний сецесіонізм).
Націоналізм — це сучасний рух. Протягом історії люди були прив'язані до рідної землі, традицій своїх батьків та встановлених територіальних органів влади, але лише наприкінці 18 століття націоналізм став загальновизнаним, що формує суспільне та приватне життя, та є одним із найважливіших, якщо не найвизначнішим, визначальним фактором сучасної історіїNationalism // Encyclopædia Britannica.
Націоналізм — ідеологія і напрямок політики, базовим принципом яких є теза про цінність нації як найвищої форми суспільної єдності та її первинності в державотворчому процесіНаціоналізм // Енциклопедія політичної думки / За ред. Девіда Міллера / Пер. з англ. — К.: Дух і літера, 2000. — С. 256—257. Залізняк Л. Л. Україна в колі світових цивілізацій — К.: Т-во «Знання» України, 2006. — 96 с. (7 с.) ISBN 966-618-226-2. — це відрізняє націоналізм від інших ідеологій — лібералізму, консерватизму, соціал-демократизму, анархізму та комунізму. У кожному із них поняття нації відіграє певну роль, але не є найважливішим. Має різні форми і національні різновиди, що пояснюється різними історичними та суспільними обставинами їхнього виникненняОлег Проценко, Василь Лісовий Націоналізм: Антологія К.: Смолоскип, 2000. — 872 с. (12 с.) ISBN 966-7332-35-7.
Націоналізм просуває інтереси певної націїSmith, Anthony. Nationalism: Theory, Ideology, History. Polity, 2010. pp. 9, 25–30; James, Paul (1996). Nation Formation: Towards a Theory of Abstract Community. London: Sage Publications., особливо з метою здобуття та підтримки суверенітету (самоврядування) нації над своєю батьківщиною. Націоналізм стверджує, що кожна нація має керувати собою, вільною від зовнішнього втручання (самовизначення), що нація є природним та ідеальним підґрунтям для політикиFinlayson, Alan (2014). «5. Nationalism». In Geoghegan, Vincent; Wilford, Rick (eds.). Political Ideologies: An Introduction. Routledge. pp. 100-102. ISBN 978-1-317-80433-8. , і що нація є єдиним правомірним джерелом політичної влади (народний суверенітет)Yack, Bernard. Nationalism and the Moral Psychology of Community. University of Chicago Press, 2012. p. 142..
У своїй основі проповідує вірність і відданість своїй нації, політичну незалежність, наявність національної ідеї задля практичного захисту умов життя нації, її території проживання, економічних ресурсів та духовних цінностей.
Націоналізм у різних країнах у різні періоди часу мав дуже різне виявлення. Націоналізм був важливим рушієм у рухах за незалежність, таких як Грецька революція, Ірландська революція, Сіоністський рух, який створив сучасний Ізраїль, і розпад Радянського Союзу.Beissinger, Mark. Nationalist Mobilization and the Collapse of the Soviet State. Cambridge University Press, 2002. p.8.Krikorian, Shant. «The Demise of the USSR in the Face of Nationalism ». Prospect: Journal of International Affairs. University of California, San Diego, 1 December 2010. І навпаки, радикальний націоналізм у поєднанні з расовою ненавистю також був ключовим фактором Голокосту, вчиненого нацистською Німеччиною (націонал-соціалізм). Норвезькі політологи Пол Кост і Гельґе Блаккісруд називають націоналізм сучасної Росії важливим рушієм анексії Криму.Pål Kolstø; Helge Blakkisrud (2018). Russia Before and After Crimea: Nationalism and Identity 2010–17. Edinburgh UP. p. xvii. — ISBN 9781474433853.
Термінологія і характеристика
Термін «націоналізм» (nationalismus) запропонував Йоганн Готфрід Гердер наприкінці 1770-х років.T. C. W. Blanning (2003). The Culture of Power and the Power of Culture: Old Regime Europe 1660—1789 Oxford University Press, ст. 259, 260, ISBN 978-0-19-926561-9.Казьмирчук Григорій. Націоналізм // Історія в термінах і поняттях. Довідник / Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Історічний факультет. — Шидловський П. С., Синиця Є. В., Гладких М. І., Самойленко Л. Г. та ін. / За заг. ред. д-ра іст. наук, проф. Т. В. Орлової. — Київ, 2014. — С. 638—641. — ISBN 978-966-2911-60-2
Націоналізм виникає як реакція етносу на деструктивні впливи зовнішнього оточення (економічні, соціальні і політичні процеси, іноетнічні впливи). Націоналізм як політичний принцип, згідно з яким етнічні межі не мають перетинатися політичними кордонами і, зокрема, етнічні кордони в межах певної держави не повинні відокремлювати правителів від решти, виробився в процесах утворення національних держав, розпаду імперій і відділення колоній від метрополій. Отже націоналізм як «фактор впливу» перевершив і світові релігії докапіталістичних суспільств і державні утворення імперського типу Нового часу.
У першій таксономії націоналізм протистояв християнству і космополітизмові, у другій — інтернаціоналізмові й імперіалізмові. У рамках мононаціональних держав націоналізм може варіювати від ізоляціонізму (Албанія 60-80-х XX ст.) до експансіонізму («японська модель»).
Залежно від історичної долі, численності, специфіки домінуючих у його межах способів діяльності, ступеня розбіжностей його культурних норм із сусідами тощо, реакція етносу (або «градус» націоналізму) може кардинально змінюватися. Націоналізм виступив, зокрема, відповідною реакцією багатьох етнічних спільнот на загальносвітовий процес інтернаціоналізації, що посилюється. Ця тенденція в контексті історичного досвіду стала неоднозначною.
В екстремальних варіантах прояву націоналізму в національній свідомості відбувається фетишизація власне етнічного початку, що починає розглядатися як гранична підстава буття даної спільноти людей, як єдиний критерій диференціації між ними. Етнічне стає об'єктом свого роду культу (аж до ритуалізації). Націоналізм найчастіше зводить етнічні розбіжності до генетичних, а останні — до їхніх зовнішніх проявів, що і визначаються як єдиний чинник, що конституює національну цілісність.
Ідеологія націоналізму постулює також пріоритет національних цінностей перед особистісними, пріоритет державності перед будь-якими іншими формами соціальної самоорганізації етносу, пріоритет міфологізованого національного минулого і бажаного майбутнього перед сьогоденням, пріоритет «культурної» і «народної» самобутності перед установками «неукоріненої» інтелігенції.
Для індивіда в умовах кризи традиційних суспільних інститутів етнос — найстійкіша референтна група, а націоналізм — найдоступніший психологічний субститут виходу зі станів фрустрації. Неминуче недооцінюючи всю складну систему створеної етносом господарської, політичної, духовної культури, результати численних міжетнічних взаємопроникнень (у тому числі і генетичних), що мали місце в історичній долі кожного народу, націоналізм абсолютизує етнічну замкнутість, що веде до застою, спрощення й упадку даної національної культури.
Все, що йде поза рамами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий синтементалізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації.
Історія
Окремі прояви національних почуттів і національних рухів трапляються у стародавні, античні та середні віки (почуття відмінності стародавніх євреїв від невірних, античних греків від варварів, французько-англійський конфлікт під час Столітньої війни 1337–1453 тощо. Однак як масове й загальнопоширене явище націоналізм характерний в основному для новітніх часів. Більшість політичних і культурних явищ до цього часу мали універсальний, а не національний характер: найпоширенішою формою державних утворень були імперії, а не національні держави; релігії мали світовий характер і т. д. Зазвичай більшість населення не була свідома своєї національної окремішності. Націю, як політичне (але не етнічне) утворення уособлював т. зв, репрезентативний клас (дворянство у Росії та Франції, шляхта у Польщі чи козацтво в Україні). Нерідко верхівка цього класу за своєю етнічною приналежністю відрізнялась від основної маси населення (як династія норманів у середньовічній Англії та династія Рюриковичів у Київській Русі).
В Європі до розвитку націоналізму люди зазвичай були лояльними до міста або конкретного лідера, а не до своєї нації. Британська енциклопедія визначає початок націоналістичного руху з кінця XVIII століття — Американської і Французької революцій. Інші історики вказують спеціально на ультра-націоналістичні партії у Франції під час Французької революції.«Nationalism»: Encyclopedia Britannica.Smith, Anthony D. [Nationalism and Modernism: A Critical Survey of Recent Theories of Nations and Nationalism http://books.google.com/?id=4O0w3ZH57KkC]
17—18 сторіччя Початок утвердження націоналізму як універсального явища поклали англійська (17 ст.) і французька (18 ст.) революції, які скасували королівську владу і проголосили націю об'єднанням вільних громадян й джерелом державної суверенності. Дух націоналізму в Європі поширився завдяки війнам Наполеона І Бонапарта, який, з одного боку, підтримав національні рухи Італії і Польщі, а з другого боку, викликав вибух патріотичних почуттів серед поневолених народів — німців, іспанців, італійців. Після поразки Пруссії у війні з Наполеоном (1806) німецький філософ Йоганн Готліб Фіхте (1762—1814) у «Промовах до німецької нації» (1808) закликав німців до національного відродження та встановлення свого культурного лідерства у світі. У 1810 у Берліні була організована перша гімнастична організація, яка ставила собі за мету військове виховання молоді у дусі національних ідеалів. У 1815 у Йєнському університеті було створене перше націоналістично-студентське товариство «Burschenschaft». Діяльність цих молодіжних організацій була підпорядкована меті національного об'єднання і здобуття національної незалежності; вони слугували зразком для пізніших національно-парамілітарних і студентських організацій серед слов'янських народів (чеських, польських, українських «Соколів», студентських громад тощо). Теоретичне обґрунтування націоналізм знайшов в ідеях романтизму, який стверджував особливу мистецьку вартість народних традицій, народної мови. Теоретики романтизму — передусім німецький філософ Йоганн-Готфрід Гердер (1744—1803) — особливу увагу приділяли слов'янським народам, які ніби-то зберегли свої традиції у незіпсованому і первісному вигляді, і тому передбачали велике майбутнє для слов'янських народів. (Гердер окремо відзначав особливу роль українців). Німецька класична філософія, насамперед у працях Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770—1831), хоча й відкидала романтичну традицію, обґрунтувала ідею національної держави не лише як об'єднання всіх громадян заради ідеалів свободи, безпеки і щастя, але як органічної особи, як втілення божественної ідеї на землі та уособлення найвищої стадії у суспільному розвитку.
Перша половина 19-го сторіччя Віденський конгрес 1815 лише частково визнав ідею національної держави у післявоєнному врегулюванні кордонів Європи, дозволивши утворення конфедерації малих німецьких держав (т. зв. Bund) та погодившись на виділення польської території Російської імперії в окреме автономне Варшавське королівство.